До питання української латинки:
Для того, щоб зрозуміти суть цієї дискусії, треба знати про неї дві речі. По-перше, розпочалася вона в Галичині. По-друге, впродовж усього її перебігу вона радше нагадувала (довкола) мистецький проект, аніж академічну полеміку.
За головний недолік кирилиці правила її належність до російського культурного поля, а звідси — неможливість уникнути русифікації й домінування «азійського» менталітету. На противагу цьому латинка мала стати гарантією неминучості європейського вибору як не України, то бодай Галичини.
І справді, українська латинка має історичні прецеденти.
Також йдеться про транслітерацію
Невнормованість транслітерації наразі є причиною існування міст-близнюків на зразок Lviv / Lvov / L’viv, плутанини з прізвищами у закордонних паспортах (скажімо, Yuryy — це Юрій, Юри чи Юрі?) та незручностей із пошуком книжок українською в каталогах закордонних бібліотек, кожна з яких має власну модель транслітерації кириличних назв.
І на завершення:
Можна підсумувати, що ситуація з українською латинкою дещо складніша, ніж це можна припустити з першого погляду — адже маються на увазі різні речі, коли йдеться про використання латинки у сфері мистецьких експериментів чи в закордонних паспортах. Немає сумніву, що повне переведення української графіки на латинку належить або до історичних подій або до філологічних забавок. Натомість установити єдиний стандарт транслітерації — потреба цілком реальна, задоволення якої нарешті поклало б край плутанині. Мало того, доцільно було б включити офіційну таблицю транслітерації до правопису, аби уникнути непорозумінь у майбутньому. І так само немає сумніву, що латинка функціонуватиме в (довкола)мистецькому середовищі — як мінімум, у літературі та графічному дизайні — доти, доки не зникне мода на неї.
Laskavo prosymo v Ukrajinu — «Дзеркало тижня» — №34, 03 вересня 2005