Леся писала до Маргарити: «Ти краще знаєш Одесу і її умови, то, може, ти мені скажеш, чи може там знайти літературний, педагогічний, чи так який конторщицький, кореспондентський (у торгових фірм, наприклад) заробіток людина без диплома, але тямуща в чужих мовах (настільки, що може писати по-французьки, німецьки, італьянськи і англійськи), і взагалі такого типу, як я. Якби я мала якісь вигляди на такий заробіток, я б серйозніше зайнялася переведенням в діло моєї думки (прожити зиму в Одесі)…» Леся серйозно говорила про бажання стати редактором одеських «Южных записок». Погіршення здоров’я знівелювало її намір поміняти взимку Тбілісі на Одесу.
На засіданнях київського гуртка «Плеяда» визріла ідея, що для зміцнення національної свідомості народу добре спрацюють переклади українською зразків світової літератури. Справа – за перекладачами. Леся Українка возила з собою довгий список таких творів і показувала його багатьом із тих, кого вважала потенційними перекладачами. Під пресом її «агітації» опинилися всі дівчата Комарови.При ній ніхто не міг «сачкувати». Маргарита, наприклад, перекладала оповідання Володимира Короленка «Сон Макара» (було надруковане у львівському журналі «Зоря»), статтю Дмитра Клеменсова «Дещо з життя Т. Г. Шевченка в Раїмі». Згодом вона робила переклади українських авторів на російську мову й публікувала їх в одеських журналах «По морю и суше» та «Южные записки». Але, хоч як гнівалася Леся, Маргарита пожертвувала своїми творчими можливостями задля турбот про дітей і чоловіка.Любов Комарова вже в радянські часи переклала працю Майкла Фарадея «Історія свічки» та роман Віктора Гюго «93-й рік».
