В продовження (мабуть це лише початок) дискусії про переклад Андруховича
Андрій Савенець:Не така гротескова стратегія, як її малюють.
Розглядаються тези проф. Соколянського з попередньої рецензії щодо «осучаснення» тексту в перекладі, перекладацька проблема «недоречностей» в оригіналі, робляться акценти на "театральності" п'єси, тобто вимоги до тексту для постановки на сцені, наводяться конкретні приклади.
Врешті, рецензент робить висновок:
"стратегія, застосована автором найновішого українського перекладу «Гамлета», спрямована на створення тексту, який би: 1) максимально надавався до сценічної реалізації, зберігаючи змістову послідовність і реалістичність представлених драматичних ситуацій; 2) базувався на кількасотрічній традиції інтерпретації п’єси видавцями і театральними режисерами; 3) відкрив очі українським глядачам на недооцінену попередніми перекладачами стилістичну поліфонію англійського драматурга; 4) у дещо грайливий спосіб перейняв естафетну паличку, передану Вільямом Шекспіром – практиком театру, який дбав про «сьогоденність» звучання своїх п’єс для глядача."
Соколянський пише з Любека (ФРН), Савенець із Любліна (Польща) - українських критиків (начебто у нас щороку виходять переклади Гамлета) ця тема не дуже й цікавить. Але найкраще, якби висловились режисери і актори, бо ж саме для них створювався і оригінал, і переклад.