Зрозуміло, але я мав на увазі цю думку:
Бо автентичний поет або прозаїк, коли він щось знаходить у мові або у способах висловлювання, він усе це приберігає для своїх творів і у переклади не віддає. Переклад для нього все-таки – друга справа, а не перша. А коли переклад – це твоє основне заняття, то ти цього не бережеш: тобі прийшла добра ідея, добра фраза, добре компонування – ти це вставляєш до свого перекладу і не заощаджуєш.
Мене ці слова неприємно вразили, ще коли читала інтерв’ю. Подумалося: "Кожен судить по собі". А якщо уявити, що є ще й пишучі редактори (літ. журнали здебільшого письменники й редагують)! Ті взагалі можуть автора не те що правити, а ще й обкрадати.
Бо який же сенс віддавати гарне слово чи компонування потенційному суперникові?
Отож бо я й далі мовлю про те, що все це індивідуально дуже. Одні, перекладаючи, бережуть щось там для себе, а інші - й чужому не шкодують віддати.
Зрештою, якби у всіх був такий підхід, то й Шекспіра ми читали би у прозі: бо Маршак з Пастернаком ідеї разом з римою для себе "зажучили" б...