І. ФРАНКО. Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання

 

Передмова

Під заголовком «Дещо про штуку перекладання» помістив я в книжках 13-14 та 15-16 «Учителя» з р. 1911 розвідку, в якій розібрано з історично-літературного та естетичного погляду мій вірш «Каменярі», а також порівняно український оригінал із польським перекладом, якого доконав молодий український письменник Сидір Твердохліб*. З уваги на педагогічне значення сеї розвідки для школярів та вчителів, яким аж надто часто бракує відповід­ного руководу для розбирання, пояснювання та оцінки літературних творів, видаю її окремою книжечкою. Надію­ся, що й поза шкільними сферами вона знайде собі прихиль­ників і матиме значення для вироблення літературного смаку.

Львів, дня 11 червня 1912


Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи то наукових для кождого народу являються важним культурним чинником, даючи можність широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу, що в інших краях у різних часах причинялися до поширення просвіти та підіймання загального рівня культури. Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кождого культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства. Скільки використали західноєвропейські народи, французи, німці, англійці та італійці з перекладів творів грецької та римської старовини, се відомо кождому, хто лиш трохи займався літературною та культурною історією цих народів.

стор. 7

Золотий вік польського національного письменства в XVI в., може, найяркіше характеризується численними перекладами визначніших творів італійського письменства епохи Відродження, І у великоруськім письменстві на по­чатку нової доби його національного розвою побіч імен Пушкіна, Гоголя та Лермонтова стоять імена Гнєдича*, що переклав «Іліаду», та Жуковського*, що між іншими переклав також «Одіссею».

Наше українсько-руське письменство в своїх перших початках князівської доби почалося і довго жило майже виключно перекладами з грецької мови. В новіших часах розвій цього письменства відбувався серед таких незвичай­них і анормальних обставин, що між іншими паростями ду­хової діяльності також штука перекладання з чужих мов не багато могла розвинутися. Та все-таки на протязі сто­ліття свого розвою наше нове національне письменство, крім визначних творців, придбало собі також досить поваж­ний ряд перекладачів, серед яких годиться назвати особ­ливо Степана Руданського* як перекладача «Іліади»; Петра Ніщинського* як перекладача «Одіссеї»; Куліша* як пере­кладача 13 драм Шекспіра*; Володимира Самійленка* як перекладача Мольєрового* «Тартюфа»; Михайла Старицького* як перекладача сербських дум і пісень та численних інших творів із різних літератур та Павла Грабовського*.

Особливо постання періодичних видавництв, журналів з літературно-науковими цілями та газет із літературними претензіями причиняється багато до розвою перекладаної літератури. Ті видавництва обов’язані ненастанно і періодично подавати читачам духову страву і, не можучи настарчити для сього оригінальних писань відповідної вартості, мусять давати читачам також переклади. Певна річ, періо­дичність таких видань і потреба подавати готове на певний час оскільки, з одного боку, побільшують число перекла­дачів, остільки, з другого, змушують їх до поспіху. Се веде за собою ту недогоду, що переклади, роблені людьми, мало для них підготовленими, а ще до того поспішно опубліко­вані без постороннього перегляду та критики, виходять слабими та недокладними. Бо ж очевидна річ, що перекла­дання якого-будь твору вимагає від перекладача доброї знайомості хоч найменше двох язиків, а власне того, на який він перекладає, чи се буде його рідний язик, чи ні, а потім того, з якого перекладає. На жаль, про значну часть перекладачів, особливо наших, треба сказати, що вони

Стор. 8


в дуже малій мірі відповідають сьому першому елементар­ному вимогові штуки перекладання, дуже мало знають свій рідний язик, а тим менше чужі, або іноді ліпше знають чужий, як свій.

Не менше очевидна річ також, що для доброго перекладу якогось наукового твору треба бути добре обзнайомленим із тою наукою, до якої обсягу належить перекладаний твір. Се називається технічним терміном ф а х о в і с т ь. Аби добре перекласти історичну працю, треба бути, загально беручи, фаховим істориком або бодай настільки обзнайомленим із історією та різними її помічними науками, аби при перекладанні не попадати в помилки. Те саме треба ска­зати про праці з обсягу природознавства та філософії, не говорячи вже про строго фахові учебники та досліди різних спеціальних наук. Певна річ, сама життєва практика здер­жує від таких спеціальних творів нефахових перекладачів, хоч, на жаль, треба сказати, у нас над перекладами шкіль­них учебників працювало немало дилетантів з дуже слабим підготуванням.

Де в чому відмінні відносини заходять при перекладах літературних творів. Затребування таких творів у публіки більше, ніж творів наукових, та й перекладання, особливо творів, писаних прозою, видається легшим, як перекладання творів наукових. Хто з приємністю і сяким-таким зрозумінням прочитає літературний твір на чужій мові,

особливо близькій до рідної, дуже часто почуває охоту перекласти його на рідну мову, і коли тільки має вільний час, береться до перекладання. Особливої компетенції для

сього, здається, непотрібно. Коли тільки переклад написаний доволі граматично і не грішить надто видними абсурдами, знаходяться редактори й накладці, що надрукують його. Так постає маса перекладів сумнівної вартості; щоправда, для таких перекладів беруться звичайно твори невисокої літературної вартості, що йдуть на духову страву пересічної, малоосвіченої публіки і відповідають її смакові. Але дуже часто такі дилетанти, маючи досить вільного часу, беруться до перекладання творів високої літературної вартості, мало доступних їх розумінню, а часто ще менше доступних їм своєю мовою; перекладають англійські або французькі, грецькі, латинські або італійські твори з німецьких, польських або російських перекладів. В остатніх часах мода на твори датських, шведських та норвезьких письменників сплодила й у нас немало перекладачів, що

стор. 9


перекладають їх із німецької, польської або російської мови, не бачивши ніколи оригіналів.

Виїмкове становище нашого українсько-руського пись­менства витворило від недавнього часу потребу переклада­чів, що вважають потрібнім і можливим знайомити публіку інших народностей із творами нашого письменства. Твори наших чільних письменників, особливо Шевченка, Марка Вовчка й Федьковича*, здавна притягали до себе увагу перекладачів, особливо серед російської та польської гро­мади. Визначний російський письменник Тургенєв пере­клав «Українські оповідання» Марка Вовчка на російську мову. Шевченка перекладали і перекладають на ту мову різні росіяни і по-російськи виховані українці. З опові­дань Федьковича дещо переклав на російську мову другий визначний письменник російський М. Златовратський*. Із новіших українських письменників перекладають на ро­сійське залюбки оповідання Коцюбинського, Грінченка* та й мої. Поезії новіших поетів якось не знаходять охотників до перекладання їх на великоруську мову.

На польську мову зачали перекладати поезії Шевченка ще в 60-их роках минулого віку визначні польські письмен­ники та поети Сирокомля* (Кондратович) і Леонард Совінський*, що не завагався перекласти «Гайдамаків». Обік них треба поставити талановитого і тямучого перекладача Гожалчинського*, якого томик перекладів, переважно лі­ричних поезій Шевченка, вийшов у Києві незабаром по смерті поета. З Федьковича перекладено на польську мову дрібніші оповідання та поезії і подавано ті переклади в різ­них галицько-польських часописах. До перекладачів нале­жав, тямиться мені, також талановитий польський поет Болеслав Червенський*. Тільки в найновіших часах дехто з молодших письменників українсько-руських, що володіють також добре польською мовою, почув потребу знайо­мити також польську публіку з плодами нашого письмен­ства в більшій мірі, ніж се діялося досі. Працею таких перекладачів появилися в польських перекладах збірки оповідань Коцюбинського, Стефаника* та Яцкова*. Вийшла в році 1909 збірка оповідань молодших українських письменників під заголовком «Młoda Ukraina», а з почат­ком 1911-го року «Antologia współczesnych poetów ukraińskich, przeloźył Sydir Twerdochlib, wstepem zaopatrzył Wł. Orkan*, rzeźba ozdobił Z. Kurczyński». Ся антологія подає поетичні твори десятьох авторів із Галичини, деся-

Стор. 10


тьох із російської України, а двох буцімто з Буковини, зовсім per nefas (Неправильно (лат.). – Ред.), бо оба ті автори, Остап Луцький* і Осип Маковей*, родом галичани і тільки часово пробували або пробувають на Буковині.

Про сю антологію говоритиму, може, колись ширше, а тепер зупинюся над найновішим перекладом д. Сидора Твердохліба, а власне моєї поезії «Каменярі», що появився в 20-ім зошиті другого річника часопису «Źycie»*. видава­ного у Львові. Д. Сидір Твердохліб досить незвичайний перекладач, бо й сам дав себе пізнати як талановитий поет збіркою українських віршів «В свічаді плеса». Притім він визначається тим, що дуже добре володіє польською мовою, надто живе в близьких і приязних зносинах із многими польськими письменниками молодшого покоління і притім успів здобути собі незвичайно широку як на галицького русина духову культуру та виробити досить естетичний смак. Отим-то я бажаю на його перекладі із української мови показати ширшій громаді деякі, що так скажу, секрети штуки перекладання, психічні явища та естетичні факти, які відчуває кождий тямучий читач, але які рідко хто усвідомлює собі виразно.

«Каменярі» були написані літом 1878 р. і друковані уперше в збірці «Дзвін», ст. 232-3, а потім передруковані в збірні поезій «З вершин і низин», друге видання 1893 р., ст. 54-55. Вірш був випливом тодішнього мого положення й настрою. Засуджений у процесі І877-8 р., я вийшов із тюрми з тим почуттям, що всяка урядова кар’єра, спеці­ально ж учительство, до якого я приготовлявся, ходячи на університет, для мене замкнена, а до того живо відчував ворожий настрій руської суспільності до тих ідей, задля яких мені довелося потерпіти більше як дев’ятимісячне тюремне заключення, хоч я, так само як і всі інші засу­джені в тім процесі, не належав до жодної протизаконної організації. З другого боку, я не менше живо відчував той гарячий запал, з яким горнулася до нових ідей часть галицько-руської молодежі, і се викликало в мене, при всій невідрадності економічних відносин, той бадьорий, бойовий настрій, яким визначалося розпочате М. П а в л и к о м* і мною видавництво зразу місячника «Громадський друг»*, яке по двох місяцях, систематично конфісковане поліцією, перемінилось на неперіодичні збірки «Дзвін» і «Молот».

Стор. 11


Поемка «Каменярі» – се алегоричний образ громади працівників, що спільною важкою працею ламають скелю для промощення дороги. В основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі (пор. моє оповідання «Вугляр» і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі). В поемці, як і слід у алегорії, не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння. Вона написана нав­мисно досить важким стилем, аби викликати зразу пригнобляюче, а потім освободжаюче враження. Хоча ціле оповідання держане в першій особі (в формі «я»), то проте воно не має автобіографічного характеру і його треба вва­жати поетичною фікцією і пластичною проекцією того на­строю, який у ту пору переживав не тільки я сам, але, певно, й не один інший, хоч, може, й не відчуваючи його так живо.

Відповідно до основного настрою, поемка написана дов­гими тринадцятискладовими віршами, т[ак] зв[аними] александринами, і строфами, з яких кожна зложена з п’яти віршів, римованих по схемі а б а а б, причім а має женські, а б мужеські рими. Все те несвідомо, працею поетичної творчості, обчислене на те, щоб під час читання строфи змушувало читача в середині строфи заперти дух, а при кінці відітхнути свободніше. При всій оздобності стилю (stylus ornatus) я старався висловляти думки і малювати картини якнайпростіше і найясніше, не насилуючи ані складні, а ні язика.

Для бібліографічної повноти завважу, що ся поемка швидко по її опублікуванні була незнайомим мені автором перекладена на німецьку мову і опублікована в віденськім тижневику «D i e H e i m a t» 1879 р. Я мав у руках той переклад, та не порівнював його тоді з оригіналом і не можу тепер сказати про нього нічого понад те, що перекладач подав мою поемку неримованими віршами.

З зацікавленням прочитав я польський переклад д. С. Т в е р д о х л і б а і не можу заперечити, що він викликав у мене досить сильне враження. Не заперечу також, що се враження значно відмінне, від того, яке викликає сам оригінал. Причина того лежить поперед усього в язиці і в технічних трудностях, які насуває переклад, особливо при язи­ках так близько споріднених із собою і притім так фунда­ментальне відмінних, як українсько-руський і польський. Головна і при перекладі поезій найважніша різниця лежить

Стор. 12


у відмінності наголосів, бо коли руський язик, аналогічно до грецького, має різнорідні наголоси, навіть ще різнорідніші, як грецький (назва села Нагýєвичі має наголос на четвертім складі, а Тýстановичі на п’ятім від кінця, що в грецькій мові не трапляється ніколи), то польський ана­логічно до латинського, має всі наголоси на передостаннім складі, а хотячи осягнути в вірші мужеську риму, треба доконче вживати односкладового слова.

Д[обродій] Т в е р д о х л і б у своїм перекладі «Каме­нярів» ужив той сам тринадцятискладовий розмір (при мужеській римі він робиться дванадцятискладовим) і оминув трудність римування тим способом, що дає скрізь женські рими. Се надає кождій строфі лагіднішу, неначе м’якшу тонацію, ніж чергування женських римів з мужеськими. Але перекладач не оминув сеї трудності при цезурі, яка в моїй поемці скрізь мужеська, і для того тут йому довелося декуди насилувати польський язик, аби доконче дібрати односкладове слово.

По сих загальних увагах перейду до детального порів­няння оригіналу з перекладом, що дасть мені змогу глибше вникнути в подробиці перекладової техніки, ніж загальне міркування.

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, а пуста і дика площина,
А я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою.
А далі тисячі таких самих, як я.

В перекладі ся строфа виглядає ось як:

Widziałem dziwny sen. Tuż pod nogami memi
Leżały, biegnąc w dal, ugory puste, śpiące.
Przedemną ściana skał, co chmur sięgała z ziemi;
Przykutym do niej sam pętami żelaznemi
I towarzyszów też, podobnych mi, tysiące

Зачну порівняння від числа слів: у мене їх 30, у перекладі 34. Се дрібниця, до якої верну далі. В першім рядку по першім реченні, перекладенім дословно, д. Т в е р д о х л і б опустив слово «немов», що характеризує сонний привид, а слово «передо мною» переклав чотирма польськими, що мають потрохи інше значення. В перекладі другого рядка д. Т в е р д о х л і б допустив дієслово, якого в оригіналі нема, і допустив замість прикметника дієприкметник, і ті дві новості ввели в переклад сього рядка просто

Стор. 13


комічну суперечність, що «śpiące góry leżały biegnąc». Оче­видно, сим словам не може відповідати ніяке реальне явище. В перекладі третього рядка переборщено прикметник «височенна», а іменник «скала» подано в множнім числі, через що переклад із пластичного робить фантастичне [вра­ження], В перекладі дальших двох рядків зазначу лише дві зайві вставки: «sam», то суперечить остатньому ряд­кові, де говориться про тисячі товаришів, і «do niej», себто до скелі, чого, в оригіналі нема, бо ж прикований до скелі чоловік не може рубати ту скелю, а такі кайданники бу­вали приковані один до одного, щоб утруднити їм утеку, але ланцюг був настільки довгий, що не спиняв їх у ро­боті.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

В польськім перекладі читаємо:

Każdego męża skroń poryły życia pługi,
Lecz w oczach wiary blask i miłość płonie żarem.
I każdą dłoń – jak wąż – okręcił łańcuch długi,
I każdy z mężów zgiął swych twardych plec kolczugi,
Jak gdyby tłoczon był nieznanym mu ciężarem.

В оригіналі сеї строфи слів 39, а в перекладі 40. В ори­гіналі вислов простий: «життя і жаль порили», в перекладі і образовий: «poryły życia pługi»; в другім рядку «горить любові жар» – переносний, але простий образ; у перекладі “wiary blask i miłość płonie żarem», отже, замість одного аж три світляні враження. Як може ланцюг обкрутити долоню, сього не вмію собі уявити, а “twardych plec kolczugi» – се вже, – дарує шановний перекладач, – не пое­тичний образ, але проста безмислиця, ужита тільки для потреби рими. Так само не можу сказати, щоб у остатнім рядку сеї строфи слова «один страшний якийсь тягар» були щасливо перекладені фразою “nieznanym mu ciężarem». Оригінал зовсім не велить догадуватися, що тягар, який давить каменярів, невідомий їм, а тільки зазначує, що він таємний, укритий, психічний.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Стор. 14

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу отсю розбить."

В польськім перекладі читаємо:

I nagle wszystkim nam wyrosły w ręku młoty,
I zagrzmiał mocny głos. Tak piorun żga obłoki!
«Uderzcie w skały pierś! Ni chłód, ni żar spiekoty
Niech nie wstrzymają was! Na trud! Na krwawe poty!
Warn przeznaczone jest przewiercić pierś opoki».

Перший рядок перекладено зовсім невірно, психологічно і фізично неправдиво, бо ж мóлоти ніякі рослини, аби могли вирости в руках. Руський вислів у другім рядку «грім гри­мить» – се не поетичний образ, а найпростіша передача дійсного враження, коли натомість польський вислів “piorun żga obłoki» – зовсім незвичайна і, мабуть, польськім язиці досі не вживана метафора. Так само ужите в остатнім рядку сеї строфи слово “przewiercić» не відповідає гірни­чій праці при помочі молотів, а тільки такій же праці при помочі свердлів.

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло.
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

В польськім перекладі читаємо:

W ten mig, jak jeden mąż, podnieśliśmy swe dłonie,
Tysiące młotów wraz o skałę załomocą,
A skała pęka, drzy, tysiącem iskier zionie,
My wszyscy bijem wciąż w kamienną pierś i skronie
Z upartą, żądną ran, rozpaczną jakąś mocą.

В оригіналі слів 36, у перекладі 39. Рядки третій і четвертий перекладено дуже свобідно, бо в оригіналі нема згадки про те, що скеля під ударами молотів “tysiącem iskier zionie», але таку «licentiam poeticam» перекладача можна допустити. Натомість фразу “bijem wciąż w kamienną pierś i skronie» замість «б’ємо скелю» треба признати надужиттям образовості, а остатній рядок “Z upartą, żądną ran, rozpaczną jakąś mocą» дає характеристику психологічно невірну, бо рішучість і завзяття в боротьбі або в тяжкій праці – се ще зовсім не бажання одержати в ній рани. Можна в розпалі боротьби або тяжкої праці не зважати на

Стор. 15

одержані рани, але се ще зовсім не бажання одержувати рани.

Мов водопаду рев, мов битви гук кровавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз,
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували.
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

В польськім перекладі читаємо:

By wodospadów ryk, jak bitwy szczęk orężnej,
W granity wciąż i wciąż dzwoniły w takt oskardy;
I coraz nową piędź od skały niebosiężnej
Zdobysał tak nasz huf. Chóc walki los potężnej
Kaleczył wielu z nas – młot walił w kamień twardy.

В оригіналі слів 35, у перекладі 40. При всій поетичній свободі перекладача переклад сеї строфи щодо переданий думок і образів можна назвати бездоганним.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

В польськім перекладі читаємо:

A wiedział każdy z nas, że sławy nie dosięże,
Że naszych krwawych łez zapomni myśl ludzkości,
Że wówczas drogą tą podążą inni męże,
Gdy my przebijem ją, gdy skruszym tu oręże
I gdy już w prochu tym wygniją nasze kości.

В оригіналі слів 41, у перекладі 40. Переклад другого рядка занадто свобідний, так само в другій половині чет­вертого рядка від картини каменярської праці перекладач перескакує до картини битви, що очевидно нарушує одно-цільність враження. «Das Bild wird verschwommen», ска­зав би німецький критик на такий перескок.

Та й слави ж людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали,
На шляху поступу ми лиш каменярі.

В польськім перекладі читаємо:

Lecz czyśmy wyszli tu po wawrzynowe wieńce?
Niech bohaterów skroń ozdobią wirydarze!

Стор. 16

A my–niewolni my, nie sławy namaszczeńce,
My, z woli własnych dusz, wolności przyszłej jeńce,
Co ten postępu szlak krwią znaczą,– kamieniarze!

В оригіналі слів 34, у перекладі також 34. Невважаючи на се, ся строфа, мабуть, чи не найслабше перекладена з усіх. Втручене речення в другій строфі зовсім не відпо­відає тому, що сказано в оригіналі, а надто вислів «skroń ozdobią wirydarze» полягає на очевиднім непорозумінні слова «wirydarz», яке означає о г о р о д, засаджений яриною. Так само рядки третій і четвертий досить незручно передають просто висловлену думку оригіналу, а остатній рядок без потреби б’є на ефект фразою «ten postępu szlak krwią znaczą», так що остатнє слово, головне в тій строфі і центральне в цілій поемі, тут виглядає, як досить зайва прищіпка. Коли би перекладач був трохи уважніше вчи­тався в сю строфу, був би відчув, що остатній її рядок має всі прикмети так званого лапідарного стилю, який вимагає суцільного, а не латаного перекладу,

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

В польськім перекладі читаємо:

I ufał każdy z nas, że swemi ramionami
Rozkruszy skały pierś, rozbije w puch granity;
Że z własnej skrzepłej krwi i swemi piszczelami
Zbuduje twardy bruk, a drogą tą za nami
Przyjść nowe życie ma i nowe jasne świty.

В оригіналі слів 30, у перекладі 39. Вислів у другім рядку перекладу «rozbije w puch granity» ні в якім разі не можна назвати щасливим; так само й остатній рядок пере­кладу, який замість «нового добра», що приносить у світ доконання каменярської роботи, обіцює «nowe jasne świty», се зн[ачинть] астрономічне явище, незалежне від людської праці, треба назвати переборщенням поетичної ліценції.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й мук,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас і нашу мисль і діло те кленуть.

Стор. 17

У польськім перекладі читаємо:

I wiedział każdy wój, co tam daleko w świecie,
Porzucił z myślą... Dań dla wiecznych pęt męczeństwa...
Że matki nasze w łzach, że płaczą żony, dzieci –
I każdy świadom był, że na ten czyn nasz leci
Ze wszystkich stron, z ust swych i wrogów – krzyk przekleństwa.

В оригіналі слів 41, у перекладі 46. Цікаво, що строфку, яка в оригіналі творить одно речення, перекладач уважав потрібним розбити на дві часті вставкою третього неповного речення: «Dań dla wiecznych pęt męczeństwa...» що ані само для себе, ані в зв’язку з попереднім і слідуючим не має ніякого значення. Оскільки знаю, ужите перекладачем у першім рядку сеї строфи слово «w ó j» у значенні «воїн» у польській мові не вживається, а вживається лише множне число «w ó j e».

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль давив.
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

У польськім перекладі читаємо:

A choć świadomość ta – najgorsza to udręka,
Choć nieraz naszą pierś rozraniał żal, zgryzota:
Przekleństwa, łzy i ból i ran piekących męka
Nie miały mocy tej... i ani jedna ręka
Nie uschła od tych klątw, nie opuściła młota.

В оригіналі слів 39, у перекладі 38. У першім рядку сеї строфи перекладач сильно прибільшив міру чуття, вислов­леного в оригіналі. Що опущеного і переслідуваного чоло­віка, який при тім переконаний про свою правоту, іноді бо­лить душа, се зовсім природна річ, але ж не можна сказати, щоб се була «najgorsza to udręka». Та й само слово «udręka» являється новотвором, укованим, мабуть, тільки для рими. Два остатні рядки перекладено слабо н невірно. В оригі­налі просто висловлено, що всі неприязні обставини «нас не відтягла від діла». Перекладач якось не вдав передати се польськими словами і сказав тільки «nie miały mocy tej», а потім із сфери реальних явищ перескочив у сферу народ­них вірувань, буцімто від проклять може комусь усхнути

Стор. 18

рука, і так постав остатній рядок його перекладу сеї строфи, невідповідний ані текстові, ані духові оригіналу.

І так ми далі йдем, в одну громаду скуті
Міцною думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті,
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
А щастя всіх прийде по наших аж кістках.

У польськім перекладі читаємо:

Tak wszyscy dążym wciąż. Przykuliśmy do siebie
Zamysłem świętym, młot w ramionach naszych chrzęści,
Niech sobie miota świat przekleństwa, w piasku grzebie,
Nie spoczniem, póki młot tą ścianą zakolebie...
Po czaszkach naszych głów przyjść musi wszystkich szczęście!

В оригіналі слів 35, у перекладі 37. Три остатні рядки сеї строфи перекладені дуже слабо. Третій рядок зложений із двох речень, із яких перше містить у собі непорозуміння: «Niech sobie miota świat przekleństwa» може значити поперед усього: «Нехай світ проклинає сам себе!» Слова ж «w piasku grzebie» – се, очевидно, уривок другого речення, в якім пропущено слова «niech nas», що надавали би йому сяке-таке значення. Цілий же сей рядок треба назвати дуже нещасливою передачею слів оригіналу: «Нехай прокляті ми і світом позабуті». Так само четвертий рядок перекладу, мов навмисне, майже нічим не пригадує відповідного рядка оригіналу, якого слова, знов держані в лапідарнім стилю: «Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі», зовсім не відповідають польським словам: «Nie spoczniem, póki młot tą ścianą zakolebie», поминаючи вже те, що в тім реченні пропущено слово «nie» (повинно бути: «Nie spoczniem, póki młot tą ścianą nie zakolebie»), а допущено фізичну неправдоподібність, що молот може захитати величезну скелю. Так само не можна назвати щасливою передачу руських слів: «по наших кістках» польськими «po czaszkach naszych głów»; а чи по тих кістках, чи черепах справді мусить прийти щастя людськості, як підсуває мені перекладач, сього я не міг сказати.

Думаю, що після сього розбору уважний читач зможе виробити собі власний суд про мій вірш і про його польський переклад. Я обмежуся тим, що подам іще деякі спо­стереження про різниці між оригіналом і перекладом. В оригіналі всіх слів ужито 388, а в перекладі 426, т. є. о 27 слів більше. Різниця, як бачимо, досить велика, бо

Стор. 19



переходить об’єм одної строфи, що має пересічно 35 слів. В оригіналі іменників 109, прикметників 46, а дієслів 49; у перекладі іменників 104, прикметників 59, а дієслів 57. Як бачимо, особливо в іменниках різниця дуже значна, тому що перекладач дуже часто прості речення замінював складаними та образовими. Обчислюючи процентові відносини іменників, прикметників і дієслів до загального числа слів у обох творах, бачимо, що в оригіналі іменники творять 25,37%, прикметники 11,56%, а дієслова 12,31%, коли натомість у польськім перекладі іменники творять 33,36%, прикметники 13,84%, а дієслова 13,38%. Зчисляючи разом слова сих трьох найважніших категорій, бачимо, що в оригіналі вони творять лиш трохи менше як половину всіх (49,24%), коли натомість у перекладі вони творять майже дві третини всіх слів, або 60,88%. Решта в однім і другім тексті йде на слова побічні, такі як займенники, прислівники для означення місця та часу і злучники. Коли слова перших трьох категорій творять головну основу словесного твору, надаючи йому зміст і акцію, то слова другої категорії – се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює картину. Що в перекладі слова першої категорії так сильно переважають слова другої категорії, се спричинює зазначене вже при розборі перекладу перетяження віршів змістом, затемнення картин і подекуди фальшування контур. У сьому треба й бачити головні хиби перекладу, якому зрештою не можна відмовити талановитості, смілості в образуванні та багатства вислову.

Львів, дня 8–24 мая 1911

Стор. 20


---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ПРИМІТКИ


Вперше надруковано в журн. «Учитель», 1911, № 13-І4, с. 206-209; № 15-16. с. 233-239, під заголовком «Дещо про штуку перекладання».

Із незначними авторськими виправленнями, доповненнями та передмовою розвідка вийшла окремою книжечкою у серії «Міжнародна бібліотека», ч. 2, під заголовком: Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання (Львів, 1912).

Подається за виданням 1912 р.

«У ч и т е л ь» – ліберально-буржуазний педагогічно-науковий журнал, орган Руського товариства педагогічного. Виходив у Львові протягом 1889-1914 рр.

С. 7. Т в е р д о х л і б Сидір Антонович (1886-1922) – український письменник; належав до модерністського літературного угруповання «Молода муза»; перекладав польською мовою твори українських письменників. Збірка поезій С. Твердохліба «В свічаді плеса» вийшла у Львові 1908 р.

С. 8. Г н є д и ч Микола Іванович (1784-1833) – російський поет, перекладач. Його переклад «Іліади» вийшов 1829 р.

Ж у к о в с ь к и й Василь Андрійович (1783-1852] – російський поет. Його переклад «Одіссеї» вийшов 1829 р.

Р у д а н с ь к и й Степан Васильович (1834-1873) – український письменник демократичного напряму.

Н і щ и н с ь к и й Петро Іванович (1832-1896) – український композитор і поет-перекладач, публіцист демократичного напряму. Його переклад «Одіссеї» вийшов у Львові 1889 і 1892 р.

К у л і ш Пантелеймон Олександрович (І819-1897) – український буржуазний письменник, критик, історик, етнограф. Його політичні погляди еволюціонували від поміщицько-буржуазного лібералізму до буржуазного націоналізму, реакційного слов’янофільства й вірнопідданського схиляння перед царизмом. Його переклади драм Шекспіра друкувалися у Львові протягом 1809-1902 рр.

Ш е к с п і р Вільям (І564-1616) – англійський драматург і поет.

Стор. 617


С а м і й л е н к о Володимир Іванович (1864-1925) – український письменник буржуазно-демократичного спрямування. Його переклад Мольєрового «Тартюфа» вийшов у Львові 1901 р.

М о л ь є р Жан-Батіст (1622-1673) – французький драматург.

С т а р и ц ь к и й Михайло Петрович (1840-1904) – український письменник, театральний і культурно-громадський діяч. Переклади творів сербського фольклору публікував протягом 1872-1881 рр.

Г р а б о в с ь к и й Павло Арсенович (1864-1902) – український письменник революційно-демократичного напряму.

Ф е д ь к о в и ч Юрій Адальбертович (1834-1888) – український письменник демократичного напряму.

З о п о в і д а н ь Ф е д ь к о в и ч а д е щ о п е р е к л а в н а р о с і й с ь к у м о в у... М. 3 л а т о в р а т с ь к и й. – Йдеться про переклади творів Ю. Федьковича російським письменником Златовратським Миколою Миколайовичем (1845-1911), надруковані під заголовком «Из галицко-русских рассказов Осипа Федьковича» у виданні: Сочинения Н. Н, Златовратского, т. 1, изд. 3-е. дополн. М., 1987, с. 335-353.

Г р і н ч е н к о Борис Дмитрович (1863-1910) – український письменник, філолог, фольклорист, громадський діяч ліберально-буржуазного напряму.

С и р о к о м л я Владислав ((літературний псевдонім Кондратовича Людвіка; 1823-1862) – польський письменник демократичного спрямування. Його переклади поезій Шевченка зібрано у кн.: Szewczenko Taras. Kobzarz. Z małoruskiego spolszczył Wł. Syrokomla. Wilno, 1863.

С о в і н с ь к и й Леонард (1831-1887) – польський письменник демократичного спрямування. Його переклади поезій Шевченка видано в <…> 1862 р.

Г о ж а л ч и н с ь к и й Антоні – польський письменник; наприкінці 50-х років XIX ст. вчився у Київському університеті.

Ч е р в е н с ь к и й Болеслав (1851-1888} – польський письменник і громадський діяч, один із перших організаторів соціалістичного руху в Галичині, автор вірша «Смерть Шевченка» (І875) і революційної пісні «Червоний прапор» (1885)

С т е ф а н и к Василь Семенович (1871-1936) – український письменник демократичного напряму.

Я ц к і в Михайло Юрійович (1873-1961) – український письменник. З 1939 р. – член спілки письменників України. У ранній період творчості був близький до декадентів.

О р к а н Владислав (1875-1930) – польський письменник-демократ.

С. 11. Л у ц ь к и й Остап (1883-1939) – український поет-декадент, у роки громадянської війни активно діяв у таборі націоналістичної контрреволюції.

М а к о в е й Осип Степанович (1867-1925) – український письменник, журналіст, культурний діяч демократичного напряму.

Стор. 618


«Z у с і е» – польський суспільно-політичний і літературний тижневик демократичного, антиклерикального спрямування, який виходив у Львові протягом 1910-1912 рр.

П а в л и к Михайло Іванович (1853-1915) – український письменник, публіцист І громадський діяч революційно-демократичного напряму, соратник Івана Франка.

«Г р о м а д с ь к и й д р у г» – український літературно-політичний журнал революційно-демократичного напряму, який 1878 р. видавали у Львові М. Павлик та І. Франко. Вийшло два номери, відразу конфісковані цензурою.

Стор. 619

обговорити

 

Текст подано за виданням Франко І.Я. Зібрання творів у 50 тт. – Т. 39: Літературно-критичні праці (1911-1914). – К.: Наук. думка, 1980. – С. 7-20. Відповідно до цього видання подається нумерація сторінок.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, прошу повідомити адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.