Євгенія КОНОНЕНКО

назад, на Першу сторінку
назад, на Статті на перекладацьку тематику

Про інтимні стосунки оригіналу (чоловіка) та перекладної версії (жінки)

Була вражена, коли довідалась, що в західних перекладознавчих студіях співвідношення між оригінальним текстом та його перекладом традиційно зіставляють зі стосунками між чоловіком – сильним, творчим, активним – і жінкою – слухняною та пасивною. Мабуть, усі, хто читає бодай однією іноземною мовою, оцінили, як перекладають у так званих цивілізованих країнах. Добре знаючи, якої праці та надзусиль іноді вартий переклад, я для себе пояснювала західний підхід до оригіналу загадковими для західної культури лінощами або глибокою неповагою до об'єкта перекладу. А виявляється, тут настільки глибоке теоретичне підґрунтя. Оригінал самим актом свого існування визначає, яким бути перекладові. Як гoловною чеснотою жінки є її вірність чоловікові, так і основним, якщо не єдиним індикатором якості перекладної версії є її відповідність оригіналові.

3ахідна школа художнього перекладу й досі послуговується переважно саме цією настановою. Поезію перекладають дослівно, не зберігаючи просодії оригіналу, рим, ритмів. Ретельно збережено всі образи поезії, але самої поезії немає. При перекладі прозових творів перекладач навіть не намагається творчо використовувати можливості своєї мови. Скажімо, каламбури оригіналу перекладають дослівно, в ліпшому разі подавши коментар, що вони мали б означати, але зазвичай немає й того. Перекладач створює підрядник, який справді-таки нагадує вірну дружину, безбарвну й прісну. Вона не має власних ідей. Тільки слухняно повторює думки свого володаря, дещо спрощуючи їх, оскільки має невеликий розум.

Така традиція, виявляється, має глибоке історичне коріння. Ще в ХVІ сторіччі британський перекладач Горація Томас Дрант, пояснюючи свою позицію ретельно відтворювати тільки підрядник оригіналу, не дбаючи про естетику, посилався на розділ Біблії, в котрому йдеться про те, як Господь наказав воїнам обстригти волосся та видерти нігті всім полонянкам, котрих вони збиралися взяти за дружин, щоби ті втратили свою красу, а отже, були приречені на вірність.

Але й у бездарній західній школі перекладу останнім часом відбуваються зрушення, коли, творчо підійшовши до тексту, перекладач намагається зберегти не тільки букву, але й дух оригіналу. Ця тенденція збіглася в часі з появою паритетних союзів чоловіків і жінок. Та й творчий підхід до оригіналу, на думку західних дослідників, а особливо дослідниці перекладу, започаткували саме переклади в рамках жіночих студій. Вони вважають, що мова є важливим чинником формування думки й не лише відображає дійсність, але й моделює її. Переклад, як відомо, є формою інтерлінгвістичної передачі. Перекладачі мають маніпулювати текстом так, щоби він став значущим для читачів, котрі є носіями іншої мови. Аби перекладений текст виконував певне призначення в рамках своєї культури, він має бути адаптований до вимог епохи й культурної ситуації. Навіть більше, цей текст можна підсилити й загострити щодо оригіналу, якщо того вимагає культурна ситуація та позиція перекладача (перекладачки).

Західні дослідниці наполягають на тому, що саме в рамках перекладу ґендерної літератури з'явився цей новий підхід. Саме тоді, коли тексти французьких феміністок перекладали англійською і навпаки, перекладна версія була вже не вірною дружиною оригіналу, а його цікавою співрозмовницею. Яскравим прикладом саме такого перекладу є чимало разів цитована фраза з франко-канадського феміністичного тексту: «Я потрапила в історію, не піднімаючи спідниці», перекладена англійською: «Я потрапила в історію, не розсуваючи ніг». Цей пікантний момент розглядають як приклад творчого ставлення перекладачки до оригіналу, коли текст, щоби він якнайкраще «працював» у псевдопуританському англомовному середовищі, треба було підсилити й загострити. (Варто зауважити в дужках, що тут не зовсім зрозуміло, чому саме піднімання спідниці є менш відвертим, аніж розсування ніг, – все залежить від того, як жінка потрапляє в історію).

Західні дослідниці перекладу наполягають на тому, що цілком виправданою є така практика, коли в перекладній версії з'являються вульгаризми, архаїзми та інші -ізми, яких не було в оригіналі, якщо того вимагають, на думку перекладача, його (її) особисті ПОГЛЯДI1. Навіть і термін для цього є особливий – транстекстуалізація. Це ніщо інше, як розширення та розвиток ідей оригіналу без їх спотворення.

Але це стосується Заходу. А як воно в нас, на українських теренах? Якщо взяти до уваги традиційний підхід українських перекладачів до оригіналу, то, зважаючи на все це, складається враження, ніби всі вони є затятими феміністами, для яких вірність жінки чоловікові не є засадничою. Головне, щоби жінка була гарна й цікава чоловікові. Українські перекладачі (як, зрештою, й російські) традиційно прагнуть дотримуватися і літери, і духу оригіналу. Римовані вірші завжди перекладають, зберігаючи рими. Прозу також перекладають творчо. Ретельно підшукують відповідні фразеологізми та ідіоми. Текст оригіналу, буває, настільки трансформують в тлумачення, що йдеться про переклад не на рівні фрази, а на рівні абзацу. Але така перекладацька настанова випливає зовсім не з поваги чоловіка до жінки й не з пошани до жіночої творчої особистости в Україні. Просто бінарну опозицію оригінал – перекладна версія в українському перекладознавстві не зіставляють із опозицією чоловік – жінка.

Високу якість української та російської перекладацької школи хтось пояснює тоталітаризмом. Мовляв, митці не мали змоги писати власні твори, от і вкладали свою творчу енергію в переклади світової літератури. Щоб не славословити й не словоблудити на догоду владі. Перекладали так натхненно, як писали своє, зашифровуючи в перекладені рядки натяки на тоталітарну добу. А в Україні переклад виконував націєтворчу роль, збагачуючи мову, підносячи її до висот світової культури.

Проте хоча перекладацька праця в зросійщеній підсовєтській Україні й була націєтворча, їі водночас ще й і добре оплачували. А тому жінок до неї намагалися не підпускати. Пробивалися одиниці. Хто справлявся краще зі створенням українських версій іноземних текстів? Гадаю, стать значення не мала. Усе визначали індивідуальні здібності. Чи мали б автор оригіналу та перекладач бути представниками однієї статі? З індивідуального досвіду можу сказати, що, перекладаючи значний масив французьких сонетів ХVІ-ХVІІ століть, чоловіків із їхніми соціяльно-філософськими рефлексіями перекладати було не менш цікаво, ніж статево стурбовану Луїзу Лабе, котра, однак, не соромилась поривань плоті, палко оспівуючи свій стан.

Звичайно ж, усі сонети, як і велить слов'янська перекладацька традиція, було відтворено українською як сонети з усіма необхідними атрибутами: де треба – з рівнозвучними римами в катренах а чи відмінними в терцетах. Мені й досі шкода, що та натхненна праця, яка очищує кров, підтримує відсутність зайвої ваги та дає сили опиратися паскудствам цього світу, втратила для мене свою мотивацію. Але свого часу плоди перекладацького натхнення винагородилися несподівано щедро: французька премія за невеличку антологію французького сонета викликала розгубленість і обурення в середовищі перекладачів-націєтворців, які нажили на перекладах французьких текстів не один геморой. Найбільше обурювало те, що не було чим обурюватись. Адже всі сонети було перекладено не тільки з дотриманням правил «сонетарства», але й без будь-якої транстекстуалізації, тобто без виходу за рамки української цнотливої традиції.

Вони чекали довго. Деякі, не дочекавшись, пішли з життя. Але ось настала солодка мить помсти. Два невеличкі есеїстичні романи Анні Ерно, написані в жанрі монологічних сповідей. Я тоді ще не знала, що таке транстекстуалізацjя, що таке феміністична школа перекладу – все сталося інтуїтивно. Сповідь французької жінки, яка дуже відверто прописує свій жіночий досвід. Настільки відверто, що вживає французьку «ненормативку». Без перебільшень, українська версія писалася кров'ю перекладачки. Вона стала мені рідною, жінка, яка бунтує проти того, щоби бути слухняною та пасивною, і бунтує так круто, що перекладати її сповідь можна тільки зі словником так званої розмовної лексики: звичайний словник на 50 тисяч не рятує. В українській немає стільки жаргонних слів, скільки їх вживає ця бунтівна француженка низького походження! Вживає вона й відверто обсцентну лексику, яку перекладено російськими матюками: фахівці говорять, що це праслов'янські слова. Подейкують, французи до своїх матюків звикли настільки, що лайливі слова вже не є для них табуйованими. В Україні цей процес також розпочався, але кола перекладачів-націєтворців (усі вони, без винятку, чоловіки) ще не охопив. Тому й прийшов донос у посольство Республіки Франція про чужинецький українській культурі підхід до французького оригіналу.

То чим має бути українська перекладна версія щодо оригіналу(ла)? Певно, вона має бути не тільки гарною та вірною жінкою, але й такою, котра майстерно прикриває грішки чоловіка. І не п'є він у мене, і не лається! Їй не стрижуть коси й не видирають нігті. Але й транстекстуалізації не стерплять, бо ж у колег-націєтворців радянського гарту є в руках таке «старое, но грозное оружие», як донос.

обговорити

Текст подано за виданням: Кононенко Є. Про інтимні стосунки оригіналу (чоловіка) та перекладної версії (жінки) // – Коментар. – 2004. – Березень.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.