М. МОСКАЛЕНКО. Тисячоліття: Переклад у Державі слова

Текст подано за виданням: Тисячоліття: Поетичний переклад України-Руси. Антологія. – К.: Дніпро, 1995. – С. 5-38.

ТИСЯЧОЛІТТЯ: ПЕРЕКЛАД У ДЕРЖАВІ СЛОВА

Для нас, людей кінця ХХ століття, художній переклад постає передусім у своїй культурній, естетичній, історичній, просвітницькій, нарешті, пізнавально-комунікативній, інформаційній ролі як універсальний засіб спілкування та взаємозбагачення народів, культур, цивілізацій, як унікальний спосіб взаємо- та самопізнання кожної нації, людської спільноти та окремої особистості і, отже, як уведення тих чи інших культурних реальностей у всесвітній контекст і в прямий діалог. У певному сенсі так було завжди: і дві, і три тисячі років тому переклад, поруч із іншими спорідненими формами запозичення, давав змогу пізнавати духовні цінності ближніх і дальніх племен та народів, включати набуте в дедалі ширше коло власних уявлень про світ. Досить згадати, наприклад, побутування великої вавилонської поеми про Гільгамеша та епічних пісень про нього щонайменше чотирма мовами Стародавнього Сходу: шумерською, аккадською, хурритською та хеттською. І разом із тим у віддалені епохи переклад означав щось зовсім інше, аніж за наших днів: він жодним чином не був «художнім» у нашому розумінні слова, а його культурна, просвітницька, інформативна іпостасі якісно відрізнялися від сучасних.

Первісний, доісторичний період того, що сьогодні ми називаємо художнім перекладом України-Русі, сягає своїм корінням епохи бронзи, тобто ІІІ – ІІ тис. до н. е. Саме до цього часу належать найдавніші сакральні тексти українського обрядового фольклору (передусім це карпатські колядки про світове древо та сотворіння світу, що мають безсумнівно загальноіндоєвропейське походження). До пізнішого часу, тобто до епохи оволодіння залізом (ІХ – VІІІ ст. до н. е.), відносяться деякі сюжети магічних казок (наприклад, про Котигорошка, про три царства та ін.) і епічних переказів (про Кузьму-Дем'яна та Змія). Значна частина, як-

–––––––––-

Від упорядника. Висловлюю сердечну вдячність пані Т. Г. Соломасі, яка взяла якнайдіяльнішу участь у підготовці рукопису антології «Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі», а також панові М. Г. Лабінському, чия допомога уможливила вихід антології.

C. 5


що не переважна більшість тем і мотивів нашого найдавнішого фольклору, належить до мандрівних сюжетів і має багато спільного з похідними інших гілок індоєвропейської традиції (давньоіранської, давньоіндійської, давньогерманської, давньогрецької та ін.) і до певної міри є продуктом складних міграцій, трансформацій, запозичень, переказів, варіацій, перекладів у широкому розумінні слова. «Переклади» цього порядку – не що інше, як священна мова язичницьких (у нашому випадку – слов'янських і, можливо, частково давньоіранських) богів та «забутих предків» – втім, аж ніяк не забутих, а таких, що в рамках магічних календарних обрядів і поминальних ритуалів забезпечують відтворення та добробут роду людського, а також періодичне оновлення плодющих сил природи. Йдеться про чисто сакральну «інформацію» і таку ж сакральну «комунікацію» зі світом померлих предків і потойбіччям, про «переклад» на людську мову божественної мови вищих сил поганського світотвору. Язичницькі жерці, в певному розумінні – предтечі колядників нашого часу, були носіями сакрального слова, тобто тлумачами, посередниками між людським світом і позасвіттям-«ирієм».

Слово магічного посередника між «білим світом» і «тим світом», звичайно, не було обмежене колом священних текстів як таких. Циклічність річного язичницького колобігу була на знаковому рівні втілена, зокрема, в кераміці трипільської культури, а також і пізніших часів. Найархаїчніші шари українських орнаментів містять доволі струнку картину небесного й земного космосу; так, дослідники не раз відзначали глибоку давність солярних і лунарних знаків, особливо системно зображених на українських весняних писанках (див. особливо космічні мотиви унікальних «чорних» писанок західного Поділля).

В певному розумінні «перекладами» (а найімовірніше – «взаємоперекладами» декількох різних традицій) були й легендарні сюжети скіфсько-еллінського пограниччя. Деякі з них (звісно, далеко не всі) записав «батько історії» Геродот (V ст. до н. е.): оповіді про давніх слов'ян-вовкулаків; про Геракла, діву-напівзмію та їхніх синів – Агафірса, Гелона і Скіфа; про золоті дари, які впали з неба на скіфську землю, – плуг з ярмом, сокиру і чашу. Відлуння останнього мотиву збереглось у нашому фольклорі: золоті плуги та ярма в колядках.

Близько чотирьох тисячоліть язичницької «священної історії» наших предків (від ІІІ тис. до н. е. до кінця І тис. н. е.)

С. 6


минули під знаком ідей вічного циклічного колобігу і «повернення» мертвих, повної сакральності світу в цілому і всіх його елементів, цілокупності всіх частин одухотвореного космосу, зумовленої уявленнями про небесного Громовержця, що перемагає у двобої свого космічного супротивника, про переселення душ, а також про вирішальну роль єдності мертвих предків і живих поколінь у підтриманні світового ладу, про єдність видимого і невидимого світу, про безсмертя одухотвореного людського начала і вселенську гармонію світотвору.

Кінець І тис. н. е. був ознаменований великою зустріччю язичницького світу зі світом християнським, за яким стояла власна священна історія, своє світобачення, своя буттєва мова. Хрещення України-Русі Володимиром Великим означало перехід-переклад на нову, християнську буттєву мову – причому переклад саме такий, при якому і «свій», язичницький світ мав зберегтися, нехай і в трансформованому вигляді, переважно у «низових» своїх явищах, і «перетворення» мусило відбутись. Християнські храми зводилися на священних київських горах, причому саме в сакральних точках – на місцях язичницьких капищ, ув осередках перебування поганських богів. Хрещення відбувалося в Дніпрі – священній ріці слов'янства, що традиційно мислилась міфологічною свідомістю як ріка-границя між життям і смертю. Іншими словами, водночас ішов також і зворотний процес – самі ак­ти утвердження християнства «перекладалися» мовою східнослов'янських священних символів і традиційних понять.

Саме із зустрічі двох світів – космосу язичницького та космосу християнського – починається історія власне літературного перекладу України-Русі. Цей великий початок означав створення потужної давньоруської літератури, причому переважно перекладної. Так, за даними М. Мещерського, із загальної кількості пам'яток ХІ – ХІV ст., що збереглися до наших днів, – а це близько півтори тисячі рукописів (до їхнього числа не входять ділові документи, угоди, грамоти), менше одного відсотка – оригінальні пам'ятки, тоді як 99) відсотків – переклади або різного роду переробки.

Християнство, яке прийшло з Візантії на Русь, не тільки боролося проти ідольських традицій. У певному розумінні воно підтримало і гарантувало неперервність сакрального ставлення до Слова. Тільки тепер це була не мова померлих предків або поганських богів, а Глагол Єдиного Бога. Переклад християнського Святого Письма, власне, був перекладом Божого Слова людською мовою, точніше – мовами

С. 7


світовими, а саме: давньоєврейською, грецькою, латиною. З появою в ІХ ст. перекладу Святого Письма мовою наших предків – старослов'янською – вона увійшла в коло світових мов і лишається такою донині як священна мова православного богослужіння.

Цей перекладацький подвиг був здійснений великими слов'янськими просвітителями ІХ ст. Костянтином (Кирилом) та Методієм, які стали творцями кириличного алфавіту, що ним із певними змінами ми користуємося й досі, значною мірою – творцями старослов'янської· літературної мови і перекладачами з грецької найважливіших книг Біблії. (Втім, не виключеним є існування письма на Русі й раніше: за т. зв. «Паннонським житієм Костянтина», що його цитує І. Франко, – «знаходимо згадку, що Костянтин, бувши коло р. 860 в Херсонесі, в південнім Криму, знайшов там у одного чолові Євангеліє і Псалтир, писаний руськими буквами, а в палейнім додатку до сього уступу читаємо: «Се же буди відомо всіми язики і всіми людьми, яко руский язик не откуду же прія віри святия сія, і грамота руская ніким же явлена, но токмо самим Богом Вседержителем ... І грамота руская явилася Богом дана в Корсуні русину, от него же научися філософ Константин, оттуду сложив і написав книги руским гласом ... Константин же філософ, нарицаємий Кирил, створил грамоту словенским язиком». Кирилиця, або, як тут кажеться, руське письмо, утворена на підставі грецької унціальної азбуки, виявляє деякі схожості з готицькою азбукою, винайденою Ульфілою у ІV віці і вживаною в Криму аж до ХІV віку, а деякі букви взяті з єврейського письма, що все вказує далеко швидше на Південну Русь, як на Болгарію, як на місце постання кирилиці». – «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.»). Слов'янський переклад Біблії, а також літургійних текстів, здійснений Костянтином, Методієм та їхніми учнями, південнослов'янськими та давньоруськими перекладачами й переписувачами ІХ – ХІІІ ст., нині відомий у пізнішій редакції, повністю зберігає сьогодні й, мабуть, ніколи не втратить свого фундаментального кон­фесійного, історико-культурного та художньо-естетичного значення.

Починаючи з Х – ХІ ст., перекладні книги з Болгарії ввозилися на землі України-Русі, тут вони активно поширювались і переписувались. Мова цих книг (староболгарська, вона ж старослов'янська, або церковнослов'янська, або просто слов'янська) була зрозумілою. Наукові дискусії двох останніх століть про природу слов'янської мови та її стосунок до

С. 8


сучасних східнослов'янських мов, пов'язані передусім із іменами О. Востокова, І. Срезневського, О. Шахматова, А. Кримського, С. Обнорського, В. Виноградова, можна підсумувати, пославшись на узагальнюючу статтю О. Горшкова «Вітчизняні філологи про старослов'янську та давньоруську літературну мову» (1987): «Виявлені дослідниками головні риси мови світських і релігійних давньоруських пам'яток підтверджують концепцію єдності давньоруської літературної мови у двох її головних різновидах, що їх слідом за Виноградовим можна назвати народно-літературним та книжно­слов' янським типами давньоруської літературної мови. Вони пов'язані відповідно із світською та релігійною літературою, але поміж ними немає різкої межі (як нема поміж світською та релігійною літературою Давньої Русі). Єдність давньоруської літературної мови особливо наочно виявляється в тому, що риси народно-літературного і книжнослов' янського типів мови часто виявляються в межах одного тексту».

Давньоруська мова, мова України-Русі домонгольської епохи в обох її типах із перебігом часу насичувалася лексикою усного народного мовлення, діловодства, а також іншомовними запозиченнями, зазнавала природної еволюції, з віками дедалі більше наближаючись до сучасної української мови. Проте й сьогоднішньому українцеві мова ІХ – ХІІІ ст. в основному зрозуміла без перекладу, особливо коли йдеться про тексти модернізовані, тобто перевидані згідно з правилами сучасної орфографії. Найбільш наочне уявлення про еволюцію нашої літературної мови може дати хронологічно послідовна публікація багатющої скарбниці пам'яток перекладної літератури України-Русі.

Крім перекладених із грецької Кирилом, Методієм та їхніми учнями й послідовниками книг Біблії (найдавніші з уцілілих рукописів України-Русі: Реймське – перша половина ХІ ст., Остромирове – 1056, Мстиславове – 1115 – 1117, Галицьке – 1144, Полікарпове – 1307 – Євангелія, та богослужбових збірок – «Міней», «Тріодей», «Октоїхів», творів церковної гімнографії (серед авторів якої були отці церкви Єфрем Сірін, Василій Кесарійський, Григорій Назіанзін, Іоанн Златоуст, видатні візантійські поети Роман Солодкоспівець, Андрій Крітський та інші), до перекладної спадщини України-Русі належать численні книги в різних жанрах візантійських, античних, східних авторів. Це твори патристики – писання римських і візантійських богословів ІІІ – ХІ ст., збірники «Слів», повчань, мудрих висловів та

С. 9


афоризмів (наприклад, «Мудрість Менандра» та «Бчела», яка містить уривки з творів Плутарха, Платона, Сократа, Арістотеля, Менандра, Піфагора, Епіктета), візантійські житія святих (такі як «Житіє Олексія, Чоловіка Божого», «Житіє Євстафія Плакиди», «Житіє Андрія Юродивого», «Житіє Марії Єгипетської»), патерики – збірники оповідань про чернече життя (наприклад, «Сінайський патерик», перекладений в Україні-Русі в ХІ ст.); численні сказання, легенди та апокрифи (як писав І.Франко, «майже рівночасно з заведенням християнства прийшла до нас також переважна часть апокрифів, зложених у Єгипті, Сирії та Греції в часах від третього віку перед Христом до п'ятого по Христі»). Значне місце серед перекладів того часу належить візантійським хронікам або хронографам, таким як «Хроніка Георгія Амартола» (перекладена в Києві в першій половині ХІ ст.) та «Хроніка Іоанна Малали» (переклад ХІ ст.). Не пізніше кінця ХІІ ст. в Україні-Русі була перекладена «Історія Іудейської війни» Йосифа Флавія, надзвичайно популярна в європейських середньовічних літературах; цей переклад здійснено з великою майстерністю і натхненням, він особливо яскраво свідчить про високий рівень мистецтва перекладу давньоруських книжників ХІ – ХІІ ст. Що ж до творів епічних жанрів, то найвидатнішими явищами цього часу були переклади роману «Олександрія» про життя і подвиги Олександра Македонського, візантійського епічного сказання про витязя Дігеніса Акрита «Девгенієве діяння», ассиро-вавилонського твору VІІ ст. до н. е. «Повість про Акіру Премудрого», візантійського роману «Повість про Варлаама і Йоасафа», в основі якого лежить давньоіндійська легендарна біографія Будди, візантійського збірника байок та казок «Стефаніт і Іхнілат», в основу якого покладені індійські та арабські джерела (на думку І. Франка, давньоруський переклад датується ХІІІ ст.); у ХІІ – ХІІІ ст. була перекладена «Повість про гордого царя Адаріана», джерело якої – збірник середньовічних єврейських тлумачень Старого Завіту – «Мідраш Танхума». Звичайно, тут названо лише деякі твори першого ряду.

До чільних перекладних природнонаукових творів, широко відомих у домонгольській Україні-Русі, належать «Шестоднев» Іоанна, Екзарха Болгарського, що коментує біблійну оповідь про сотворіння Богом космосу і є компілятивним твором, базованим на «Шестодневах» візантійських авторів Василія Кесарійського та Северіана Гевальського; «Фізіолóг» збірка оповідей про реальні та фантастичні істоти, а також про властивості деяких рослин і коштовного каміння; «Хри-

С. 10


стиянська топографія» візантійського письменника, купця і мандрівника Козьми Індикоплова, яка містить міркування про космічний устрій і відомості про тварин і рослини заморських країн (у витягах відома з давньоруських літописів ХІІІ cт.). Перелік можна було б продовжувати. Переклади здійснювалися найчастіше з грецької мови, інколи – з латини. Відомі також переклади безпосередньо з давньоєврейської мови («Книга Естери»; значно пізніше, у ХV – ХVІ ст. – переклад «Пісні над піснями», незалежний від двох перекладів цього ж твору з грецької – ІХ і ХІІ ст.). «Повість про Акіру Премудрого» була перекладена, за одними даними (М. Мещерський), з сирійської, за іншими – з вірменської версії.

Ні в українській, ні в російській, ні в болгарській науці, ні в філологічних студіях інших слов'янських народів досі немає узагальнюючих досліджень перекладної літератури ІХ – ХV століть, яка є великою спільною спадщиною всіх слов'янських народів, що прийняли кириличну абетку: час для цього ще не настав. Існуючі праці присвячені переважно дослідженню окремих пам'яток; триває закономірний процес нагромадження відомостей у цій царині, тоді як більшість текстів досі чекає своєї публікації та введення в науковий і читацький обіг. І все ж ця спадщина, що важко піддається мисленому охопленню, в цілому вже сьогодні може бути схарактеризована як велика епоха слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Методія та їхніх учнів; природним продовженням їхніх трудів була діяльність перекладацької школи України-Русі ХІ – ХІІІ століть, що разом із зусиллями тлумачів та переписувачів інших слов'янських народів витворила вічні й недосяжні взірці перекладацького мистецтва.

За наших днів звичним є поділ художніх текстів на поезію та прозу. Проте за середніх віків (це стосується і Західної Європи, і Давньої Русі) справа виглядала дещо складніше. Як пише сучасна дослідниця В. Колосова, тривалий час візантійська та давньоруська література сприймалася як проза, і лише в ХІХ ст. було виявлено її віршовану форму, яка мала свої специфічні закони, але записувалася суцільним текстом. Найґрунтовніше спроби реконструкції поетичної структури давньоруських літературних пам'яток належать І. Франкові. Нині можна з певністю твердити, що практично всі перекладні тексти тієї епохи істотно ритмізовані і з сьо­годнішньої точки зору цілком можуть формально розгляда-

С. 11


тись як поезія – особливо тексти для співу. Тим більше, що, як правило, за своєю технічною витонченістю й досконалістю та насиченістю багатьма найскладнішими поетичними за­собами переклади, наприклад, псалмів або творів церковної гімнографії (ірмосів, тропарів, кондаків), від самого початку призначених для співу, навряд чи мають рівню собі в пізніші часи. Але навіть і перекладні хроніки, і «белетристичні» (як на сучасний наш погляд) твори стародавньої України-Русі значною мірою написані нерівноскладовим віршем, хоча традиційно й записувалися як «проза». Різний ступінь ритмізації найчастіше визначався смисловим або емоційним навантаженням того або іншого тексту. Загалом же, навіть беручи до уваги відомі праці О. Потебні, І. Франка, В. Перетца, Р. Якобсона, К. Тарановського, М. Мещерського, Д. Лихачова та ін., проблеми ритмічної організації, поетики, типології давньоруської перекладної літератури не можна вважати достатньо з'ясованими. Ясно лиш одне: епоха, про яку йдеться, назавжди залишилася для перекладачів пізніших часів неперевершеною за духовними масштабами і вимірами того, що нині ми не дуже точно назвали «культурним будівництвом», за унікальністю поставлених завдань і зосередженою наполегливістю в їх фундаментальній реалізації, за потужністю творчих зусиль, які, здавалося б, далеко перевершували сили, даровані людині в її земному життя. Духовний досвід ІХ – ХІІІ ст., зокрема досвід перекладацький – нічим не замінна вічна реальність південно- і східнослов'янських народів, наріжний камінь подальших будівничих зусиль та духовної, культурної і державної відбудови впродовж наступних століть чужоземного панування та апокаліптичних катастроф нашої історії та культури.

Розгром Візантійської імперії хрестоносцями 1204 р. (і остаточно – турками 1453 р.), знищення військом Батия давньоруської держави 1240 р., поразка сербсько-боснійського війська на Косовому полі 1389 р., падіння другого болгарського царства під ударами Османської імперії 1369 р. створили нову історико-політичну ситуацію на південному сході Європи. Так, загибель більшості державних та культурних центрів України-Русі, спустошення й поневолення її Золотою Ордою, як і часткове захоплення її земель Литвою, Польщею та Угорщиною, призвели до зникнення її з системи європейських держав на багато століть. За цих умов література України-Русі (і це повною мірою стосується літератури перекладної) перебрала на себе додаткові функції забезпечення єдності та неперервності духовного буття народу, збережен-

С. 12


ня його ідентичності, традиційних національних і культурних цінностей. Вимушену бездержавність українського народу протягом семи з половиною століть компенсувало існування тривкої Держави Слова (вислів Михайла Ореста), фундаментом якої була культурна спадщина домонгольської Русі та всієї Слов' янщини.

У ХІV-ХV століттях для перекладної словесності характерна значна кількість апокрифів та творів споглядально-аскетичної літератури, творів філософських або наближених до них. Варто згадати лише переклади інока Ісайї та Дмитра Зографа (тлумачів південнослов'янського походження) з Діонісія Ареопагіта та Георгія Пісідійського, а також численні переклади безіменних перекладачів із Іоанна Ліствичника, Єфрема Сірина, Василія Кесарійського, Максима Ісповідника, Сімеона Нового Богослова, Григорія Сінаїта, Григорія Палами, Філіппа Монотропа (перекладалася передусім його славетна «Діоптра»). З перекладних тогочасних історичних творів найпомітнішими були «Хроніка» Костянтина Манассії та «Троянська історія», з «белетристичних» «Сказання про Індійське царство», повісті «Про королів-волхвів», «Про страсті Христові», «Про Таудала-лицаря» та інші. Кіпріан, митрополит Київський і всія Русі, переклав із грецької цикл гімнів патріарха Філофея Коккіна на ратні теми. Як зазначає сучасний дослідник Г. Прохоров, літургіко-поетичні твори цього циклу, найімовірніше, виконувалися 1380 р. під час Куликовської битви або перед нею (канон «Єгда ісходити із града противу ратним, піваєм за князя і за люди»). З'являлися і поширювались нові переклади «Четвероєвангелія», нові редакції «Псалтирі» та «Апостола», інших богослужебних книг, – але й переховувались і ретельно переписувались пам'ятки Київської Русі. Оскільки загибель давньоруської держави загалом сприймалась як здійснення апокаліптичних пророцтв, як Господня кара на «язици земнії», то й духовні труди книжників України-Русі та інших слов'янських земель мислились як чисто сакральний чин, були – в буквальному розумінні слова – трудом, «заповіданим від Бога», справою і соборного, «загальнонародного» (в сьогоднішніх термінах), і особистого спасіння.

Разом із тим – позаяк перше з двох великих вогнищ культури середньовіччя (греко-слов'янського на сході й латино-германського на заході) у ХІІІ – ХV ст. зазнало жорстокого розгрому, – в Україні-Русі поступово стала визрівати й усвідомлюватись потреба культурної переорієнтації на християнську Європу, передусім на Європу східну з її передрене-

С. 13


сансними, ренесансними, а пізніше й бароковими віяннями. При цьому перед Україною-Руссю заново постало завдання, вже почасти знайоме за часами входження у візантійський християнський «всесвіт» і вже одного разу розв'язане: зберегти себе, не поступитися своїми духовними підвалинами, не розчинитися до втрати своєї ідентичності, самобутності й не ухилитися при цьому від зустрічі з новим культурним світом, від допуску його в глибини свого буття, прийняти в себе повінь іншоплемінних текстів і зробити їх своїми. Щоправда, паралель із часами Володимира Великого тут відносна: цього разу йшлося не про новий духовний, конфесійний вибір (навпаки, православну віру тепер належалось обороняти), а лише про зміну політичних та історико-культурних орієнтирів. Українське слово усвідомлювало свою місію – за найнесприятливіших історичних умов заново посісти власне, осібне місце в колі європейських культур. Роль перекладів у цьому  рухові була також доленосною. Через переклад в Україну приходила мова мeтафізики, мова політики, мова історії. Так само й народна мова кристалізувалася в літературну, проходячи випробування перекладом. Однак важко уявити несприятливіші зовнішні, «нелітературні» обставини за тих віків для названих процесів.

Триста років української історії – з кінця ХV до кінця ХVІІІ століття – анітрохи не поступалися попереднім вікам за своїм напруженим драматизмом, а частіше трагізмом: зародження запорозького козацтва наприкінці ХV ст. і збройна відсіч турецькій і татарській агресії; Люблінська унія Польщі та Литви 1569 р., після якої більша частина українських земель опинилася під польською владою; спроби закріпачення українського селянства шляхтою та магнатами; численні селянські повстання та козацькі війни ХVІІ ст. проти Польщі; приєднання України до Московської держави на умовах Березневих статей 1654 р. та поділ її між Росією та Польщею за Андрусівською угодою 1667 р.; десятиліття Руїни; поступова ліквідація Гетьманщини та всіх ознак української автономії в межах Російської імперії протягом усьо­го ХVІІІ століття. Історія нашої церкви не була ідилічнішою від історії політичної: Брестська унія 1596 р.; покатоличення переважної більшості української шляхти; релігійна полеміка в обороні православ'я, що стала духовним та ідеологічним обґрунтуванням козацьких війн; підпорядкування української православної церкви московській духовній владі наприкінці ХVІІ ст. і, як наслідок, втрата її незалежності. (Так, показовою є інструкція Священного Синоду початку

С. 14


ХVІІІ ст.: «Разыскать вновь сложенныя и слагаемыя акафисты и иныя службы и молебны, которыя наипаче в наша времена в Малой России сложены суть не малое число, суть ли оная сложения Писанию Священному согласная, и не имеют ли нечто в себе Слову Божию противное или хотя нечто непристойное и празднословное?») Не простішою була історія культурна: навряд чи можливо полічити втрати української культури внаслідок насильницького перервання традицій, багаторазового поруйнування культурних центрів та осередків, загибелі монастирів, церков, друкарень, шкіл, книгозбірень, безлічі творів мистецтва, рукописів та книг (за даними Я. Запаска та Я. Ісаєвича, в 1574 – 1800 рр. в Україні було випущено більше 4000 назв книжок, друкованих кириличним та латинським шрифтами, але далеко не всі з них доховалися до наших днів), загибелі й самих носіїв книжної вченості під час війн і нашесть, – але так само внаслідок послідовного душення й нищення української культури російським царизмом. Досить згадати заборону українського книгодрукування Петром І «вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, а и оныя церковныя старыя книги для современного согласия с великороссийскими с такими же церковными книгами справливать прежде печати с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особаго нарeчия во оных не было»), або ж ліквідацію українського шкільництва Катериною І, здійснену водночас із остаточним скасуванням гетьманської автономії, зруйнуванням Запорозької Січі та закріпаченням українського селянства. Відомо, що київські пожежі ХVІІІ ст., в яких загинули дві найбільші українські бібліотеки (книгозбірні Києво-Печерської Лаври – 1718, та Києво-Могилянської академії – 1780) з їх десятками тисяч рукописів і стародруків, сталися саме за царювання Петра І та Катерини ІІ, що їхня політика стосовно України та її культури була однозначна. Якщо й уважати це за випадковий збіг, то саме через такі «випадковості» торувався шлях імперської «закономірності».

Судячи з усього, від ХV – ХVІІ століть (власне, це стосується й ніби «ближчого» до нас і, здавалося б, «благополучнішого» ХVІІI ст.) до наших днів дійшла лише мала частина перекладних творів, які реально існували, – і все ще закорінених у візантійських літературних традиціях, і зорієнтованих на західноєвропейську культуру. Видатними віхами української духовної історії є такі пам'ятки, як «Королівське Євангеліє» із Закарпаття (1401), «Кам'янко-Струмилівське Євангеліє» (1411), «Четьї-Мінеї» (489), «Псал-

С. 15


тир», перекладений Федором Жидовином (ХV ст.) з єврейського молитовника «Махазор». Якщо говорити про літературу світську, то чистісіньким дивом ми можемо вважати збереженість двох незалежних один від одного перекладів кінця ХV і кінця ХVІ ст. – поеми анонімного польського поета ХV ст. про магістра Полікарпа, який схотів зустрітися зі Смертю і вивідати її таємницю (жоден з названих перекладів досі в Україні опублікований не був). Польський першотвір, у свою чергу, мав за взірець німецьку поему: один із широко відомих у Західній Європі варіантів сюжету про «преніє Живота зі Смертю». Перший із українських перекладів особливо цікавий тим, що дає наочне уявлення про кристалізацію українського силабічного нерівноскладового римованого вірша в надрах давніших давньоруських традицій: рима в перекладі з'являється поки що спорадично, але це вже римований вірш у новоєвропейському сенсі слова:

«Уже нам всім горе, // Смерть нас влечет яко море. // Погубил єсми своя літа // на временном сем світі».

Інколи дієслівні рими нагадують римування козацьких дум, які, зрештою, поставали приблизно в цей самий час. Другий переклад цього ж твору, що з'явився десь століттям пізніше, відзначається набагато вищою технікою віршування, впорядкованістю римування і, що найхарактерніше, якимось своєрідним похмурим гумором, особливо помітним у прямій мові Смерті:

«Ото пред тобою красно стою, // оглядай же оздобу мою. // Присмотри ся моїм оздобам, // будеш уміти повідати і іншим особам ... // Держу я косу в своєй моці, // посідаю дохтори, майстри і добрії молодці».

Обидва ці переклади є свідченням виходу української літератури на європейські шляхи, передусім за умов польського культурного посередництва. Починаючи приблизно з оцього рубежу, перекладна поезія і перекладна проза України йдуть уже окремими, диференційованими шляхами, причому віршований переклад поступово еволюціонує від нерівноскладової до рівноскладової, упорядкованішої силабіки. Втім, переклади «прозаїчних» творів у ХVІ – ХVІІ ст. все ще зберігають значну ритмічну структурованість, яка генетично виводиться з перекладацьких традицій домонгольської України-Русі. Такими є переклади «Повісті про Троянську війну» Гвідо де Колумни, «Історії о Атіллі, королі угорськом» Миколи Олага, «Повісті про Трістана та lзольду», нова перекладацька версія «Олександрії» та інші. Особливе місце в духовній культурі того часу посідають «Пересопницьке Євангеліє», перекладене, як пише І. Франко, Михайлом Василевичем (1556 – 1561), «Євангеліє» в перекладі Василя

С. 16


Тяпинського (близько 1570), «Євангеліє» в перекладі волинського шляхтича Валентина Негалевського (1581), «Крехівський Апостол» та Нягівські повчання на євангельські теми (друга половина ХVІ ст.), численні «учительні Євангелія» ХVІ – ХVІІ ст. з поясненням тексту розділів (із багатьма елементами народної мови).

Можливо, як щось подібне або аналогічне до визрівання «поезії» в рамках цілісного масиву перекладної літератури України-Русі можна розглядати зародження друку священних книг у руслі кількавікових рукописних традицій. Слідом за кириличними першодруками Швайпольта Фіоля у Кракові наприкінці ХV ст. («Часослов», «Октоїх», дві «Тріоді») та празькими й віленськими виданнями Франциска Скори­ни, перекладача Святого Письма українсько-білоруською книжною мовою «Біблія», 1517 – 1519; «Мала подорожня книжиця», 1522; «Апостол», 1525), слідом за першими друками в Москві та Заблудові, випуск Іваном Федоровим в Україні «Апостола» (1574), «Букваря» (1574), «Азбуки» (1578), «Букваря» (близько 1578), «Книги Нового Завіту, в ній же на преди псалми» (1580), «Книжки, собранія вещей нужнійших Тимофія Михайловича» (1580), «Хронології» Андрія Римші (1581), нарешті, славетної «Острозької Біблії» (1581) – означав революцію в справі поширення перекладної літератури по всій східній Слов' янщині.

Шість останніх видань побачили світ в Острозі. «Острозька Біблія» – перше у східнослов'янських народів видання повного церковнослов'янського (з численними елементами народної мови) тексту біблійних книг, для якого вчені острозького кола зредагували і звірили з грецькою Біблією слов'янський переклад. «Острозька Біблія», окрім свого прямого призначення, мислилась і як духовна зброя православних українців та білорусів у боротьбі з покатоличенням й ополячуванням. Із середовища Острозької школи і прибічників «глави православних» – князя Костянтина Острозького – починаючи з кінця ХVІ ст., з'явилася низка творів полемічного характеру. Один із них – «Апокрисис, альбо отповідь на книжки о соборі Берестейськім» Христофора Філалета, що вийшла друком польською (1597) і в перекладі українською мовою (1598); вступний вірш «Книжка до минаючих мовит» – один із перших зразків українського правильного ізосилабічного віршування. З цього ж острозького кола вийшов і автор антикатолицьких памфлетів, який прибрав собі ім'я Клірик Острозький. Його перу, між іншим, належить перший із відомих українських перекладів із Фран-

С. 17


ческо Петрарки – уривок із «Листів без адреси»: полеміст використав його у своєму трактаті як цитату на потвердження власних думок.

Переклади-переспіви Віталія з «Діоптри», Андрія Скульського та Даміана Наливайка з Григорія Назіанзіна, Касіяна Саковича з Сенеки (переклад був використаний як цитата у власному творі) свідчать не лише про значну версифікаційну майстерність перекладачів ХVІІ ст., а й про високий ступінь уміння підпорядкувати обраний запозичений текст власним творчим завданням. Це найвиразніше видно у творах, призначених для церковної проповіді та полеміки. До найкращих зразків перекладної поезії такого ж «тенденційного» спрямування належать переклади (або ж переспіви, або ж «наслідування», або ж «твори за мотивами») Кирила Транквіліона-Ставровецького (уривок із псалму 139, уривок з «Фізіолога», перекладний вірш «Лікарство розкошникам того світу», конкретний оригінал якого невідомий, – але, за всіма ознаками, в основі твору лежить один із численних віршів польського бароко ХVІ-ХVІІ ст.). У ХVІІ ст. з-під пера невідомих перекладачів вийшли українські версії окремих творів чільних поетів європейського Ренесансу – Яна Кохановського (епіграми) та Торквато Тассо (10 розділів поеми «Визволений Єрусалим», перекладеної за версією польського поета Петра Кохановського, – перших з відомих нам сьогодні зразків октави в українському віршуванні). До кінця ХVІІ ­початку ХVІІІ ст. належить ще один помітний український переклад-переспів ренесансного твору: віршована переробка однієї з новел «Декамерона» Джованні Боккаччо «Про Зігізмунда і Звіздарда»), джерелом якої послужила поетична обробка цього сюжету, здійснена поетом польського бароко Єронімом Морштином (автор перекладу – Кулик, як це випливає ·з акростиха, що його виявив В. О. Шевчук). До чільних творів української перекладної поезії цього періоду належить творчість білоруса за походженням, вихованця Києво-Могилянської академії Симеона Полоцького (переклади «Псалмів», що їх переспівав польською мовою Ян Кохановський ­«Псалтир рифмотворная»), а також польського шляхтича родом із-під Перемишля Яна-Анджея Бялобоцького, автора грандіозної перекладної поеми «Пентатеугум», створеної за мотивами польськомовної компіляції поета Зигмунта Брудецького з творів німецьких латиномовних поетів М. Радера, Й. Нісса та Я. Бальде. «Пентатеугум» – вершина української барокової поезії кінця ХVІІ ст., що відзначається стрункістю задуму, віртуозністю технічного виконання і, що най-

С. 18


головніше, непідробно особистісним втіленням світовідчування людини нової епохи, роздертої болючими і нерозв'язними протиріччями «барокової» свідомості:

Покази дивовиск, з'їзди, строї, злата бросанія,
Боренія львов с медведі, различния ігранія,
Потішниї комедії с творцами і зрителями
Вік премінил в трагедії, вся днесь лежат под ногами.

Більша частина життя Я.-А. Бялобоцького, як і С. Полоцького, минула в Москві; їхня творчість – як, влас­не, і вся перекладна українська поезія мало не до кінця ХVІІІ ст., писана «книжною українською мовою (з тією чи іншою кількістю елементів мови народної), – належить також і білоруській, і російській літературам. Проте саме Київ до кінця ХVІІІ ст. залишався духовним та інтелектуальним «центром тяжіння» поетів східної Слов'янщини, хоч би де вони творили, – це стосується і Дмитра Туптала (перекладача кантів невідомих польських поетів), і Іоанна Максимовича (Овідій), і його небожа Іоанна Максимовича-молодшого (елегії Германа Гуго), і Феофана Прокоповича (окремі псалми, Овідій, Марціал, Скалігер), і Григорія Сковороди (Горацій, Овідій, Мюре).

Більшість із названих тут перекладачів могли б у той чи інший спосіб повторити слова визначного барокового поета (і перекладача епіграм Джона Овена) Івана Величковського:

«Уважаючи я, іж многії народове, звлаща в науках обфитуючиє, много мают не тилко ораторских, але і поетицких, чудне а мiстepнe, природним їх язиком, от високих разумов составленних трудолюбій, которими і сами ся тішат, і потомков своїх довціпи острят, я, яко істинний син Малороссійскої Отчизни нашеї, боліючи на то сердцем, іж в Малой нашой Росії до сих час такових ні от кого типом виданих не оглядаю трудов, з горливості моєї ку милой Отчизні, призвавши Бога і Божию Матку і Святих, умислилем, іле зможность подлого довціпу моєго позволяла, нікоториє значнійшиє штуки поетицкіє руским язиком виразити, не з якого язика на руский ониє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородних составляючи, а нікоториє і ціле рускіє способи винайдуючи, коториє і іншим язиком ані ся могут виразити. Найдовалем теж в штучках іноземних многіє оздобниє і містерниє штучки, але не на славу Божию, тилко на марниє сегосвітниє жарти виданиє, з которых я, тилко способ взявши, ложилем труд не ку якому, не дай Боже, тщеславію, але щегулне ку славі Бога Слави і славної владичици нашеї Богородици і Приснодіви Марії а на оздобу Отчизни нашеї і утіху малороссійским сином єї».

С. 19


ХVІІІ століття завершилося двома, без перебільшення епохальними явищами, якнайтісніше пов'язаними з перекладацькими традиціями України.

Перше – це вихід друком у Почаєві складеного в середовищі греко-католицького духовенства збірника побожних пісень «Богогласник» 1791, яким було підбито підсумки понад двохсотрічного розвитку української духовної лірики, і оригінальної, й перекладної. Збірник складається з 248 пісень, причому деякі з них є перекладами з польської та латини, а багато інших створені в дусі традицій польської та української духовної поезії (одні – українською книжною, інші – українською народною мовою, деякі ж написані польською). «Богогласник» навзагал – одне з найвищих досягнень української поетичної культури всіх часів, музично викінчена цілість духовного устремління нашого народу у «храм, де правда одвічна діє» (вислів Юліана Тувіма). Мотиви «Богогласника» не раз озивалися в поезії Т. Шевченка, який ще в дитинстві потайки списував Сковороду – одного з авторів почаївського збірника, або «Три царіє со дари» також відому колядку з «Богогласника». Без сумніву, «Богогласникові» (як і читаним з ранніх літ «Мінеям» та старослов'янським перекладам Святого Письма) Т. Шевченко почасти завдячує біблійною підосновою своєї поезії.

Друге – це славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» – переспівана-перекладена Котляревським услід за переробкою Осипова, яка в свою чергу стоїть у ряду західноєвропейських переробок-травестій-перекладів-переспівів (Скаррон, Блюмавер та інші). Травестія Котляревського принципово вирізняється з цього ряду тим, що український поет, опрацювавши давньоримський епічний сюжет, втілив у своїй «перелицьованій «Енеїді» українську народну історію на одному з найтрагічніших її зламів. Зміст «Енеїди» Вергілія – вихід Енея з руїн спаленої греками Трої та заснування ним потужної Римської імперії. Зміст «Енеїди» І. Котляревського – вихід козака Енея після загибелі Запорозької Січі й усієї козацької державності у ХVІІІ ст. на простори нової української історії з кінцевою метою: заснування нової української держави. Героїв нашої «Енеїди» сповна стосується те, що сказав про давніх римлян у своїй «Естетиці» Г. В. Ф. Гегель: «Ідея батьківщини, своєї держави, – ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу». Авторові «Енеїди» належить якнайпочесніше місце в історії українського перекла-

С. 20


ду ще й тому, що не одне з його поетичних відкриттів відлунює в творчості багатьох поетів та перекладачів двох останніх віків: від С. Руданського й П. Куліша – до М. Лукаша та Ю. Клена.

Колективний творчий подвиг авторів «Богогласника» та вікопомний шедевр Івана Котляревського взаємодоповнюють одне одного і складають своєрідну духовну єдність, відкриваючи українському Слову на переламному часовому рубежі шлях у наступні віки.

Яким же був український переклад у ХІХ і ХХ століттях? Тривав багатовіковий процес перекладу Біблії. У ХХ ст. побачили світ три повні її переклади: П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя (Відень, 1903); І. Огієнка (Лондон, 1962); І. Хоменка (Рим, 1963). Згодом усі три переклади перевидавались. Крім названих повних текстів, серед найпомітніших можна назвати перекладацькі праці М. Шашкевича (частина Нового Завіту – 1842; опубл. 1912), О. Бачинського (Псалми, Новий Завіт. – Львів, 1903), П. Морачевського (Євангеліє, Діяння апостолів. – Москва, 1906-1911), Я. Левицького (П'ятикнижжя, Новий Завіт. – Жовква, 1921), М. Кравчука (Новий Завіт. – Львів, 1937; Книга Псалмів. – Рим, 1966), Т. Галущинського (Новий Завіт. – Рим, 1946), В. Дзьоби (Книга Премудрости. – Рим, 1945; Рут, Товит, Пісня Пісень. – Мюнхен, 1957; Книга Юдити. – Мюнхен, 1958; Псалми. – Мюнхен, 1961; Проповідник. – Мюнхен, 1962; Книга Йова. – Мюнхен, 1964) та ін. Переклади та переспіви окремих біблійних текстів (досить згадати хоча б геніальні «Псалми Давидові» та інші старозавітні «подражанія» Т. Г. Шевченка), а також використання тем і сюжетів Священної Історії неминуче опинялися в серцевині найбільш «стрижневих» творів української літератури Нового часу. Такими є, поряд із Шевченковими творами, «Дві Мусійові пісні» П. Куліша, «Книги Буття українського народу» М. Костомарова, біблійні шари поетичної драматургії Лесі Українки, «Мойсей» І. Франка та його ж переклад уривків із «Книги Буття», «Скорбна Мати» П. Тичини, «євангельські» сонети М. Зерова, численні поезії Є. Маланюка. Українська культура, можливо, довше від інших зберігала «сакральний» підхід до перекладу. Справа не лише в тому, що в країні навіть набагато пізніше від Ренесансу, контрреформації, бароко тривало – і триває нині – перекладання і переспівування релігійних текстів. Найголовніше те, що переклад до новітніх часів (а можливо, і в новітні часи, нехай навіть

С. 21


у вершинних своїх проявах) не був і досі не став для України фактором чисто літературним. Навіть виходячи за межі власне священної, духовної царини (втім, цей процес, мабуть, ніколи не був абсолютним), переклад лишається у сфері, гранично до неї наближеній, пограничній, тобто в самому осередді національної культури.

Від часів домонгольської України-Русі та пізніших століть для українського перекладу існував природний набір «вічних тем», що були об'єктом постійного повернення, культурного освоєння та періодичної актуалізації. Поряд із біблійним світом такою першорядною «вічною темою» для України, як і для решти європейських держав, завжди залишалась греко-римська античність. Звичайно, не стали в цьому сенсі винятком і ХІХ-ХХ століття. До золотого Фонду української літератури належать переклади з Гомера О. Навроцького (досі не друковані «Іліада» й більша час­тина «Одіссеї»), С. Руданського («Ільйонянка»), П. Ніщинського («Одіссея», уривки з «Іліади»), О. Потебні (уривки з «Одіссеї»), В. Самійленка (уривок із «Іліади»), П. Куліша (уривки з «Одіссеї» та «Іліади»), Лесі Українки (уривки з «Одіссеї»), а також переклади І. Франка (Гомерові гімни та епіграми, «Війна жаб із мишами», твори Гесіода, Піндара, Софокла, Арістофана, Теокріта, Алкея, Сапфо, десятків інших давньогрецьких авторів, а також із Лукреція, Вергілія, Горація, Овідія) , І. Стешенка (з «Метаморфоз» Овідія) , В. Свідзинського (Гесіод, Арістофан, Овідій), М. Зерова (Лукрецій, Катулл, Горацій, Вергілій, Тібулл, Проперцій, Овідій, Лукан, Марціал, Ювенал, пізні римські лірики), Бориса Тена (Гомерові «Іліада» та «Одіссея», «Поетика» Арістотеля, твори Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана), А.Білецького (фрагменти з Гомерових поем, Архілох, Сімонід, твори Анакреонтики),В. Державина (Піндар, Горацій, Сенека, Марціал), М. Білика («Енеїда» Вергілія), Т. Кочура (Архілох, Алкман, Мімнерм, Тіртей, Алкей, Сапфо, Teoгнiд, Анакреонт, Софокл, Горацій, Овідій), Ю. Мушака (Геракліт, Езоп), А. Содомори (давньогрецькі лірики, твори Есхіла, Софокла, Еврипіда, Арістофана, Менандра, «Про природу речей» Лукреція, повна збірка творів Горація, «Метаморфози» Овідія, «Листи до Луцілія» та епіграми Сенеки). Втім, античність, відіграючи безсумнівно фундаментальну роль, все ж ніколи не була єдиним вектором української культурної орієнтації.

Україна, як органічна частина Європи, закладала до своїх культурних підвалин переклади з античних літератур. Для

С. 22


України, по суті, розташованої в азійському пограниччі, своїм корінням генетично пов'язаної також і з індоєвропейськими та іншими народами Азії, традиційно велике значення мали переклади з літератур Сходу. З кінця ХІХ і в ХХ ст. якнайбільше важили для української культури переклади І. Франка (шумерські та вавилонські гімни і молитви, фрагменти вавилонського космогонічного епосу «Енума еліш», уривки з давньоіндійських книг «Магабгарата», «Маркандеяпурана», «Суттаніпата», староарабські поезії з книжки казок «Тисяча і одна ніч», вірші кримськотатарського поета Газі-Гірея, дещо з китайського фольклору), Лесі Українки (ліричні пісні давнього Єгипту, гімни з давньоіндійської «Рігведи»), А. Кримського (цикли та окремі вірші давньоарабських і перських поетів – Аль-Маарі, Фірдоусі, Рудакі, Хайям, Сааді, Гафіз, Джамі, Сенаї, ібн-Сіна та ін), П. Ріттера (фрагменти з давньоіндійських книг «Рігведи», «Атгарваведи», «Магабгарати», «Рамаяни», «Дхаммапади», «Суттаніпати», «Книги Джатак», «Хмара-Вістун» Калідаси та ін.), Г. Хоткевича («Шакунтала» Калідаси), М. Бажана («Фархад і Ширін» А.Навої), Л. Первомайського (поезії Лі Бо, «Лейла і Меджнун» Нізамі Гянджеві, фольклор азіатських країн), В. Мисика (Рудакі, Фірдоусі, Хайям, Гафіз, Джамі, Сааді, Саїдо та ін.), М. Лукаша (японська класична поезія – з антологій «Кодзікі», «Манйосю», «Кокінсю», танка та хокку поетів VІІІ-ХVІІІ ст. та ін.). За останні два-три десятиліття в українських перекладах також з'явилися визначні твори літератур стародавнього Сходу: шумерської (епічні поеми та гімни богам), вавилонської (поеми «Коли вгорі...», епос про Атрахасиса, епос про Гільгамеша), давньоіндійської («Пан­чатантра», фрагменти «Бгагаватгіти», «Океан сказань» Сомадеви), арабської (фрагменти з Корану), давньокитайської (Ван Вей), корейської (поети ІХ-ХІХ ст.), японської (Басьо), перської (Румі), туркменської (Махтумкулі). Класична література християнських країн Закавказзя – Грузії та Вірменії – репрезентовані в українській поезії фундаментальними перекладами М. Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі, «Давитіані» Д. Гурамішвілі, вірші Бесікі та ін.), В. Мисика (фрагменти з «Аміраніані»), М. Рильського (Саят-Нова), П. Тичини(фрагменти з «Давида Сасунського», вірші та поеми О. Туманяна; І. Іоаннісіана та ін.), В. Кочевського (Саят-Нова, А.Ісаакян, В. Терян та ін.), І. Драча (Г. Нарекаці), Д. Павличка (Н. Кучак, О. Туманян), Г. Халимоненка (Саят-Нова, І. Чавчавадзе). Цей далеко не повний перелік свідчить про те, що через переклад

С. 23


утверджувалися й усвідомлювались генетичні зв'язки ук­раїнського слова з літературою та фольклором не лише Європи, але й Азії – і через спільність індоєвропейського коріння, і через живий взаємозв'язок духовних та культурних традицій. Втім, основне коло європейських «вічних тем» українського перекладу, вся багатовимірність української історико-культурної орієнтації заслуговують осібного окреслення, нехай і неминуче стислого. (Тут і далі при розгляді обмежуюсь переважно поетичним перекладом).

Поникнення України-Русі як європейської держави в XІІI ст. прирекло українську літературу на більш як сім віків відбудовчих зусиль за умов бездержавного існування, неможливості природної історико-культурної еволюції, що її пройшли європейські країни з «нормальною» історією, в обставинах, що зумовили зруйнування, або випадання (повне або часткове), або недооформлене існування тих чи інших ланок природного процесу. Зокрема, переклад заповнював прогалини і виломи української історії як історії передусім європейської. У ХІХ і ХХ ст. це стало особливо наочним, причому в подвійному сенсі: по-перше, як перекладацьке відновлення (в умовах, коли література перейшла з «книжної» на «народну» мову) власної потоптаної культурної історії, пам'яток вітчизняної словесності проминулих століть, – і, по-друге, як уведення матеріалу чужоземних літератур, що мали можливості природного розвитку, у власний загальнокультурний контекст.

Найпомітніше з першого кола явищ – численні переклади та переспіви сучасною українською мовою «Слова о полку Ігоревім»: серед авторів – М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Максимович, Т. Шевченко, С. Руданський, Й. Левицький, Б. Дідицький, Ю. Федькович, І. Франко, П. Мирний, В. Щурат, М. Рильський, В. Свідзінський, С. Гординський, Л. Гребінка, Н. Забіла, Л. Махновець, С. Пушик, і. Світличний та інші. В міру нагромадження знань вітчизняної історії сучасною літературною мовою були перекладені не лише шедеври давньоруської словесності домонгольського часу («Повість врем'яних літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Слово о погибелі Руської землі», «Слово о Лазаревім воскресінні», твори Кирила Туровського та ін.), але й численні пам'ятки наступних п'яти століть української літератури, твореної кількома мовами: книжною українською, латинською, польською, російською або наближеною до неї. Початок таким перекладам поклав І. Франко; згодом окремі

С. 24


поезії Г. Сковороди та С. Яворського переклав М. Зеров, уривки з поеми К. Саковича – М. Рильський. Особливо багато зробили в даній царині В: Крекотень, О. Мишанич, В. Шевчук, Л. Махновець, В. Яременко, В. Литвинов, В. Маслюк, А. Содомора, М. Сулима та ін. Судячи з усього, праця з відновлення істинної картини давньої української літератури тільки починає розгортатися. Що ж до літератур Європи, то різні історико-культурні епохи існують в українських перекладах із різною мірою повноти й репрезентативності.

Епос європейських народів уведений в українську культуру завдяки перекладам В. Щурата («Пісня про Роланда»), Франка, М. Лукаша, Ф. Скляра (уривки з «Пісні про Нібелунгів»), М. Старицького, а згодом М. Рильського (сербські епічні пісні), Є. Тимченка («Калевала», фрагменти з «Калевіпоега»), Ю. Клена (уривки із «Старшої Едди»), А. Ряппо («Калевіпоег»), Б. Лончини («Пісня про мого Сіда»).

Пісенний фольклор народів Європи перекладали (називаю лише найпомітніші явища): поети «Руської трійці», а також М. Костомаров, С. Руданський (пісні південних та західних слов'ян), І. Франко (твори староанглійського, старошотландського, старонорвезького, староісландського, німецького, іспанського, португальського, італійського, румунського, угорського, болгарського, сербського, чеського, албанського, циганського, єврейського фольклору, переважно в жанрі балади), П. Тичина (народна творчість різних народів), Л. Первомайський (фундаментальні видання «Слов'янські балади» та «3 глибин. Балади народів світу»), М. Бажан та Д. Білоус на чолі колективів перекладачів (відповідно грузинська та болгарська народна поезія). Твори середньовічної поезії перекладали І. Франко (найдавніші пам'ятки німецької поезії: «Пісня про Гільдебранда й Гадубранда», поема «Муспіллі» – «Пожежа світу», «Вессобрунська молитва», а також поема «Цісар Оттон з бородою» Конрада із Вюрцбурга, збірка байок «Скарбничка» Ульріха Бонерія, старонімецька легенда «Одна просьба», «Лист» Брунона із Квебурга до імператора Генріха ІІ, «Пісня про дівчину з руської країни» Гаральда Гардраді), О. Веретенченко (уривок із «Трістана та Ізольди» Готфріда Страсбурзького), Л. Первомайський (окремі поезії міннезінгерів – Дітмара фон Айсте, Гартмана фон Ауе, Генріха фон Фельдеке, Ульріха фон Вюртемберга, Конрада фон Вюрцбурга, Фон Кюренберга, Вальтера фон Фогельвайде; збірка віршів Франсуа Війона), С. Гординський (книжка

С. 25


Ф. Війона), М. Терещенко (поезії провансальських трубадурів Маркабрюна, Бернара де Вентадорна, Джауфре Рюделя, Пейре Відаля, Бертрана де Борна, а також французьких поетів Марі де Франс, Конона де Бетюна, Гійома де Лоріса, Гійома де Машо, Есташа Дешана, Крістіни Пізанської, Алена Шартьє, Шарля Орлеанського, Франсуа Війона та ін. ), Г. Кочур (окремі вірші Ф. Війона), З. Тарнавський (анонімне мораліте «Дійство про кожного»), А. Содомора (поезії вагантів, зокрема Архіпіїти Кельнського; «Салернський кодекс здоров'я» Арнольда з Вілланови), перекладачі староболгарської поезії Д. Білоус, Д. Павличко, Р. Лубківський (твори Костянтина-Кирила, Методія, Костянтина Преславського, Климента Охрідського, Євтимія Тирновського, невідомих авторів).

Відсутність у східній Слов'янщині, і зокрема в Україні, Ренесансу як цілісної історико-культурної епохи, за безсумнівної наявності тих або інших ренесансних елементів (зокрема у явищах бароко), зумовила підвищену увагу українських перекладачів саме до Відродження, й передусім до вершинних його витворів. Втім, цьому сприяло й поширене в ХІХ-ХХ ст. (і сумнівне з сучасної точки зору) протиставлення «світлого», «гуманістичного» за духом своїм Ренесансу – нібито «темним вікам» європейського середньовіччя.

Упродовж ХІХ-ХХ ст. в Україні твори Данте перекладали В. Самійленко (10 пісень «Пекла»), І. Франко (36 терцин І пісні «Пекла»; великий вибір фрагментів з «Нового Життя» та «Божественної комедії» у книжці «Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії»; 9 інших поезій у книжці «Дантова друга любов»), Леся Українка (уривок з V пісні «Пекла»), М. Вороний (сонет з «Нового Життя»), М. Драй-Хмара (рукопис нового перекладу «Пекла» був вилучений при арешті перекладача і, мабуть, не зберігся), М. Орест (вірш «До далекої пані»; канцона та 4 сонети з «Нового Життя»), П. Карманський (повний переклад «Божественної комедії»: «Чистилище» і «Рай» не опубліковані, «Пекло» після ґрунтовного доопрацювання М. Рильським видане за підписом двох перекладачів), В. Барка (фрагменти з «Божественної комедії»), Є. Дроб'язко (повний переклад «Божественної комедії», «Вірші про камінну пані»), М. Бажан, І. Драч, В. Житник, В. Коротич, Д. Пав­личко, А. Перепадя («Нове Життя»). Перекладалися вірші Франческо Петрарки (М. Зеров, М. Орест, Г. Кочур, Д. Паламарчук, Д. Павличко, І. Качуровський та ін.), уривки з поем Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (М. Орест,

С. 26


О. Мокровольський) та Лудовіко Аріосто «Несамовитий Роланд» (І. Світличний, О. Мокровольський), «Декамерон» Джованні Боккаччо (М. Лукаш), поезії Мікеланджело (М. Бажан, Г. Кочур, Д. Павличко, І. Драч, М. Фішбейн та ін.), Джордано Бруно (І. Франко), Джамбаттіста Маріно (О. Мокровольський та ін.). Поетів французького Відродження та бароко – П'єра де Ронсара, Жоашена дю Белле, Теодора Агріппа д'Обіньє, Теофіля де Віо – перекладали М. Зеров, В. Мисик, Ф. Скляр, І. Світличний, М. Терещенко. Останньому також належать переклади з французьких поетів цієї ж епохи – П'єра Гренгора, Жана дю Понтале, Маргарити Наваррської, Клемана Маро, Меллена де Сен-Желе, Етьєна де ля Боесі, Луїзи Лабе, Ремі Белло, Етьєна Жоделя, Олів'є де Маньї, Філіппа Депорта, Матюрена Реньє, Марка Антуана де Сент Амана та багатьох інших. М. Литвинець переклав шедевр чільного португальського поета Відродження Луїша ді Камоенша «Лузіади»; його ж сонети перекладали М. Орест, Д. Павличко та ін. Що ж до літератури іспанської, то найбільші заслуги в її тлумаченні належать М. Лукашеві («Дон Кіхот» Сервантеса та фрагменти з драм Кальдерона «Життя – це сон» та «Саламейський алькальд», – досі не опубліковані*; «Овеча криниця» та «Собака на сіні» Лопе де Веги). Перекладалися також вірші св. Терези Авільської, Гарсіласо де ля Веги, Мігеля де Сервантеса, Фелікса Лопе де Веги, Франсіско де Кеведо, Луїса де Гонгори, Естебана Мануеля де Вільєгаса (М. Орест, Л. Первомайський, Д. Павличко, М. Литвинець, О. Мокровольський та ін.). Переклади з німецької літератури Відродження здійснив Ф. Скляр («Корабель дурнів» Себастіана Бранта, «Країна ледарів» Ганса Сакса). Поетів німецького бароко Ангелюса Сілезіуса, Сімона Даха, Мартіна Опіца, Андреаса Гріфіуса, Пауля Флемінга, Даніеля-Каспера фон Лоенштайна перекладали М. Орест, Г. Кочур, Д. Павличко, Л. Череватенко, О. Мокровольський, О. Жупанський. Англійська поезія Відродження та бароко репрезентована в Україні перекладами з Бена Джонсона, Роберта Герріка, Джона Мільтона, Джона Драйдена, Майкла Дрейтона, Джона Донна (М. Орест, Г. Кочур, О. Зуєвський, В. Коптілов, Л. Череватенко). І. Франко переклав драму Д. Мільтона «Самсон-борець», М. Пилинський – уривок з «Утраченого Раю», І. Стешенко – драму Д. Флетчера «Іспанський священик», Є Крижевич – автор тлумачень «Трагічної історії доктора Фауста» Крістофера Марло та фрагментів з «Кентенберійських оповідань» Джефрі Чосера; М. Тупайло переклав уривок з поеми «Королева фей» Едмунда Спенсера.

С. 27


Центральною проблемою в нашому культурному освоєнні англійської літератури цієї епохи є, звичайно, переклад драматургії та поезії Вільяма Шекспіра. Повне 6-томне зібрання В. Шекспіра, здійснене київським видавництвом «Дніпро» у 1980-х рр., стало підсумком понад 130-річної історії перекладу його творів, позначеної, зокрема, іменами М. Костомарова, Ю. Федьковича, П. Куліша, М. Старицького, І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Панаса Мирного, М. Кропивницького, Г. Хоткевича, М. Рудницького, М. Вороного, Я. Гординського, А. Гозенпуда, М. Йогансена, В. Шербаненка, Т. Осьмачки, Юрія Клена, Ю. Корецького, В. Вера, М. Тобілевич, І. Кочерги, Г. Кочура, І. Костецького, В. Барки, О. Зуєвського, Яра Славутича, О. Веретенченка. До 6-томника увійшли перекладацькі версії, що навзагал відповідають високим сучасним вимогам (автори перекладів – Борис Тен, М. Рильський, І. Стешенко, М. Лукаш, Л. Гребінка, В. Мисик, М. Бажан, Д. Паламарчук, Д. Білоус, Ю. Лісняк, В. Струтинський, Д. Павличко, В. Коптілов, О. Сенюк, М. Литвинець, І. Драч, Л. Танюк, О. Мокровольський, Л. Череватенко, М. Габлевич, В. Ружицький, В. Гуменюк, Є. Крижевич, О. Жомнір).

Створення і видання повного українського Шекспіра, яке стоїть в одному ряду з повними перекладами поем Гомера і Данте, «Дон Кіхота» Сервантеса (щоправда, досі не опублікованого*) і «Фауста» Гете (а все це здійснилось у другій половині ХХ ст., за умов фактичної бездержавності) істотно підвищило духовний статус української Держави Слова в загальноєвропейському та світовому контексті.

Якщо ж говорити про найближчих сусідів України, то Відродження найвиразніше проявилось у католицьких країнах – Хорватії (власне, в Дубровницькій республіці) та Польщі. З польської поезії Відродження та бароко в Україні були перекладені збірка творів Яна Кохановського (П. Тимочко), а також поезії Миколая Рея, Севастіана-Фабіана Кльоновича, Миколая Семп-Шажинського, Шимона Шимоновича, Єроніма Морштина, Даніеля Наборовського, Шимона Зиморовича, Яна-Анджея Морштина, Збігнєва Морштина, Вацлава Потоцького (В. Коптілов, Д. Білоус, Д. Павличко, Л. Череватенко, С. Борщевський, В. Лучук та ін.). Латиномовну поему С. Ф. Кльоновича «Роксоланія», присвячену українській землі, її природі, людності, містам, народним звичаям, переклали М. Білик і, незалежно від нього, В. Маслюк; уривок із неї – «Старинний Львів». – свого часу переклав І. Франко. Кілька

С. 28


уривків з епічної поеми видатного хорватського (далматинського) поета Івана Гундуліча «Осман» переклав В. Кордун; невелику авторську антологію перекладів «Дубровницька поезія» опублікував О. Шевченко.

Поезія європейського класицизму, а згодом і просвітництва, у своїх вершинних досягненнях так само існує в українських перекладах як низка стрижневих явищ, зумовлених усією логікою розвитку нашої культури, – як класика українського слова. Це передусім «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра та «Одруження Фігаро» П. Бомарше (В. Самійленко), «Притча про три перстені» з драми «Натан Мудрий» Г.-Е. Лессінга (І. Франко), великий цикл перекладів М. Рильського («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Мізантроп» Ж.-Б. Мольєра, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Орлеанська діва» Ф.-М. Вольтера), вірші багатьох французьких поетів ХVІІ-ХVІІІ ст. у перекладах М. Терещенка (Ф. Малерб, О. де Ракан, А. Бійо, Ш. Перро, Б. де Фонтенель, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Ж.-Ф. де Лагарп, Ж. Деліль, Е. Парні, А. Шеньє, М.-Ж. Шеньє та ін.). Природне продовження цього ряду – вірші та пісні Р. Бернса (В. Мисик, М. Лукаш), поетичні твори та драматургія Ф. Шіллера та раннього Й.-В. Гете (серед багатьох інших перекладачів – П. Куліш, І. Франко, Д. Загул, М. Рильський, Борис Тен, М. Бажан, І. Стешенко, М. Лукаш, Г. Кочур, Л. Череватенко, В. Стус), байки Ж. де Лафонтена (І. Світличний) та Ігнація Красіцького (М. Годованець), поема «Оберон» К. М. Віланда (Т. Франко, Ю. Лісняк), «Літа» К. Донелайтіса (Д. Чередниченко).

Український переклад європейської поезії ХІХ ст. починається із звертання Л. Боровиковського, Є. Гребінки, О. Шпигоцького, інших романтиків до поезії О. Пушкіна та А. Міцкевича. Значення цих перекладів – на перший погляд «провінційних», «застарілих», а то й «бурлескних» – далеко виходить за межі їх традиційного трактування. Так, за визначенням М. Новикової, діалог «ранніх» українських перекладачів із Пушкіним – аж ніяк не бурлескне «перелицювання» його творінь, а радше Їх казково-міфологічна реставрація: при знятті верхніх – політичних, одичних, імперських шарів (а саме таке «зняття» і здійснили перші українські перекладачі великого російського поета) просвічує казкова фольклорно-архетипна першоструктура пушкінських творів, породження низової, глибинно-народної міфологічної стихії. В одному ряду з Є. Гребінкою та Л. Боровиковським стоїть і перекладацька творчість поетів «Руської трійці» ­М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького, а також

С. 29


М. Костомарова як перекладачів «Крaледворського рукопису», талановитої «підробки» давньої пам'ятки, здійсненої чеськими вченими В. Ганкою та Й. Ліндою, – але на реальній основі обрядового та епічного фольклору слов'янських народів. Переклади пісень з «Краледворського рукопису», що виникли в руслі романтичних віянь, зокрема ідей Гердера, Шеллінга, ієнських романтиків, разом із першими перекладами з Пушкіна та Міцкевича, відіграли фундаментальну роль у розбудові української поетичної культури як глибоко народної; культури, як і тисячоліттям раніше, вкоріненої у своєму ґрунті й водночас мурованої на новоєвропейських творчих засадах. За найнесприятливіших обставин колоніального існування України ХІХ ст. в межах Російської та Австро-Угорської імперій та за умов мало не суцільного зруйнування української культури та винищення її діячів у нашому столітті поетичний переклад все ж відповідав своєму первинному призначенню – залишався незглибимою духовною стихією, був там і тоді, коли, за всіма ознаками, йому належало не бути.

Найпоказовіші тому приклади – біблійні переспіви Т. Шевченка в косаральському засланні (три перші розділи «Царів»), значна за обсягом перекладацька праця П. Грабовського у засланні вілюйському, якутському і тобольському, «попалений чекою» Сервантесів «Дон Кіхот» у перекладі В. Самійленка, переклад «Орлеанської Діви», здійснений М. Рильським у київській тюрмі, повний переклад Вергілієвої «Енеїди», зроблений М. Зеровим у Соловецькому концтаборі й, очевидно, назавжди втрачений, переклади Івана Світличного з Беранже, Бодлера, Верлена, Леконта де Ліля, а також переклади Василя Стуса з Гете й Рільке, створені в київських слідчих ізоляторах, а згодом у мордовських і пермських концтаборах. Загибель «старої» української інтелігенції, а відтак і «нової», «пролетарської»; знищення, а почасти й «перевиховання» «шістдесятництва»; ідеологічні обмеження, що десятиріччями тяжіли над тими майстрами українського слова, які вціліли, але були змушені все життя так чи інакше відмежовуватись від свого «неокласичного» (М. Рильський), чи «футуристичного» (М. Бажан), чи якогось іншого минулого, а передусім не припускатися нових «світоглядних хиб» або «ідейних збочень»; нарешті, нелегкі емігрантські стежки поетів, що опинилися за рубежем (Є. Маланюк, Ю. Клен, М. Орест, В. Барка, Т. Осьмачка, В. Державин, В. Лесич, С. Гординський, І. Костецький, О. Зуєвський, Б. Бойчук,

С. 30


Ю. Тарнавський, Б. Рубчак, Віра Вовк та багато інших); неможливість повнокровного літературного життя ні для «екзильних», ні для «радянських» митців, – ось головна «історична фабула» нашого новітнього перекладацького процесу. До цього слід додати, що й більшість чільних майстрів післявоєнного українського перекладу (Г. Кочур, В. Мисик, Борис Тен, Д. Паламарчук, Ю. Лісняк та інші) також пройшли крізь тюрми, табори й заслання, а отже, на багато років були позбавлені можливості творчо працювати на повну силу.

Що ж навіть за таких обставин змогла витворити українська культура в царині поетичного перекладу? Перелік, звичайно, не буде повний, навіть якщо обмежитись лише іменами, та й то не всіма, митців ХІХ-ХХ ст., чиї поетичні твори, включаючи й поетичну драматургію, виходили окремими книжками в українських перекладах – на Україні та в еміграції.

З англійської літератури – Дж. Г. Байрон, П. Б. Шеллі, Д. Кітс, Е. Лір, Т. С. Еліот, Е. Павнд; з ірландської – В. Б. Єйтс; З францзької – П.-Ж. Беранже, В. Гюго, Ш. Леконт де Ліль, Ш. Бодлер, П. Верлен, С. Малларме, Е. Ростан, П. Клодель, Е. Потьє, П. Луїс, Г. Аполлінер, Л. Арагон, П. Елюар, Клер та Іван Голль, Ж. Превер, підготовлені до друку твори А. Рембо; з провансальської – Ф. Містраль; з бельгійської – Е. Верхарн, М. Метерлінк; з іспанської – Ф. Гарсія Лорка, Р. Альберті; з італійської – Д. Леопарді, А. Негрі, М. Грассо; з німецької –  Гете, Ф. Гельдерлін, Г. Гайне, Г. Гауптман, С. Георге, Р. М. Рільке, Й. Вінклер, Й. Бехер, Е. Вайнерт, Й. Грубер; з польської – А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ц. Норвід, М. Конопніцька, Ю. Тувім, Я. lвашкевич, В. Броневський; з чеської – К. Гавлічек-Боровський, Я. Неруда, П. Безруч, Ї. Волькер; зі словацької – П. Орсаг (Гвєздослав), Л. Новомеський; з румунської – Т. Аргезі, М. Емінеску; з молдавської – П.Боцу, Г. Вієру, Л. Даміан та ін.; з угорської – Ш. Петефі, Я. Арань, І. Мадач, Е. Аді, А. Йожеф, А. Гідаш та ін.; з болгарської – І. Вазов, Х. Ботев, П. Яворов, Н. Вапцаров, Х. Смирненський, Д. Методієв та ін.; з грецької – Я. Ріцос; із сеpбської – Д. Максимович; зі словенської – Ф. Прешерн; з чорногорської – П. Нєгош; з норвезької – Г. lбсен; з фінської – К. Вала; з естонської – В. Беекман, А. Сійг; з литовської – Е. Межелайтіс, Ю. Марцінкявічюс, А. Малдоніс, М. Мартінайтіс та ін.; з латиської – Я. Райніс, О. Чак, Я. Судрабкалн,

С. 31


В. Лукс, М. Кемпе, О. Вацієтіс, І. Зієдоніс та ін.; з білоруської – Ф. Богушевич, А. Цьотка, М. Богданович, Я. Купала, Я. Колас, М. Танк, Р. Бородулін, Н. Гілевич та ін.; з російської – О. Пушкін, К. Рилєєв, М. Лермонтов, М. Некрасов, О. Блок, В. Брюсов, С. Єсенін, В. Маяковський, А. Ахматова, Б. Пастернак, М. Ушаков та ін.; з грузинської – Н. Бараташвілі, А. Церетелі, В. Пшавела, Г. Табідзе, С. Чиковані, Г. Леонідзе, І. Абашидзе, О. Чииладзе, Т. Чиладзе, Д. Чарквіані, А. Каландадзе та ін.; з вірменської – А. Акопян, А. Ісаакян, О. Туманян, Є. Чааренц, П. Севак та ін.; з азербайджанської – С. Рустам, Р. Рза, А. Абдулла та ін.; з казахської – А. Кунанбаєв, Джамбул, С. Сеїтов та ін.; з узбецької – Мукімі, Х. Алімдджан, Зульфія; з таджицької – А. Лагуті, М. Турсунзаде та ін.; з туркменської – К. Курбаннепесов, А. Ковусов; з киргизької – А. Токомбаєв, М. Абилкасимова та ін.; з аварської – Р. Гамзатов; з балкарської – К. Кулієв; з башкирської – М. Гафурі, М. Карім, С. Кудаш; з калмицької Д. Кугультинов; з чуваської – М. Сеспель; з татарської – Г. Тукай, М. Джаліль; з єврейської – О. Шварцман, І. Фефер, Д. Гофштейн, Л. Квітко, М. Пінчевський, М. Гарцман, Х. Вайнерман, Р. Балясна, М. Талалаєвський, Д. Хайкіна, Й. Бухбіндер та ін.; з літератури США – Г. Лонгфелло, В. Вітмен, Е. Дікінсон; з канадської – П. Джонсон; з чилійської – Г. Містраль, П. Неруда; з нікарагуанської – Р. Даріо; з кубинської – Х. Марті, Н. Гільєн; з аргентинської – Х. Ернандес; з ангольсьької – А. Нето; з турецької – Н. Хікмет; з бенгальської – Р. Тагор; з японської – І. Такубоку; з в'єтнамської Нгуєн Дінь Тьєу; з китайської – Мао Цзедун.

До цього слід додати велику низку колективних та авторських антологій чужомовної поезії ХІХ і ХХ ст. Колективні – білоруська, російська, польська, чеська, словацька, болгарська, сербо-лужицька, грузинська, вірменська, литовська, італійська, казахська, монгольська, країн Африки, франкомовного Квебеку та ін. Крім того, київське видавництво «Молодь» випустило в світ антології «молодої» (тобто шістдесятницької та постшістдесятницької) поезії всіх республік тодішнього Союзу та деяких країн Східної Європи; вийшли друком і декілька антологій тематичних. Далеко не всі задуми здійснювались: так, через незалежні від перекладачів політичні обставини не побачили світу дві надзвичайно важливі антології французької новочасної поезії: в 30-х рр. за редакцією М. Зерова і С. Савченка (учасники – М. Риль-

С. 32

ський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт, Борис Тен, Г. Кочур, П. Петренко та ін.) і в 60-х рр. за редакцією Г. Кочура і Е. Крюба (учасники – І. Стешенко, Г. Кочур, Д. Павличко, М. Коцюбинська, І. Драч, І. Світличний, В. Житник, Л. Танюк та ін.). Матеріали обох антологій були частково надруковані в окремих книжках названих перекладачів та в періодиці; частина перекладів не збереглася. Значно більше пощастило випущеній у 70-80-х рр. видавництвом «Веселка» серії антологійних збірок світової поезії для середнього та старшого шкільного віку (підготував О. Мокровольський): «Золоте руно» (поезія античності), «Світанок» (Відродження та бароко), а також видання, що охоплюють поезію з кінця ХVІІІ до другої половини ХХ ст.: «Співець», «Передчуття», «Поклик», «Заграва», – безпрецедентні за широтою охоплення літератур усіх континентів, ряснотою імен та поетичних явищ. Що ж до антологій авторських, індивідуальних (звичайно, не обмежених хронологічно останніми віками), то серед Їхніх авторів – І. Кулик («Антологія американської поезії»), Д. Загул («Вибір німецьких балад»), С. Гординський («Поети Заходу»), М. Орест («Антологія французької поезії», «Антологія німецької поезії», «Море і мушля» – антологія європейської поезії»), І. Качуровський («Золота raлузка»), І. Шанковський («Сто поетів – сто пісень: поети Японії»), М. Лукаш («Від Боккаччо до Аполлінера»), В. Мисик («Захід і Схід»), Г. Кочур («Віддлуння», «Друге відлуння»), М. Терещенко («Сузір'я французької поезії»), О. Масикевич («Сто хокку»), О. Жовтіс («Ранковий спокій» – корейська класична поезія»), Ю. Шкробинець («Угорська арфа»), З. Гончарук («Ядран» – поети Югославії), Д. Павличко («Світовий сонет»), Р. Лубківський («Слов'янське небо», «Слов'янська ліра»). На жаль, вже з економічних причин не побачили світу перекладені В. Харитоновим антологія «Поезія індіанців кечуа» та міфологічний епос народу кіче «Пополь-Вух». Власне, авторськими антологіями зарубіжної поезії є окремі томи зібраних творів І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Рильського, Ю. Клена, М. Бажана, Л. Первомайського, П. Тичини та ін., або ж відповідні розділи в книжках В. Cамійленка, М. Вороного, В. Щурата, М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, Л. Гребінки, В. Свідзінського... В доробку українських майстрів поетичного слова переклад посідав, звичайно, неоднакове місце: в одних (М. Лукаш, Г. Кочур) він поглинав мало не всю творчу енергію, у других (І. Франко, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан) – стояв на почесній по-

с. 33


зиції серед низки інших великих творчих завдань, у третіх перекладні поетичні тексти є чи не одиничними (В. Стефаник – «Осіння пісня» П. Верлена, Л. Курбас – «Березіль» Б. Бйорнсона, І. Микитенко – «Дума про Опанаса» Е. Багрицького) , а проте все одно органічно вмотивовані внутрішньою логікою їхнього творчого розвитку, як і логікою розвитку всієї української культури.

Якщо ж говорити про цілокупний образ світової поезії ХІХ-ХХ ст. в українських перекладах, залучивши безліч публікацій у періодичних виданнях та збірниках кількох останніх десятиліть, то стане зрозумілим, що в новітню епоху, нехай і в окремих своїх зразках, українською мовою заговорили англійці В. Блейк, В. Вордсворт, С. Т. Колрідж, Т. Мур, А. Ч. Суїнберн, Р. Л. Стівенсон, Д. Р. Кіплінг. О. Вайлд, Д. Томас, В. Х. Оден, Р. Грейвс, ірландці Д. Джойс, О. Кларк, французи Ж. де Нерваль, А. де Мюссе, А. де Віньї, Т. Готьє, Ж.-М. Ередія, А. Рембо, Ж. Лафорг, П. Валері, Б. Сандрар, М. Жакоб, Р. Деснос, Сен-Жон Перс, А. Мішо, Ж. Сюперв'єль, Р. Шар, Е. Гільвік, іспанці Х. де Еспронседа, М. де Унамуно, А. Мачадо, М. Ернандес, В. Алейксандре, Х. Рамон Хіменес, португалець Ф. Пессоа, греки Д. Соломос, К. Ка­вафіс, Л. Мавіліс, К. Паламас, О. Елітіс, Й. Сеферіс, італійці Д. Кардуччі, У. Саба, Д. Унгаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо, Ч. Павезе, П. Пазоліні, німці та німецькомовні поети Новаліс, Н. Ленау, Г. Гервег, Т. Шторм, Т. Фонтане, Г. Гайм, Ф. Ніцше, Г. фон Гофмансталь, Г. Тракль, Г. Гессе, С. Цвайг, С. Гермлін, Е. Арендт, В. Боргерт, Й. Бобровський, Б. Брехт, П. Целан, Г. Маурер, Г. М. Енценсбергер, І. Бахман, шведи Е. Teгнep, П. Лагерквіст, А. Лундквіст, норвежці Г. А. Вергелан, У. Гауге, Р. Нільсен, Р. Якобсен, І. Гагеруп, данці А. Г. Еленшлегер, О. Гельстед, ісландець С. Г'яртарсон, фінни А. Ківі, Е. Седергран, Л. Нуммі, А. Туртіайнен, поляки Я. Каспрович, К. Пшерва-Тетмайєр, Б. Лесьмян, Л. Стафф, М. Павліковська-Ясножевська, Я. Лехонь, Ю. Пшибось, Ю. Чехович, М. Яструн, К.-І. Галчинський, Т. Голлендер, К.-К. Бачинський, Т. Боровський, Ч. Мілош, Є. Гарасимович, М. Гжещак, С. Грохов'як, В. Шимборська, Г. Посвятовська, чехи А. Сова, К. Гінек Маха, Я. Врхліцький, Й. С. Махар, О. Бжезіна, С. К. Нейман, К. Бібл, В. Незвал, Я. Сайферт, Ф. Галас, В. Голан, Ф. Грубін, І. Шотола, В. Завада, словаки Я. Коллар, Я. Ботто, Я. Краль, А. Плавка, В. Мигалік, М. Валек, болгари П. Славейков, А. Разцветников, Є. Багряна, М. Ісаєв, А. Далчев, В. Ханчев, В. Петров, Г. Джагаров, серби Й. Йованович-

С. 34


Змай, І. Андрич, Й. Дучич, Б. Мількович, С. Раїчкович, В. Попа, хорвати Т. Уєвич, М. Крлежа, і. Горан Ковачич, Д. Тадіянович, В. Парун, словенці О. Жупанич, М. Бор, Д. Зайу, македонці С. Яневський, Б. Конеський, А. Поповський, Є. Манев, чорногорці Р. Зогович, Д. Костич, С. Пе­рович, румуни М. Бенюк, Л. Блага, В. Теодореску, угорці М. Верешмарті, Д. lйєш, М. Радноті, Ш. Вереш, поети США Е. По, Р. Фрост, К. Сендберг, Е. Лі Мастерс, Л. Х'юз, С. Плят, А. Гінзберг, канадці Е. Нелліган, Е. Д. Пратт, Д. Уоллес, мексиканці С. Ново, О. Пас, аргентинці Р. Молінарі, Р. Гонсалес Туньйон, Х. Луїс Борхес, бразильці Ж. де Ліма, М. Бандейра, К. Друммонд де Андраде, гаїтяни Ж. Румен, А. Фелпс, Р. Депестр, мартініканець Е. Сезер, уругваєць М. Бенедетті, парагваєць Е. Ромеро, перуанці С. Вальєхо, Г. Валькарсель, чилійці В. Уїдобро, Н. Парра, В. Хара, венесуелець М. Отеро Сільва, гватемалець М. Анхель Астуріас, кубинці Х. Марія де Ередія, Е. Дієго, Ф. Піта Родрігес, Е. Бальягос, Р. Фернандес Ретамар, П. де Ораа, алжирці М. Діб, А. Грекі, єгиптянин А. Аль-Хамісі, конголезець Ч. У'Тамсі, малагасійці Ж.-Ж. Рабеарівело, Ж. Рабеманандзара, Ф. Ранаїво, нігерійці Г. Охара, К. Окігбо, В. Шоїнка, південноафриканці Д. Брутус, М. Кунене, Б. Брейтенбах, сенегальці Л. Седар Сенгор, Б. Діоп, Ж. Брієр, афганці С. Лаєк, З. Корізода, індійці С. Тріпатхі Нірала, В. Нараяна Менон, Аг'єй, турки О. Ріфат, О. Велі, пакистанці М. Інбал, А. Фаїз, філіппінці І. Калісто, Х. Гарсія Вілья, кореєць Чо Гічхон, в'єтнамці Хо Ші Мін, То Хоай, китайці Го Можо, Вень ідо, Дай Ваншу, Ай Цін, японці Сімадзакі Тосон, Тахама Кйосі, Йосано Акіко, Канеко Міцухару, індонезійці Х. Анвар, В. С. Рендра, австралійці І. М'юді, Д. Райт та багато інших поетів названих і численних не названих тут літератур.

Звичайно, переклади світової прози, класичної та сучасної, заслуговували б окремої розмови.

Перекладачі України та української діаспори протягом останніх десятиріч плідно взаємодоповнювали одні одних, а нерідко йшли паралельним шляхом: так, у краї та в екзилі різними перекладачами (або колективами перекладачів) були незалежно відтворені нашою мовою «Гільгамеш», книжки поезій Ф. Війона, Д. Кітса, Т. С. Еліота, Р. М. Рільке, поезії та драми Ф. Гарсія Лорки, «Платеро і я» Х. Рамона Хіменеса, «Верхи Мачу-Пікчу» П. Неруди, сонети В. Шекспіра та його ж трагедії «Ромео і Джульєтта», «Макбет», «Король Лір». Звичайно, саме в Україні, а не в діаспорі, що неминуче тер-

С. 35


піла від лінгвістичної ізоляції, відірваності від живого мовного середовища, були створені найдосконаліші, неперевершені взірці українського перекладацького мистецтва ХХ ст. – шедеври М. Зерова, М. Рильського, М. Драй-Хмари, Л. Гребінки, М. Лукаша, Г. Кочура, В. Мисика, Бориса Тена, Л. Первомайського, М. Бажана, – але й здобутків перекладачів діаспори аж ніяк не слід недооцінювати.

Трагічна доля бездержавного, століттями розколотого на частини українського «культурного простору», роздертого і конфесійно, і політично, і лінгвістично, – і разом з тим невпинне прагнення нашої літератури, зокрема й перекладної, втрачену єдність відновити зумовили найзагальніші закономірності перекладу та унікальність його призначення. Це справедливо і для інших національних культур. Досить згадати анітрохи не менш трагічну багатовікову історію єврейського народу або, як ближчу паралель, історію християнської Вірменії, – і нічим не замінну роль перекладу в їхніх багатовікових зусиллях зберегти свою ідентичність, свою культуру, свій менталітет, своє духовне, та й фізичне буття. Такою була провіденціальна поява Септуаґінти- переклад Мойсейового П'ятикнижжя, а згодом і всього Старого Заповіту, на грецьку мову, здійснений олександрійськими євреями, легендарними «сімдесятьма тлумачами» (ІІІ ст. до н. е.). Цікаві й паралелі первісних стадій слов'янського перекладу з витоками перекладу вірменського, на півтисячоліття давнішого від нашого: створення Месропом Маштоцом (362-440) вірменського алфавіту, переклад повного тексту Біблії, здійснений Сааком Партевом у 405-409 рр. із сирійської версії, а відтак його посилене редагування при звірці з грецьким текстом Септуаґінти, створення в 410-462 рр. вірменських перекладів літургійних текстів, служебників, творів Василія Кесарійського, Іоанна Златоуста, Афанасія Олександрійського, Єпіфанія Кіпрського, Арістида Афінського, Єфрема Сіріна, Григорія Назіанзіна та ін.; «Церковної історії» Євсевія Кесарійського, тлумачень різних частин Біблії, житій, апокрифів, канонів, ухвал церковних соборів.

Нині, наприкінці ХХ століття, позначеного і вірменським, і українським, і єврейським геноцидами, особливо виразною постає насущна необхідність перекладацького зусилля заради відновлення в правах понівеченого образу світу, духовного існування, культури, історії, як відтворення великої повноти буттєвих начал. Наш народ у цьому, на жаль, не є винятком. Анітрохи не легше склалася доля культури наших найближчих сусідів, зокрема літератури білоруської. Що ж

С. 36


до іншого близького нам народу – кримськотатарського, то його історія після завоювання Криму Російською імперією наприкінці ХVІІІ ст. була ще трагічніша. Сучасний петербурзький історик В. Возгрін пише про це так: «У 1833 р. з усієї території колишнього ханства було зібрано величезну кількість книг і рукописів, які ще залишалися в цій країні суцільної письменності. Відтак стародавня культурна спадщина народ була спалена – нагадаймо, що цей нечуваний злочин учинили «чудо-богатирі», на століття випередивши нацистів Німеччини, які також влаштовували багаття з книг, але не додумались до суцільного знищення писемного слова цілого народу... Нарешті, назвімо два останні удари, завдані народові вже комуністичним режимом, і за наслідками непорівнянні з жодною акцією колоніальних держав. У 1928 р. були зібрані, але тепер уже начисто, всі дивом уцілілі старі рукописні і нові друковані книги кримськотатарською мовою і знову спалені (зокрема й бібліотечні). А ще через 16 років Москва ухвалила стерти з лиця Криму не лише його культуру, а й носіїв її – кримські татари були депортовані, стародавні топоніми замінені та нововинайдені; на мечеті, кладовища, білокам'яні фонтани – чешме, кипарисові гаї рушили бульдозери». Схоже на те, що й перед кримськотатарським народом нині відкривається епоха перекладу – час духовної і національної відбудови, відновлення втрачених ланок великого ретязю Буття.

Переклад України-Русі, як ми бачили, протягом своєї тисячолітньої історії відігравав неоднакову роль. До середини ХІІІ ст. він був передусім великим будівничим мистецтвом; згодом, упродовж наступних 750 років, існував! як мистецтво «на руїнах», мистецтво «вавилонського полону». Хотілося б вірити, що нині у нашого перекладу з'явився нарешті шанс посісти набагато скромніше місце – стати тим, чим він є у «звичайних» літературах Заходу і Сходу, з їхньою не понівеченою державно-політичною та культурною історією. Шанс нарешті стати «звичайним» перекладом – за умов, коли реальна Українська держава перебирає від Держави Слова природні для себе функції. Стати «звичайним» перекладом, але при тому все ж до кінця не позбутися закладеної в незапам'ятні часи своєї сакрально-посередницької серцевини. Про таке «посередництво» влучно висловилась М. Цвєтаєва, звернувшись до етимології російського слова «пере-

С. 37


вод» (цитую в оригіналі): «Есть у перевода еще другое значение. Перевести не только на (русский язык, например), но и через (реку). Рильке перевожу на русскую речь как он когда-нибудь переведёт меня на тот свет». Така формула перекладу близька і до рільківського тлумачення ролі поета (Орфея, бога-співця: «спів – це буття: воно легке для Бога»), посередника між видимим і невидимим світом, – і до найфундаментальніших уявлень праслов 'янської космології: про життя і смерть, про перехід через ріку, границю між ними, про аграрно-календарні цикли і голоси «посередників»: пісенне славлення, воно ж оновлення світу.

Михайло МОСКАЛЕНКО

С. 38

 

* ...повний переклад з мови оригіналу вийшов у київському видавництві “Дніпро” 1995 р. за фінансової допомоги першого президента України Л. М. Кравчука вже після смерті Миколи Лукаша, видатного перекладача, всіляко гнаного та мордованого радянською владою. Розділи XXI—XXXV, LXI—LXXVI переклав Анатоль Перепадя; переклад вийшов за редакцією Г. П. Кочура.

обговорити

Текст подано за виданням: Тисячоліття: Поетичний переклад України-Руси. Антологія. – К.: Дніпро, 1995. – С. 5-38.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.