translated from the English

назад, до Списку перекладів

© Pico Iyer. The Empire Writes Back, 1993.
© Сергій Снігур, переклад українською, 1995. (2010 - відредаговано відповідно до коментарів, поданих на Перекладацькому форумі)
(Вперше переклад надруковано у часописі "Всесвіт", 1995, № 5/6.)

Письмова відповідь імперії

Нові творці «світової художньої літератури» дають друге життя англійській літературі – а заразом і англійській мові.

Піко Айєр
Time, 8 February 1993

Щороку Лондон офіційно відзначає та вшановує літературний процес Букерівською премією. Премію вручають автору кращого англійського роману року в оточенні сліпучих телевізійних камер та букмекерів, які зважують шанси претендентів, що можна порівняти лише з врученням нагород Кіноакадемії за кращий сценарій. 1981 року премію здобув роман Салмана Рушді «Опівнічні діти» – галасливий густозаселений міф про сучасну Індію. Відтоді премію отримали два австралійці, письменник з маорійською кров’ю, південноафриканець, письменниця польського походження, нігерієць та вигнанець з Японії. Інші претенденти на премію мали такі “суто англійські” імена, як Mo (Mo), Містрі (Mistry) та Ачебе (Achebe). Коли премію одержує автор з традиційним англійським ім’ям, скажімо, Антонія С. Байет (A.S.Byatt) або Кінгслі Еміс (Kingsley Amis), – це вже видається ненормальним.

1992 року премію у 30 000 доларів поділили між собою Баррі Ансворт (Barry Unsworth), англієць, котрий живе з жінкою фінського походження в Італії (за роман «Священний голод» (Sacred Hunger)), та Майкл Ондаатжі (Michael Ondaatje), індієць із Шрі-Ланки, з-поміж пращурів якого були голландці та англійці; освіту він здобув у Британії, протягом тривалого часу живе в Канаді, має родичів на чотирьох материках (за роман «Поранений англієць» (The English Patient)). А за п’ять днів до цього Нобелівська премія з літератури була присуджена Дереку Волкоту (Derek Walcott), поету афро-голландсько-англійського походження, який народився у Санта Лючії, а нині постійно мандрує між Бостоном і Тринідадом – «розділена дитина», як він сам назвав себе, що «увійшла до храму літератури як хлопчик-прислужник».

Навряд чи можна знайти переконливіший доказ того, що імперія одержує письмовий удар у відповідь, адже колишні британські колонії починають захоплювати саму душу англійської літератури, доповнюючи при цьому англійську мову яскравими барвами, незвичною метрикою та чужоземним світоглядом. Вікрам Сет (Vikram Seth), чиї твори розповідають про Тибет і Сан-Франциско, зазначає: «Англійська мова прищепилася, припала до душі або стала звичною людям, для яких історично не була рідною».

У центрі нового руху «світової художньої літератури» стоять Салман Рушді (Salman Rushdie) і Кадзуо Ісіґуро (Kazuo Ishiguro) – приятелі і шанувальники один одного, автори бестселерів, хоча іншої такої несхожої пари не знайти. Рушді, можна сказати, – хрещений батько «постколоніального» письменництва, і не лише тому, що його романи дали англійській мові самовідсторонене мовне дихання, сповнене словесної гри, а й тому, що у своїх численних сміливих есеях він дослідив новий стан «перекладеної людини», котра пропонує, за його словами «стереоскопічне бачення... замість «загального погляду». Ісіґуро, хоч і не походить з колишньої колонії, є зразком багатокультурного типу. Таке поєднання культур ще ніколи не досліджувалося, але кожне речення Ісігуро демонструє наслідки його змішаного англо-японського виховання.

Навколо цієї пари сяє безліч інших зірок, багато з яких стали відомими саме завдяки Букерівській премії. Бен Окрі (Ben Okri) створив позачасові, западаючі в душу, пройняті потойбічними фольклорними настроями нігерійські казки. Лондон, який Тімоті Моу (Tomothe Mo) обміркував у Чайнатауні і створив у романі «Кисло-солодкий» (Sour Sweet), – це місто, в якому немає жодного білого персонажа. Кері Галм (Keri Hulme) у своєму неповторному першому (і єдиному) романі «Кощаві люди» (The Bone People) наповнила сторінки висловами і настроями народу маорі. А недавній Букерівський лауреат, роман Ондаатжі, цілком присвячений новій расі постнаціональних душ, «міжнародних позашлюбних дітей, що народжені в якомусь певному місці, а мешкають деінде. Чиє життя складається з боротьби за те, щоб повернутися на батьківщину, або, навпаки, втекти з неї».

Столиці багатонаціонального культурного життя – це Лондон, Торонто і значно менше Нью-Йорк – осередки цього нового письменства, що не знає кордонів і виникає скрізь, де сплітаються різні культури. І всі ці місця є свідками того, як змінюються самі основи англійської літератури. Там, де ще зовсім недавно студент, що вивчав сучасний англійський роман, захоплювався Ґремом Ґріном, Івліном Во та Олдосом Гакслі, наразі, найімовірніше, студіюватиме твори Рушді, Окрі і Моу. Це, до речі, притаманно Великобританії, де для багатьох студентів рідною мовою є урду або кантонський діалект китайської. Більше того, в окремих нових книжках з’являються і заяви. Наприклад, Рушді відзначив «Залишок дня» (The Remains of the Day) Ісіґуро як «блискуче поруйнування» затишного роману Вудгауза, саме того роману, який, у свою чергу, дуже допоміг Ісіґуро.

Отож, полиці англійських книгарень стають такими ж галасливими, багатомовними і барвистими, як вулиці англійських міст. А англійська мова кардинально змінюється зсередини. Абіку (Abiku) вводить читача у світ «банд-тріад» і «фільмових» зірок. В англійську мову входять пекучі спеції, тропічні птахи і чаклуни, а читачі, вже більш-менш звиклі до «сусі» та «сасімі», тепер призвичаюються до життя в кущах мануки.

В усьому цьому, звичайно, немає нічого нового – чотири з п’яти англійських слів і так мають іншомовне походження, а такі письменники, як В.С. Найпол (V.S.Naipoul), Воле Шоїнка (Wole Soyinka) і С.Л.Р. Джеймс (C.L.R. James) мають свої претензії до англійських авторів, котрих вивчали в школі. У Сполучених Штатах письменники-іммігранти самоутверджуються постійно, і цю традицію продовжують нині Амі Тан (Amy Tan), Оскар Іхуелос (Oscar Hijuelos) і Тоні Моррісон (Toni Morrison). Остання, щоправда, йде власним, особливим шляхом. Досить звичним явищем є те, що письменники переходять на англійську мову, як Джозеф Конрад і Владімір Набоков, та дещо незвичайними є двомовні Самюель Беккет і Ісаак Башевіс Зінгер. Слід, зрозуміло, пам’ятати, що всі чотири недавні американські нобелівські лауреати в галузі літератури (Іосіф Бродський, Чеслав Мілош, Ісаак Зінґер та Сол Белоу) народилися в інших країнах. Навіть останній американський поет-лауреат І. Бродський користується англійською як другою мовою.

Але новітні транскультурні письменники дещо інакші. Почати з того, що більше за колоніальне минуле на них вплинула повоєнна міжнародна культура. До того ж, вони звертаються до читачів, які також залишили рідні домівки і подібно до них самих, перемішані, еклектичні. Вони одночасно і творці, і продукти нового, постімперського ладу, в якому англійська мова виконує функцію «lіngva franca»; весь світ є передмістям єдиної міжнародної молодіжної культури, а всі країни складають мережу, об’єднану Сі-Ен-Ен та Ем-Ті-Ві зі спільними асоціаціями щодо Мак-Дональдсів, Мадонни та Меджика Джонсона.

Більше того, зі свого проміжного стану вони роблять чесноту. Замість розчинитися й зникнути, вони вірять, що завдяки своїй Янусовій дволикості зуміють утриматися в інших світах, черпаючи з усіх культурних традицій. Ісіґуро впевнено стверджує: «Коли мені буде зручно стати щирим японцем, я ним стану, та, щойно забажаю, знову обернуся у звичайнісінького англійця».

Таким чином, хоча відмінності між членами цієї групи відчутніші за їхню подібність, – а багатьох з них дратує, коли їх зводять докупи – вони мають і спільні риси. Всі ці письменники неанглосаксонського походження, народилися переважно по війні і вирішили писати англійською мовою. Всі вони розташувалися на роздоріжжі, з якого бачать і де обмірковують та відображають нові форми та екзотичні прянощі нашого дедалі меншого, дедалі більше змішаного, дедалі рухливішого планетарного селища. Індійці, котрі пишуть про такий Лондон, що більше нагадує Бомбей, ніж Бомбей є насправді, японські романісти, не здатні читати японські книжки, китаянки, що змальовують Китай, знаючи про нього лише з материнських спогадів, – все це амфібії, в яких немає старої і нової батьківщини, але є дві батьківщини водночас. Те, що вони не підлягають класифікації, вже і є тією рисою, за якою їх можна класифікувати. (Чому віддає перевагу Ісіґуро? Яке громадянство у Ондаатжі? В якій традиції працює Рушді?) Але всі вони створюють літературу нового типу, таку, що відображає світ нового типу.

За іронією долі, архетипом усієї постколоніальної літератури є створений майже століття тому один з найвизначніших літературних пам’ятників колоніалізму – «Кім» Редьярда Кіплінга. Схожий на свого творця (що озирається з Вермонту на своє британське за змістом виховання в Індії), Кім – це такий собі подвійний агент, ірландський сирота, який думає мовою гінді й може порозумітися з будь-яким місцевим жителем. Його вчителі – тобто духовні батьки – це англійці, мусульмани, індійці й тибетські буддисти. І запитання, що лунають упродовж усього роману, це саме ті запитання, які турбують нині все транснаціональне письменництво: «Хто такий Кім – Кім – Кім?» «Я – Кім. Я – Кім. Але хто ж він, той Кім?» Багато персонажів «світової художньої літератури» – це замасковані Кіми. Як, скажімо, спритний хитрун з роману Ханіфа Курейші «Будда передмістя» (Hanif Kureishi, «The Buddha of Suburbia»), індієць, якого можуть прийняти за британця – Кім, так би мовити, навпаки.

Романи, що належать до традиції «багатобатьківщинства», незмінно розглядають проблему ідентичності, і їхньою центральною темою стає скрутне становище тих, хто розривається між батьківщиною і рідною мовою – «тих, що не заспокоїлися», як називає їх індійська письменниця Бгараті Мухерджі (Bharati Mukherjee). Стоячи одночасно на обох шляхах, перебуваючи ні тут ні там, вони, зрештою, стають громадянами Ніде, або ж знаходять притулок у власній свідомості. Їхнє становище такою мірою універсальне, що позбавляє будь-яких обмежень. Так, молода американська письменниця Мег Пей (Meg Pei), що живе у Філадельфії, недавно випустила свій перший роман про японського заробітчанина; Ян Бурума (Ian Buruma), голландський критик, досліджує своє англофільство і часткове британське походження, пишучи про індійських гравців у крикет; Мухерджі, яка понад двадцять років живе в Канаді та США, написала про іммігрантів з Іраку, Тринідаду та Філіппін. Всі ці безпритульні душі належать до того, що має назву – «невизначене місце перебування».

Разом з тим творці світової художньої літератури часто задоволені своєю відокремленістю і, як пише Рушді, тим, що їхня сутність «одночасно безмежна й обмежена». Своє критичне становище вони використовують не як тему, а, швидше, як засіб. Своє натхнення і досягнення вони черпають з «Опівнічних дітей». Рушді не лише озвучив нестримне прагнення до незалежності постколоніального письменництва, що постало – так само, як і в його книжці – напередодні здобуття Індією незалежності від Британії. Він також продемонстрував видавцям, що розлогий, складний роман з чужоземним присмаком, про щось таке далеке і незнайоме, як індійське сьогодення, може (почасти завдяки Букерівській премії) зацікавити міжнародний читацький загал. Дуже швидко видавці з обох берегів Атлантики – такі, як Сонні Мегта (Sonny Mehta), що почав видавати масовими накладами твори світових письменників у лондонському видавництві «Picador» і продовжив цю традицію у «Alfred A. Knopf» у Нью-Йорку, і Ліз Колдер, відповідальний редактор лондонського видавництва «Bloomsbury» – побачили в постколоніальних письменниках джерело енергії і свіжості в замкнутому й задушливому просторі англійської літератури.

У літературних колах формувалася думка, буцімто англійська література виснажилась і стала провінційною. Світові письменники мали все потрібне, щоб висмикнути її на повітря. «Центр стомився від скептицизму й усезнаючої іронії», – стверджує Едвард Саїд, професор англійської мови Колумбійського університету в Нью-Йорку, який першим почав вивчати постколоніальну літературу. «У центрі відчувається застій. Кого можна поставити поруч з Салманом Рушді?» Щодо американської літератури, то її авторитет розхитується схильністю до мінімалізму. «Американській літературі додають сили люди, що в межах одного покоління прожили 400 років, – зазначає Мухерджі. – Вони пройшли крізь війни, облетіли земну кулю, мають драматичне минуле й можуть розповісти цікаві, неймовірні історії.» Замість родинного звіту про розлучення в Гемпстеді чи Коннектикуті світові письменники пропонують нові чарівні сюжети й блискуче їх викладають.

Також вони змогли створити відповідне коло читачів, які схожі на них самих, і задовольнити їх своїми творами «Складається враження, ніби весь світ живе в діаспорі, – каже М.Г. Кінгстон (Maxine Hong Kingston), котра ввела прозу американських китайців до загального літературного процесу. – Ми живемо в цих космополітичних, багатонаціональних, всесвітніх містах і хочемо знати більше про наше життя». За останні п’ять років цей інтерес посилився завдяки раптовій появі численних «багатокультурних» навчальних програм і кафедр з вивчення різних етнічних груп. П’ять років тому твори таких письменників, як М. Г. Кінгстон вивчали на курсах з антропології або соціології – сьогодні про них розповідають на лекціях з англійської літератури.

Не менш важливим є те, що під впливом зустрічей з дедалі більш інтернаціональною культурою, читацький загал став менш провінційним. Можливо, багато з читачів Рушді у Ванкувері, Лос-Анджелесі й Ліверпулі – це індійці, які виросли, читаючи «Боллівуд», улюблений у Бомбеї кіночасопис. Багато інших його читачів, так чи так, знайомі з Індією і не потребують словника, аби зрозуміти, що таке «карма» або «тандурі». Як стверджує патріарх індійської літератури, письменник Хушвонт Сінґх (Khushwant Singh): «Індія вийшла на світовий ринок англійської літератури не як якась дивина, екзотика або набір чудернацьких звичаїв», але як щось таке, в чиєму існуванні немає сумнівів. «Ми часом соромилися оповідати наші власні історії, – каже Чинуа Ачебе (Chinua Achebe) про старше покоління африканських письменників, що пишуть англійською. – Нові автори – ні. Як треба, вони вголос прокричать».

Отже, письменники «світової художньої літератури» розширюють наше розуміння можливого й несуть в наші оселі диво. Їм часто стає в пригоді так званий магічний реалізм, один із осяйних здобутків літератури кінця ХХ століття. Магічний реалізм – найкращий засіб зображення світу, в якому домівки наших сусідів часто є поза межами нашого сприйняття. Коли Рушді або Окрі, або Ґабріель Ґарсіа Маркес зображають щоденний побут тих примітивних суспільств, з яких походять, це сприймається як химерні вигадки.

Тим часом поняття центру й периферії зливаються. Роберт Мак-Крам, головний редактор лондонського видавництва «Faber & Faber» і співавтор «Історії англійської мови» (The Story of English), порівнює цей процес із тим, що мав місце за часів Римської імперії, коли «літературна енергія, виходячи з Риму, зростала в провінціях, Середземномор’ї, Африці, Туреччині і далі». Карлос Фуентес, вихований в Америці мексиканський письменник, вказує на подібне явище в іспанській літературі – значні сучасні романи іспанською мовою походять не з Іспанії, а з її колишніх колоній: Колумбії, Аргентини та Мексики. «Відцентровий світ нині став центральним, – зазначає він, – і, мабуть, єдина можливість у майбутньому бути в центрі – це стати задвірком».

Так чи так, але всі вони стверджують в один голос, що ми живемо в децентралізованому світі, й видавці не забарилися заробити грубі гроші на тому явищі, яке інвестори називають «економікою без кордонів». Ще покоління тому англомовні книжки розподілялися між британським та американським ринками збуту. Тепер англомовні видавництва виникають у Сінгапурі, в Індії – скрізь. Нових авторів знаходять австралійське видавництво «University of Queensland Press», сінгапурське «Flame of the Forest», індійське «Penguin India». І книжки багатьох авторів, що дебютували на батьківщині, завдяки тамтешній славі можуть продаватися в Нью-Йорку чи Лондоні.

Вони також мають зиск і від решти світу, де художній переклад стає дедалі прибутковішим бізнесом. «Я ледь уявляю своїх читачів – бразильців, японців та італійців, серед них майже немає британців», – каже Ісіґуро. Сам Ісіґуро, як стверджує його колишній учитель, письменник-критик Малколм Бредбері, «зазнав значного впливу японської літератури, але в перекладі англійською».

Типовою столицею цього квітучого багатонаціонального устрою є Торонто, місто, яке Сонні Мегта з видавництва «Alfred A. Knopf» назвав «новим літературним центром північної півкулі». Антологія канадської літератури, що її упорядкував Ондаатжі, містить у собі твори іммігрантів з Мальти, Південної Африки й Карибських островів, а до співпраці у торонтському літературному часопису, співвидавцем якого він є, Ондаатжі залучає таких видатних місцевих вигнанців, як поляк (так у автора – прим. пер.) Йозеф Шкворецький (Josef Skvorecky) та індієць Рогінтон Містрі (Rohinton Mistry). Крім того, життю міста додають енергії такі знані майстри, як Маргарет Етвуд і Робертсон Дейвіс. Значну фінансову підтримку літературному процесу надає канадський уряд. На щорічному Міжнародному фестивалі письменників у місті Гарбор Франт (Harbour Front) десятки письменників регулярно виступають перед півтисячною аудиторією.

Ще одним свідченням збільшення попиту на світову художню літературу є створення нью-йоркським видавництвом «Ballantine Books» серії «Єдиний світ» (One World). Як сказав один з видавців, Джоель Дельбурго, ця серія складається саме з «творів, які прокладають мости з нашого світу до інших і написані новою свіжою мовою». Франкомовні романісти з Ґваделупи, канадці, що пишуть про свій рідний Барбадос, невідомі раніше індійські письменники – всіх їх відкрила серія «Єдиний світ». Редакція серії також пишається тим, що знайшла нового, досі ігнорованого читача. Розширення читацького загалу стало можливим завдяки організації лекцій в «чорних» церквах або, наприклад, турне трійки письменників американськими книгарнями з програмою «Вечір карибських голосів», доповненою музикою та стравами національної кухні.

Одним із наслідків цього стало те, що мова розширилася й вибухнула зсередини. «Вже не існує єдиної англійської мови, але є багато англійських мов», каже Мак-Крам, проводячи аналогію з латиною, яка дала життя французькій, іспанській, португальській та іншим мовам. До того ж, він наголошує, що «кожна з цих англійських мов створює власну, дуже відмінну літературу, яка, вільна від впливу надзвичайно міцної в Англії літературної традиції, постає розкутішою». Автори карибського походження, хоч досить довго вчилися в англійських класиків, наслідують резонуючу усну традицію й поєднують Александра Поупа з танцювальними ритмами каліпсо, або кладуть Льюїса Керола на креольсько-ямайські мотиви. З-поміж студентів саме індійці найкраще відгукуються на цю цікаву суміш класичного з тропічним. Аніта Дезай (Anita Desai), відома індійсько-німецька письменниця, стверджує, що видатним досягненням Рушді та його послідовників є те, що вони контрабандно запровадили в англійській прозі вуличну мову.

Цим вони здійснили політичний акт – звільнили свої країни з колоніальних пут. Протягом століть британці засновували у хащах свої інституції й несли світові свою культуру, тепер світ повертає ті хащі назад, до британських інституцій. Нормативна англійська мова стала майданчиком для змагань, а представлений премією Букера англійський істеблішмент – що робить йому честь – дозволяє прибульцям долучитися до них. «Англійці не ревнують свою мову до тих, хто користується нею краще за них», – каже Білл Бафорд (Bill Buford), американський автор лондонського часопису «Granta», законодавця моди в літературному світі.

Незважаючи на такий теплий прийом, багато письменників Нового світу, схоже, не схильні відгукнутися на запрошення. «Британія як колишня країна-колонізатор не може подарувати мені мову, навчити християнству й чекати на вдячність, – вважає Керил Філліпс (Caryl Phillips), молодий прозаїк із Санта-Кіттс, що здобув освіту в Оксфорді й працює викладачем у Сполучених Штатах. – Стати частиною літературного процесу можна лише з метою, щоб його змінити». Його землячка з Карибів, Джемейка Кінкейд (Jamaica Kincaid), яка народилася в злиднях і до виїзду з рідних Антигуа ніколи не читала книжок сучасних авторів, дізналася, що є улюбленицею білих американських інтелектуалів. «Особисто я докладу всіх зусиль, щоб моє ім’я не пов’язували із загальним літературним процесом, – наголошує вона. – Я відчуваю огиду до літературного процесу. Але якщо таки стану його часткою, я не буду цього заперечувати».

Цей постколоніальний гнів часто спрямовується на власне мову. Оскільки англійська стає світовою мовою, багато письменників з Азії і Африки, які мають можливість вибирати з низки різних мов, вирішують працювати на мові колишніх правителів, почасти й для того, щоб обійтись без перекладу, який забирає багато часу. Аби звернутися до міжнародного загалу, англійською пишуть навіть голландські прозаїки. Таким чином, кількість потенційних англомовних письменників зростає так само швидко, як населення, скажімо, Індії або Нігерії. І справді схоже, що тепер в Індії англійською розмовляють більше людей, ніж в Англії, а в кампусах деяких американських університетів третина студентів сьогодні походить з сімей, де англійська не є головною мовою.

Ця відданість мові гнобителів для багатьох є джерелом страждань. Визначаючи одну з найважливіших для нього тем, Дерек Волкот каже: «Чому мені віддати перевагу – Африці чи моїй улюбленій англійській мові?» Відповідь, можливо, полягає в тому, щоб з допомогою англійської мови відродити національну спадщину й, скориставшись засобом імперіалізму, повернути його проти нього. Зразком такого гострого використання англійської став Андре Брінк (André Brink), африканер з Кейптауна, вимушений вдатися до англійської – мови, яку зневажає, – коли уряд Південної Африки заборонив написаний у 1974 році на африканс роман «Дивлячись на пітьму» (Kennis van die Aand (Looking on Darkness)). «Раптом я зрозумів, що став письменником без читачів», – згадує Брінк, і необхідність підказала шлях до літературного винаходу – він пише одночасно обома мовами. При цьому одні сцени або персонажів він змальовує африканс, інші англійською, перекладає з однієї мови і з іншої, подає дві різні кінцівки роману. «Я не дозволю, щоб вони заткнули мені рота, – каже він. – Якщо для опору необхідно привласнити мову ворога, я скористаюся нею й зроблю своєю». Як наслідок, Брінк став єдиним прозаїком, що одержав літературну премію Сі-Ен-Ей – найпрестижнішу південноафриканську літературну премію – за творчість як африканс, так і англійською. Його романи перекладені двадцятьма шістьма мовами.

Утім, навряд чи ще хтось піде так далеко й напише подібний двомовний твір з двома фіналами, а споживання і виробництво світової художньої літератури, схоже, все одно зростає – кожен новий твір освічує читацький загал і готує його до споживання нової книжки. Рушді створив читацьке коло для Ондаатжі, а Ондаатжі готує читачів для якогось ще невідомого Мухамеда. Варто будь-кому ступити на чужу землю або взяти шлюб з носієм іншої культури, як одразу створюється можливість появи нової двокультурної свідомості й нового творця – або читача – світової художньої літератури. Так і є, в американських творах постійно натрапляєш на незвичні односкладові імена: Ґус Лі (Gus Lee), Ґіш Йєн (Gish Jen), Фе Нґ (Fae Ng), Тан (Tan). І розквітають нові складові міжкультурної симетрії – Харукі Муракамі, найпопулярніший молодий японський прозаїк (зараз в Принстонському університеті), посилається на вплив Реймонда Чандлера і переклав японською Скота Фітцджеральда і Трумена Капоте, Джона Ірвінґа і Реймонда Карвера. Водночас у Японії колишній американський професор з Принстону, Ян Хідео Ліві (Ian Hideo Levy), написав японською роман «Місце, де не почуєш американського гімну» (The Room Where the Star-Spangled Banner Cannot Be Heard). «Ці міжнародні письменники, – зазначає Фуентес, – вісники і передвісники літератури ХХІ століття. Це буде століття не лише постійного зв’язку, а й постійної міграції».

Можливо, наступним сенсаційним твором світової художньої літератури стане новий роман Вікрама Сета, написаний у класичній манері Остін і Діккенса, – «Відповідний хлопець» (A Suitable Boy), що розповідає про Північну Індію 50-х років. Сорокарічний Сет значною мірою є типовим витвором доби багатьох культур – індієць, який здобув освіту в Англії й Каліфорнії, науковий ступінь – у Китаї, перекладає китайську поезію. «Відповідний хлопець», що виходить цієї весни, став першим із часів Рушді твором, попередні замовлення на який уже принесли мільйон доларів по всьому світі, що свідчить про довіру видавців і про те, що для романів обсягом у 1400 сторінок із життя кількох індійських сімей, є багато читачів. Чим пояснити це – невідомо. «Чи я американський письменник, бо живу в Америці? – питається Сет. – Чи індійський? Чи я письменник Британської Співдружності – незрозумілого об’єднання? Чи безрідний космополіт?» Якщо твір такою мірою насичений, що може належати до всіх тих груп – і інших також – відповідь уже не має значення.

обговорити на Перекладацькому форумі