Українська література польською

[SS.]

Відомий польський поет i перекладач Богдан Задура

Для України Богдан Задура — фігура знакова. <...> полякам пощастило познайомились з українською поезією в його інтерпретації через антологію «Вірші завжди вільні». Досить перелічити імена, котрі потрапили під «перекладацьку руку» Богдана Задури, аби осягнути всю його «україноприхильність»: Дмитро Павличко, Микола Холодний, Емма Андієвська, Наталка Білоцерківець, Микола Рябчук, Кость Москалець, Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Василь Махно, Володимир Цибулько, Сергій Жадан... Багато це чи мало? Істотно. Принаймні цілком досить, аби поляку скласти уявлення про сучасну українську поезію — а це вже не абищо.

і розмова безпосередньо з перекладачем

За обсягом перекладеного з української ти є лідером серед польських колег. Але, окрім поезії, ти причетний і до тлумачення прози (чого вартий бодай один переклад роману Яворського «Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі»). Як сталося, що ти «перечепився» об українську літературу?

— <...> Можу ще додати, що трохи віршів перекладав і з російської, поміж інших — Осипа Мандельштама та Ігора Бєлова, а останніми роками — ще й з білоруської (Адамовича й Хадановича). В розмові з Наталкою Сняданко я сказав колись напівжартома, що українців перекладаю з почуття провини. Так склалося, що значний відтинок свого життя я мав до української літератури, м’яко кажучи, надто легковажне ставлення, вона здавалася мені другорядною, вторинною, нецікавою. Отож коли я змінив думку, то захотів спокутувати свій «гріх». Усе почалося з випадку. Наприкінці 1980–х отримав пропозицію перекласти добірку віршів Дмитра Павличка, не знав тоді жодного слова українською, але мене запевнили, що коли знаю польську і російську, то впораюсь. Мені позичили словника (досі не віддав — «Видавництво Любельське», зрештою його вже не існує). То мав бути разовий епізод. Але сталося інакше. Завдяки Павличкові мене взяли у склад делегації Спілки польських письменників, членом якої я вже тоді не був. Львів, Кременець, Київ... То вже були бурхливі часи змін. Я натрапив на Миколу Рябчука, це він був «гідом» мого входження в Україну, про яку я не мав жодного уявлення. Від нього ж отримав деякі книжки. Одні читав, розуміючи майже все, інші — розуміючи небагацько. Читаючи і перекладаючи, пасивно освоїв мову. Українською не розмовляю: усвідомлення того, що в моєму реченні, складеному з шести слів, лише два можуть бути українські, а два польські і два російські, мене від того стримує.

— Що є найсвіжішого у твоєму «українсько–польському словнику»?

— Цього літа накладом видавництва «Бюро Літерацкє» має вийти прозова книжка Андрія Бондара, пару тижнів тому закінчив над нею працювати. Андрій у Польщі дуже популярний як поет, у минулому році він був гостем Міжнародного фестивалю оповідання у Вроцлаві. Кілька його прозових речей відкривають найсвіжіший номер часопису «Виспа». Ще один український наголос у тім журналі — це фрагмент «Роману про Батьківщину» Дзвінки Матіяш, котрий «Бюро Літерацкє» має видати в 2012 році.

Богдан Задура: Одну риму можна шукати місяцями  — У.М. — №046 за 23.03.2011

[Critic]

познайомився з Миколою Рябчуком, який дав мені кільканадцять збірок віршів українських авторів. Я читав і – на диво! – майже все розумів. Мені подобалося, бо то була якісна сучасна поезія, яка зовсім не відповідала моїм стереотипам про українську літературу як периферійну, фольклорну, соцреалістичну й анахронічну.

В нього хоть якісь думки про українську літературу були, але ж на Заході ми, в принципі, відсутні.

У. Т.: Що цікавого може знайти іноземний читач в українській літературі, поезії, в чому її самобутність, так би мовити, власний голос?
– Для мене, скажу з певністю, в тому, що можна в цій літературі знайти універсальні проблеми і локальні реалії. До того ж, мабуть, у жодній іншій з такою закономірною частотою немає мотиву кордону, його переходу, як в українській.
 
У. Т.: Знаю, що ти перекладаєш і українську прозу, хоча таких публікацій значно менше. З чим це пов’язано?  
– Це парадокс, але видати збірку віршів закордонного автора легше, ніж прозову книжку. Кілька років намагаюся надрукувати «Напівсонні листи з Діамантової імперії і Королівства Північної Землі» Володимира Яворського, дуже люблю цю прозу, але безуспішно. Маю в шухляді «Роман про Батьківщину» Дзвінки Матіяш і збірку малої прози Андрія Бондаря – ці книжки стоять у плані вроцлавського видавництва Biuro Literackie на 2011-й і 2012 рік. Я також переклав окремі есеї Олександра Бойченка, Миколи Рябчука, Олександра Ірванця, Віктора Неборака, Костянтина Москальця, Юрія Андруховича, але видавця поки не знайшов. До речі, нещодавно втрапила до рук антологія «Сновиди: сни українських письменників», я майже половину її переклав і готую велику журнальну публікацію. У Польщі такої антології немає, а задум неймовірно цікавий.

Так, перекласти, не означає видати.

Це радше хобі. Не перебільшу, сказавши, що на перекладах з української заробив приблизно стільки ж, скільки коштували цигарки, які я викурив, роблячи їх. Письменники, твори яких я переклав, теж не дуже збагатіли.

Наш агент. Богдан Задура про переклади українських письменників