Бойл Т.К. Брудне озеро
© Сергій Снігур, переклад українською, 2011. (Вперше українською надруковано в літературному журналі "Всесвіт" (№11-12 за 2011 рік).) (За підготовку цієї версії перекладу окрема подяка редактору Людмилі Пащук.)
© T. Coraghessan Boyle. Greasy Lake, 1985.
Т. Корагесан БОЙЛ
Брудне озеро
It's about a mile down on the dark side of Route 88
Брюс Спрингстін (1)
Був час, коли чемність і чарівність вийшли з моди, коли було добре бути поганим, коли занепадництво культивувалося як стиль. Тоді ми всі були вельми небезпечними типами. Ми вдягалися у драні шкіряні куртки, тинялися, згорбившись, із зубочисткою у роті, нюхали клей, ефір і щось таке, що дехто видавав за кокаїн. З ревом ми виїздили на вулицю на великих батьківських автівках з такою швидкістю, що гумовий слід від шин залишався позаду не менш ніж на півкварталу. Ми пили джин, вино, якісь гидотні алкогольні напої (2). Нам було по дев’ятнадцять років. Ми були поганими. Ми читали Андре Жіда й удавали з себе казна-кого, роблячи вигляд, що нам на все начхати. Вечорами ми їздили на Брудне озеро.
Шлях до Брудного озера проходив через центр містечка, далі, по вузькій дорозі, повз новобудови і торговельні квартали, де вуличні ліхтарі відступали перед променями фар, повз дерев, що юрмилися уздовж асфальту суцільною чорною стіною. Озеро колись, відповідно до його індіанської назви, вирізнялося чистою і прозорою водою. Тепер воно було смердючим і каламутним, болотяні береги виблискували склом від побитих пляшок, там було повно пивних бляшанок і недогорілого у багаттях сміття. Єдиний острівець метрів за сто від берега був спустошений і позбавлений рослинності настільки, що можна було подумати, начебто його розбомбили літаки повітряних сил. Ми їздили на озеро, бо туди їздили всі, бо нам хотілося разом з легеньким вітерцем вдихнути запаморочливий аромат можливостей, побачити, як якась дівчина роздягається і занурюється в гнилу каламуть, пити пиво, курити траву, вити на місяць, з насолодою, на весь голос, хрипло горлати недоречний на тлі кумкання жаб та сюрчання цвіркунів рок-н-рол. Це була природа.
Якось я відвідав ту місцину вночі, разом з двома небезпечними типами. Диґбі мав у правому вусі золоту зірку, він дозволяв своєму батьку платити за його навчання в Корнельському університеті. Джеф мав плани кинути школу і стати художником/музикантом/власником крамниці для наркоманів. Обидва дуже добре зналися на доброчесності, були вправні у глузуванні, могли втримати на дорозі, повній засипаних щебінкою вибоїн, «Форда», якого трясе і підкидає на швидкості у вісімдесят п’ять миль, одночасно скручуючи цигарку з марихуаною, не грубшу за паличку від льодяника. На танцювальному майданчику вони могли сидіти, обпершись на колонки гучномовців, перемовлятися з музикантами, або танцювати так, начебто у них ноги без кісток. Це були ще ті спритники і хитруни, свої непрозорі сонячні окуляри вони не знімали ані за сніданком чи вечерею, ані в душі, ані в туалеті, ні у себе в кімнаті. Словом, вони були поганими.
Машину вів я. Диґбі енергійно відбивав ритм по щитку управління і голосно підспівував групі «Туті і Мейтелз» (3) у той час, як Джеф висунувся у бічне вікно і поливав своєю блювотиною бік «Шевроле Бель Ер» (4) моєї матінки. Був початок червня, тепле повітря приємно обдувало обличчя, минала третя ніч літніх канікул. Перші дві з них ми до ранку шукали чогось такого, чого так і не знайшли. Цієї, третьої, ночі ми шістдесят сім разів проїхали по цьому відтинку дороги, зазирнули в радіусі двадцяти миль у кожен бар чи клуб, що про них змогли згадати, двічі зупинялися купити гамбургерів по сорок центів та смажених курчат, обговорили, чи варто йти на вечірку до однієї дівчини, знайомої сестри Джефа, і розкидали зо два десятки сирих яєць, цілячи в поштові скриньки і в "голосуючих" на дорозі людей. Бари зачинялися – була друга ночі. Лишалося тільки взяти пляшку лимонового джину й поїхати на Брудне озеро – іншого вибору в нас не було.
Коли ми заскочили на брудний, зарослий бур’яном майданчик для стоянки, покриття якого, через численні вибоїни, нагадувало пральну дошку, нам привітно підморгнуло своїми задніми ліхтарями одиноке авто. Це було синє, з металевим відблиском «Шевроле ‘57» (4). В іншому кутку стоянки виднівся обпертий на підніжку мотоцикл, схожий на панцир якоїсь довготелесої хромованої комахи. Якийсь пришелепуватий обкурений байкер і автомобільний фанат, що порає свою подругу, – ось вона, очікувана розвага. Ми й не сподівалися натрапити на щось таке біля Брудного озера. Принаймні не цієї ночі.
Аж раптом Диґбі несподівано почав видирати в мене кермо.
– Дивіться, та це ж тачка Тоні Ловета. Еге-гей! – вигукнув він у той час, як я втиснув у підлогу педаль гальма, і наше авто зупинилося впритул до блискучого бампера запаркованого «Шевроле». Диґбі наказав мені увімкнути фари і, регочучи, щосили натиснув на клаксон. Фари я увімкнув на повну. Було шалено весело. Оце так жарт. Тоні мав пережити передчасний кінець своїх розваг і приготуватися до неприємної зустрічі з озброєними ліхтарями невблаганними патрульними. Ми погуділи клаксоном, поблимали фарами, а потім вискочили, щоб, як ті дотепники, притиснутися обличчям до шибок машини Тоні. Ми ж бо сподівалися, що встигнемо побачити хоча б цицьки його бікси, а потім поплескаємо розпашілого Тоні по задниці, трошки побешкетуємо і рушимо далі в пошуках нових пригод та звитяг.
Я загубив ключі, і ця перша помилка, власне, і призвела до подальших подій. Збуджений, я вискочив із машини, тримаючи в одній руці пляшку з джином і мундштук-защіпку для цигарок з марихуаною в іншій, і впустив ключі в траву – в смердючу непроглядну таємничу нічну траву біля Брудного озера. За завданими збитками і незворотністю наслідків цю тактичну похибку можна було порівняти лише з рішенням генерала Вестморленда закріпитися в Кхесані (5). Якесь передчуття примусило мене зупинитися, і я затримався біля відкритих дверей, пильно вглядаючись у морок, що клубочився в моїх ногах.
Те, що ми вирішили, що це машина Тоні Ловета, було нашою другою, нерозривно пов’язаною з першою, помилкою. Ще до того, як з дверей водія видерся препоганий тип в брудних джинсах і в черевиках на товстій підошві, я почав усвідомлювати, що це авто кольором відрізняється від машини Тоні до того ж, у Тоні в салоні не було задніх динаміків. З облич Диґбі та Джефа було зрозуміло: вони, кожен самостійно, наближалися до такого ж невідворотного і тривожного висновку, що і я.
У будь-якому випадку жодного обміну думками з цим поганим брудним типом не відбулося – безсумнівно він був людиною дії. Першим потужним ударом вкритого металом носака свого черевика, що підлетів так високо, як нога танцівниці кордебалету, і влучив мені під підборіддя, він зламав мого улюбленого зуба - я незграбно впав на землю. Наче той дурень, я підвівся на одне коліно і почав прочісувати жорстку колючу траву в пошуках ключів, і хоча тоді мій мозок відновлювався дуже повільно, я розумів, що справи йдуть кепсько, що я втрапив у халепу і що загублений ключ запалювання є моїм Ґраалем і моїм спасінням. Три з чотирьох наступних ударів взяли на себе моє праве стегно і тверда кісточка в самому низу хребта.
Тим часом Диґбі перестрибнув через бампери, що майже торкалися один одного, і завдав брудному типу лютого удару в стилі кунґ-фу в ключицю. Диґбі щойно пройшов курс бойових мистецтв, щоб отримати залік з фізкультури, і дві попередні ночі годував нас сумнівними історіями про послідовників Брюса Лі і первісну силу, що вкладається в блискавичні удари зігнутими зап’ястками, кісточками та ліктями. Його удар не справив враження на брудного типа. Той просто зробив крок назад і, з незворушним, як маска давніх індіанців, обличчям, єдиним ударом з розмаху, аж свиснуло, вклав Диґбі... аж тепер до справи взявся Джеф, а я почав відривати себе від землі, в горлянці мені затисло від шоку, люті і безсилля.
Джеф накинувся на типа ззаду і вкусив його за вухо. Диґбі, лежачи на землі, сипав прокльонами. Я рушив за монтировкою, що лежала в мене під водійським сидінням. Я тримав її там, тому що для такої нагоди, як оце зараз, погані типи завжди мали під водійським сидінням монтировку. Це нічого, що з шостого класу я жодного разу не брав участі у бійках, з тих пір, як один малий із млявим поглядом і струмками сопель під носом влучив бейсбольною битою по моєму коліну. Нічого, що досі я брав ту монтировку до рук лише двічі для того, щоб поміняти колеса, – монтировка була на місці. Тож я рушив по неї.
Мене охопив жах. У вухах пульсувала кров, руки трусилися, серце стрибало, як несправний мотоцикл на ґрунтовій дорозі. Мій суперник був без сорочки і я бачив, як напружились м’язи на його грудях, коли він нахилився, щоб, наче мокре пальто, скинути з себе Джефа.
– Падлюка, – знову і знову пирхав він і мені здалося, що ми всі четверо, разом з Диґбі і Джефом немов якийсь бойовий клич, скандуємо – «падлюка, падлюка». (Що було далі? – питає вбивцю слідчий, позираючи на нього з-під крислатого капелюха. – Не знаю, – каже вбивця, – щось як найшло на мене. Саме так.)
Диґбі тицьнув поганого типа в обличчя розкритою долонею, а я, як камікадзе, наблизився до нього, не тямлячи, що роблю, розлючений, уражений приниженням – при тому, що від першого удару в підборіддя до цієї найважливішої смертельної миті пройшло не більше шістдесяти збуджуючих, насичених киснем секунд, – я наблизився до нього й опустив монтировку десь біля його вуха. Ефект був миттєвим, вражаючим. Він був каскадером, а це був Голівуд, він був великою кулею, що вишкірила зуби, а я мав довгу шпильку. Він звалився. Обмочив штани. Став незграбним у цих своїх черевиках.
Повільно проминула єдина, завбільшки з дирижабль, секунда. Ми оточили його колом, скрегочучи зубами і смикаючи головами, руки і ноги судомило від викидів адреналіну. Не прозвучало жодного слова. Ми втупилися очима в цього парубка – автомобільного фаната, коханця, великого поганого брудного типа, який тепер лежав біля наших ніг. Диґбі підвів на мене очі, за ним Джеф. В руках у мене й досі була монтировка, до її вигину прилипло пасмо схожого на кульбабин пух волосся. Збентежений, я впустив її на землю, перед моїми очима вже стояли відповідні заголовки в новинах, суворі рябі обличчя поліційних слідчих, відблиск кайданів, брязкання ґрат, великі чорні тіні, що з’являються з глибини тюремної камери... аж раптом, наче вся електрика зі всіх електричних стільців країни, мене пронизав несамовитий тваринний вереск.
Це була та бікса. Низенька, боса, лише в трусиках і чоловічій сорочці.
– Тварюки! – заверещала вона і, стискуючи кулачки, кинулася на нас. Її обличчя прикривали пасма сплутаного волосся. На щиколотці вона мала срібний ланцюжок, у світлі фар блиснули нігті на пальцях її ніг. Гадаю, що саме нігті на пальцях ніг так подіяли. Зрозуміло, потрібно зважити на вплив випитого джину, марихуани, навіть смажені по-кентуккськи курчата додали свого, але нас завів вигляд саме її яскравих нігтів – як жаба у фільмі «Дівоче джерело» (6), що вискочила з буханця хліба, дитина, з вимазюканим губною помадою обличчям, – вона втратила свою чистоту. Ми накинулися на неї, як ті придуркуваті брати з берґманівського фільму, не розуміючи, що є злом, нічого не чуючи, без жодного слова – важко дихаючи, хапаючи її за одяг, намагаючись дістатися її плоті. Ми були поганими типами, а ще ми були перелякані та розпалені і далеко перейшли всі дозволені межі – тож статися могло будь-що.
Не сталося нічого.
Нас засліпила хіть, жадоба і найчистіша первісна аморальність, але раніше, ніж ми встигли притиснути дівчину до капота машини, на майданчик впало світло фар. А там були ми – брудні, закривавлені, злочинні, поза межами людяності та цивілізації, вже скоївши перший з прадавніх злочинів, і якраз вчиняючи наступний, з клаптями нейлонових трусиків й еластичного бюстгальтера в руках, із розстебнутими штанями, нетерплячі в своєму бажанні – ось такими ми потрапили в яскраве світло. На місці злочину.
Ми кинулися навтьоки. Спочатку до машини, потім, зрозумівши, що завести її ми не зможемо, в ліс. У голові не було жодної думки. Лише бажання врятуватися. Фари світили на мене, неначе показували пальцем і звинувачували. Я пропав.
Гуп-гуп-гуп, через всю стоянку, повз мотоцикл, у засмічений підлісок на березі озера, в обличчя мені летіли комахи, кущі шмагали тіло, у мороці ночі плюскалися жаби, змії та червоноокі черепахи – я вже по кісточки був у гидкій брудній теплуватій воді, проте швидкості не зменшував. Позаду мене, подібно до зойків сабінянок, християнських мучениць, Анни Франк, яку тягнуть з її сховку на горищі, набирали сили, невтішності, обвинувальності зойки тієї дівчини. Я не зупинявся, переслідуваний її криками, уявляючи копів з гончаками. Вода вже була вище колін, коли я зрозумів, що маю робити – потрібно плисти. Переплисти Брудне озеро і заховатися в густих хащах на тому березі. Там вони мене ніколи не знайдуть.
Я важко дихав, захлинаючись від ридань. Вода дісталася моєї талії, а я дивився на брижі, що виблискували під місячним світлом, на сплутані водорості, які коростою трималися біля поверхні. Диґбі та Джеф щезли. Я зупинився. Прислухався. Дівчина кричала вже тихіше, її зойки переходили в схлипування, але чути було також і чоловічі голоси, розлючені, збуджені, та дзвінке тарахкотіння двигуна тієї, другої, машини. Відчуваючи переслідування, я тихцем посунув глибше, твань засмоктувала мої тенісні туфлі. Я вже було налаштувався зануритись у воду, але саме тоді, коли приготувався для першого енергійного гребка, несподівано на щось наштовхнувся. На щось огидне, непристойне, щось м’яке, мокре, вкрите мохом. На клапоть водоростей? Якусь колоду? Коли я простягнув руку і помацав, це щось нагадало гумову качку, нагадало тіло.
У якомусь бридкому короткому прозрінні, до яких ми підготовлені і кіно, і телебаченням, і відвідуванням у дитинстві похоронної зали, де до поховання стоїть труна з тілом, щоб споглядати скулену, підмальовану подобу покійного діда чи баби, я зрозумів що саме так неймовірно гойдалося поплавцем там, у темноті. Зрозумів і сахнувся назад від жаху та відрази, моя свідомість рвонула у шість різних напрямків (я мав дев’ятнадцять років – справжня дитина, немовля, і ось упродовж п’яти хвилин я звалив на землю одного брудного типа і втрапив на розкисле у воді тіло іншого), думаючи: «Ключі, ключі, навіщо мені здалося виходити і губити ключі?». Я позадкував, твань тримала мене за ноги, туфель зачепився за корч, я втратив рівновагу, і раптом полетів обличчям вперед, прямо у жваво стрибаючу на хвильках чорну масу, у розпачі різко виставивши перед собою руки, одночасно уявляючи смердючих жаб та слизьких водяних щурів і їхній запах. А-А-А-А-А! Мертвяк почав обертатися і до мене повернулися його пухнаста борода та холодні, як місячне сяйво, очі, а я торпедою вилетів з води. Мабуть, продираючись навпростець через зарості, я закричав уголос, бо розмова за моєю спиною раптом пожвавилася.
– Що, що то було?
– То вони, вони, вони хотіли... зґвалтувати мене. – Схлипування.
Чоловічий голос, звична місцева вимова: – Гей, чуєте, мерзотники, ми вас приб’ємо!
Жаби, цвіркуни.
Потім інший голос, різкий, з виразним, відмінним від місцевої говірки акцентом:
– Падлюка!
Я впізнав ораторську вправність поганого брудного типа в товстих черевиках. Вкритий намулом, грязюкою, ще якоюсь гидотою, я, затамувавши подих, сидів навкарачки в очереті, в мене був зламаний зуб, я загубив туфлі, я щойно звільнився із огидних, смердючих обіймів триденного покійника і був упевнений, що скоро добряче отримаю по шиї, аж раптом мене охопила радість і відчуття виправдання – той сучий син живий! Так само швидко в мене всередині все захололо нижче від точки замерзання.
– Чуєте, падлюки, ану вилазьте звідти, мудаки! – репетував поганий брудний тип. Він лаявся, аж поки йому не забило подих.
Знову озвалися цвіркуни, згодом до них приєдналися жаби. Я затамував дихання. Раптом в очереті зашелестіло, щось стрімко пролетіло і плюснуло у воду. Вони кидалися камінням. Жаби замовкли. Я прикрив руками голову. Шурх, шурх, плюх. Добряча, не менша за більярдну кулю, каменюка, зачепила моє коліно. Я вкусив себе за пальця.
Вже після цього вони взялися за мою машину. Я почув, як хряснули двері, як хтось вилаявся, а потім посипалося скло фар – звук взагалі-то приємний, святковий, подібний до того, коли з пляшки вилітає корок. За цим пролунав глухий гуркіт від ударів по крилах, метал по металу, а потім, як шматок криги, розсипалося вітрове скло. Я повільно рухався вперед на колінах і ліктях, притискаючись животом до багнюки, згадуючи партизанів, морських піхотинців та роман «Голі і мертві» (7). Потім розсунув очерет і крадькома роздивився майданчик для стоянки.
Місце події було освітлене неприродним мертвотно-блідим світлом увімкнених на повну фар другого автомобіля – це був «Транс-Ам» (8), його двигун працював. Монтировка літала в повітрі, поганий брудний тип, мов демон-месник гамселив по боку машини моєї матінки, тінь від нього сягала верхівок дерев. Бах. Бах. Ба-бах. Йому допомагали ще двоє – біляві парубки в студентських куртках, вони використовували гілки дерев та каменюки завбільшки з голову. Один з них збирав пляшки, каміння, багно, обгортки від цукерок, використані презервативи та інший мотлох і через вікно кидав всередину, на водійське місце. За вітровим склом «Шевроле ’57» я розгледів обриси фігури бікси.
– Бобі, – скиглила вона голосніше за шум ударів, – поїхали вже звідси.
Брудний тип на мить завмер, потужно ударив по задньому лівому ліхтарю і запустив монтировку в бік озера. Потім завів своє авто - і вони зникли.
Білява голова кивнула білявій голові. Один щось сказав іншому, але надто тихо, щоб я міг розібрати слова. Без сумніву вони розуміли, що, допомагаючи знищувати машину моєї матінки, вони необачно погарячкували, вони також розуміли, що з лісу за ними спостерігають трійко пов’язаних із цим авто поганих типів. Може, їм спали на думку й інші можливі перспективи: поліція, тюремні камери, мирові судді, відшкодування, адвокати, розгнівані батьки, осуд студентів-братчиків. Щоб вони там не думали, та раптом, полишивши гілки, пляшки і каміння, вони злагоджено, начебто це був відпрацьований номер, гайнули до своєї машини. П’ять секунд. Стільки пішло на все. Заскреготів двигун, завищали шини, над розбитим майданчиком здійнялася хмара куряви й осіла назад разом із темрявою.
Не знаю, скільки я там пролежав, серед смороду від розкладання навколо мене, моя куртка стала важкою, немов ведмежа шкура, одвічна твань невідчутно відновлювала свій стан, обіймаючи мої сідниці і яєчка. В мене боліли щелепи, тремтіло коліно, палав куприк. Я подумував про самогубство, міркував, чи доведеться протезувати зуби, шкрябав по закапелках мозку в пошуках хоч якогось виправдання для моїх батьків: на машину впало дерево; зустрічний хлібовоз засліпив мене, вдарив машину і поїхав далі; в той час, як ми грали в шахи вдома у Диґбі, якісь хулігани понівечили її. Потім я згадав про мертвяка. На всій планеті, мабуть, лише йому було гірше за мене. Я подумав про нього - озеро було оповите туманом, моторошно сюрчали комахи - і відчув напад страху, відчув, як усередині мене пащею роззявляється морок. Ким він був, міркував я, ця жертва часу і обставин, що тепер скорботно боється у воді за моєю спиною. Без сумніву, це був власник того мотоцикла, якийсь старший небезпечний тип. Застрелений під час таємної оборудки з наркотиками, захлинувся під час п’яних розваг в озері. Ще один заголовок у новинах. Моя машина розбита; він мертвий.
Коли східна половина неба з чорної стала кобальтовою і в сутінках можна було розгледіти окремі дерева, я висмикнув себе із багна і вибрався на відкритий простір. Птахи вже почали співати голосніше за цвіркунів, листя виблискувало росою. У повітрі стояв запах, якийсь одночасно вологий і приємний, запах сонця, що змушує розкриватися пуп'янки і розцвітати квіти. Я уважно обдивився машину. Вона покоїлася вздовж дороги, як викинуті на берег рештки розбитого судна, як сталева скульптура, що лишилася від зниклої цивілізації. Стояла тиша. Це була природа.
Коли в мене за спиною з’явилися з лісу Диґбі та Джеф, я кружляв навколо машини такий приголомшений і брудний, що мене можна було порівняти з людиною, яка єдина вижила після потужного авіаційного нальоту. Обличчя Диґбі було вкрите плямами бруду, Джеф був без куртки, сорочка у нього на плечі порвалася. Незграбною ходою, виглядаючи присоромленими, вони перетнули майданчик, мовчки підійшли до мене і витріщилися на понівечене авто. Жодного слова. За хвилину Джеф відчинив водійські дверцята і почав вигрібати із сидіння бите скло та сміття. Я подивився на Диґбі.
– Хоч колеса не порізали, – знизав він плечима.
І правда – колеса не постраждали. Не було вітрового скла, були вибиті фари, кузов виглядав так, наче його виставляли на сільському ярмарку для розваги - по двадцять п’ять центів за удар кувалдою, але тиск у шинах відповідав технічним вимогам. На машині можна було їхати. У цілковитій тиші ми всі разом почали вигрібати із салону багно та бите скло. Я і словом не прохопився про того байкера. Коли ми вичистили машину, я поліз рукою в кишеню за ключами, пережив неприємний напад спогадів, вилаявся і взявся шукати у траві. Я знайшов їх майже одразу, вони лежали не далі, ніж за п’ять кроків від прочинених дверей, сяючи в перших проблисках сонячних променів, як дорогоцінне каміння. Філософствувати на цю тему не було жодної потреби – я вмостився у кріслі і завів двигуна.
Саме в цю мить на майданчик для стоянки з гуркотом заїхав сріблястий, розмальований язиками полум’я, «Мустанг». Ми всі троє остовпіли, потім Диґбі і Джеф заслизнули в машину і захряснули двері. Ми спостерігали як «Мустанг» коливався та стрибав на вибоїнах і, врешті, сіпнувшись, завмер у віддаленому кінці майданчика біля покинутого мотоциклета.
– Рушай, – сказав Диґбі. Я вагався, піді мною важко дихала «Шевроле Бель Ер».
З «Мустанга» вибралося двоє дівчат. Вузькі джинси, туфлі на шпильках, скуйовджене волосся. Вони оглянули мотоциклет, безцільно пройшлися туди-сюди, раз чи два зиркнули в наш бік, а потім неквапливо подріботіли до берега озера, туди, де зеленіли очеретяні хащі, що, як тин, обгородили все озеро. Одна з них склала долоні коло рота.
– Еле, ти де!?
– Давай, – засичав Диґбі. – Вшиваймося звідси.
Але вже було пізно. Друга дівчина обережно, невпевнено ступаючи на своїх шпильках, пробиралася через майданчик, вона то підіймала на нас очі, то відводила їх убік. Дівчина була старшою за нас, мала років двадцять п’ять чи двадцять шість, і коли підійшла ближче, ми побачили, що з нею щось не так – чи то обкурена, чи п’яна, вона йшла, хилитаючись і розмахуючи руками, щоб зберегти рівновагу. Я вчепився в кермо, начебто це був важіль катапульти у палаючому реактивному літаку, а Диґбі двічі, виразно і роздратовано, вимовив моє ім’я.
– Привіт, – сказала дівчина.
Ми дивилися на неї, як зомбі, як демобілізовані фронтовики, як глухонімі вуличні торговці олівцями.
Вона посміхнулася своїми пересохлими потрісканими губами.
– Слухайте, – сказала вона, сильно нахилившись, щоб зазирнути у вікно, – хлопці, ви Ела не бачили?
Її зіниці були, як вістря голки, очі скляні. Вона різко хитнула головою: – То його лайба, Ела. Ви його бачили?
Ел. Я не знав, що казати. Я хотів вийти з машини й блювати. Я хотів поїхати додому до батьків і залізти в ліжко. Диґбі стусонув мене під ребра.
– Нікого ми не бачили, – сказав я.
Схоже, що дівчина це зрозуміла, вона простягнула свою тонку руку, на якій виразно проступали вени, й обперлась на машину.
– То нічо, – ковтаючи кінцеве «го», сказала вона. – Він знайдеться. А потім, начебто лише щойно побачивши понівечене авто, наші пошарпані обличчя та занедбаність самої місцини і усвідомивши, що саме тут відбулося, вона сказала:
– А ви, хлопці, схожі на досить поганих типів, ви що, побилися?
Ми сиділи незворушно, як у ступорі, втупившись своїми очима вперед. Вона незграбно копирсалася в кишені і щось бурмотіла. Нарешті витягла жменю таблеток у блискучих прозорих обгортках: – Гей, хочете розважитися ось цим, хочете щоб ми разом із Сарою повеселилися з вами?
Я мовчки подивився на неї. Подумав, що зараз заплачу. Мовчанку порушив Диґбі.
– Ні, дякуємо, – сказав він, висовуючись з-за моєї спини. – Якось іншим разом.
Я увімкнув швидкість і авто зі стогоном повільно зрушило з місця, струшуючи з себе шматочки скла, як старий пес струшує після купання воду, перевалюючись на своїх зношених ресорах через вибоїни, пробираючись у напрямку дороги. Поверхня озера виблискувала на сонці. Я озирнувся. Дівчина й досі стояла там і, простягнувши вперед руки, дивилася нам услід.
----------------------------
(1) Воно десь за милю, по темній стороні 88-го шосе – Рядок з пісні Брюса Спрингстіна Spirit in the Night. Саме ця пісня надихнула Бойла на написання оповідання (Більше див. тут).
(2) В оригіналі Tango, Thunderbird, and Bali Hai. Згідно з обговореннями на англомовних форумах, у вітчизняній традиції ці напої належать до категорії «шмурдяк», або «чорнило».
(3) Toots and the Maytals вважається легендою музики стилю ska і reggae. Група має унікальне звучання, неповторне поєднання gospel, ska, soul, reggae і rock. (http://www.tootsandthemaytals.com)
(4) Chevrolet Bel Air – повнорозмірний автомобіль, який виготовляв підрозділ Chevrolet компанії General Motors упродовж 1950–1975 років.
(5) Йдеться про епізод з американсько-в’єтнамської війни (1963-1974).
(6) The Virgin Spring (1960) – фільм шведського кінорежисера Інґмара Берґмана (1918-2007). У згаданій сцені героїню зґвалтовано і вбито після того, як із хліба, яким вона пригощала своїх майбутніх ґвалтівників, вистрибнула підкладена туди раніше жаба.
(7) The Naked and the Dead (1948) – роман Нормана Мейлера написаний на основі вражень автора від участі у Другій світовій війні. Мейлер брав участь у військових діях на Філіппінах.
(8) Pontiac Firebird Trans-Am – популярний швидкісний автомобіль, випускався з 1966 року.
------------------------------------------------------------------
(Переклад надруковано у літературному журналі "Всесвіт" (№11-12 за 2011 рік). Купуємо журнал ;) і читаємо не лише це оповідання.)
Рекомендую також відвідати офіційний сайт Т.К.Бойла, де в розділі Multimedia можна подивитися фільм по цьому оповіданню.
Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту.
