Лещенко М. Загадка Миколи Лукаша

назад, на Статті на перекладацьку тематику

КЛАСИКИ НЕ ЗДАВАЛИСЯ ...

Півстоліття тому редакція пе­рекладної літератури видавниц­тва "Дніпро", яку очолював по­ет-поліглот Микола Терещенко, тримала курс на ту невеличку перекладацьку еліту, що дивом уціліла за лихоліття. Це Марія Тобілевич, Марія Пилинська, Ірина Стешенко, Борис Тен, Олекса Кундзіч, Іван Сенченко, Володимир Сосюра, Олександр Ільченко. Майстри! Але ж по­трібно було насмілитися вийти на пошуки нових імен, на фор­мування нової школи поліглотів. Ось і взяли на себе цю місію Максим Рильський та Павло Тичина, пильно вдивляючись в молодь очима нації, її майбут­нього. Хоч стиль пошуків у кож­ного з них був різним, та мета була єдина: очистити храм мис­тецтва від торговців, реалізувати багатоголосся тих, хто вийшов із глибин мовних джерел України (Платон Воронько, Леонід Пер­вомайський, Ярослав Шпорта, Борислав Степанюк, Любов За­башта, Дмитро Білоус).

Наші академіки були невтом­ні, але кожен діяв по-своєму.

Так, Павло Тичина запрошу­вав до себе додому в якійсь важ­ливій справі "неофіта" і довго вів бесіду, що частенько нагаду­вала культурологічний тест, бо тут було все – й історія, й пое­зія, й пісня. Дружина поета-ака­деміка Лідія Петрівна гостинно подавала чай і щось смачне, а господар, награючи на бандурі чи роялі, запрошував підтримати знайому мелодію. Незвично, правда ж? І так тепло було на душі гостям, і так тонко вловлю­вав Майстер духовно-літературні можливості майбутнього пере­кладача, його хист і коло інте­ресів! А тоді вже пропонував (чи не пропонував ... ) переклад реда­гованої Майстром добірки. І, здається, жодного разу не поми­лився.

Не помилявся й Максим Таде­йович, виходячи, як то кажуть, із кабінету прямо в народ. Не боячись несподіванок. Пам'я­таєте старенький диван при вхо­ді в коридор Держлітвидаву Ук­раїни?! Його жартома прозвали "Диван імені Рильського". Поет­-академік сидів тут із текою руко­писів чи то в задумі, а чи у весе­лому гурті співбесідників. А в коридорі людно, гомін, як у млині. Пробігають, пролітають повз Майстра, а він, бува, по­хиливши чоло на руку, чи то дослухався до чогось, чи стомле­но дрімав ... Коли це раптом зу­пиняє нас із Надією Лісовенко:
– Будь ласка, перекладіть отакою мовою, яку щойно чув од вас!

Ми розгубилися:
– Чи зуміємо? Є Андріанова, Пархомовська ...

Він не дав закінчити переліку, "досвідчених" – подав нам вір­ша М.Ю.Лермонтова. Що ж, пе­реклали. Та за цим знову термі­нове:
– Будь ласка, перекладіть кілька польських пісень для ра­діо.

Тут же витяг тексти на нотних аркушах, наспівав, ми підтягува­ли, а через кілька днів уже слу­хали "наші" пісні ... "Свою" я й зараз пам'ятаю:

Ой, не літай, пташко, вгору,
Бо у небі виб'єш нору ...

Але на цьому академічне "тес­тування" не скінчилося. Знаю­чи, що я володію польською мо­вою, Рильський звернувся з про­ханням редагувати його книжку "Поезія Адама Міцкевича", по­клавши поряд із рукописом і то­мик Міцкевича в оригіналі. Ці­каво, що не оминув нагоди роз­повісти про задуми майбутніх світових серій та бібліотек, що охопили б усе перекладене Франком, Лесею Українкою. Цим він виховував молодь – спільна праця, спільні пошуки без огляду на ранги.

На жаль, хронічною хворобою деяких "багатоверстатників" стало сімейне калічення текстів, коли маститий татусь, не поду­жавши перекладу, підпрягав тещу, дочку (усіх, крім немов­лят!), щоб ускочити у творчу спілку. Тоді редактора зобов'я­зували надати базгранині прий­нятної форми ... Хитріші з-по­між "клондайківців" наймали за копійки т.зв. "червоношкірих" – отоді це були неабиякі пере­клади, але читачі ніколи не зна­ли імен ... Як правило, це були політично "проскрибовані" лю­ди, які боялися й тіні своєї ...

Не меншим лихом у перекла­дацтві була мода на підрядник. Перекладач одержував букваліс­тичний "повзунець" – і заробіт­чанин мав імпровізувати на свій лад. "Імпровізація" іноді не ма­ла меж, тож редакторові доводи­лося наосліп, інтуїтивно влов­лювати звучання, структуру не­видимого первотвору, надаючи мові природного українського колориту.

Хвороба за хворобою уражу­вала перекладацтво. Бо хтось во­лодів української мовою (рідна ж!), а хтось – рятувався на "мілководді" текстом російсько­го перекладу. Тут уже цілковита залежність від московської інтерпретації. А вона часом примі­тивізувала чи й спотворювала первотвір. Калькування ставало модою. Підкидали сировини мо­сквичам і наші клондайківські заробітчани, – їх називали "ба­гатоверстатниками".

Максим Рильський ударив на сполох. Завирували широкі об­говорення перекладів у видав­ництві, у Спілці письменників. Часто вів ці засідання сам Риль­ський, відірвавшись від акаде­мічних справ, хоча й там "горі­ло" ... Українцям обрубували ко­ріння в різний спосіб – то уда­ром по "Мандрівці в молодість" Рильського, то по "Любіть Укра­їну" Сосюри, то по "Дочці про­курора" Яновського. Тихо було, здається, лише довкола Миколи Бажана.

Настав час виступати й видав­цям ... Але перша спроба скінчи­лася "побиттям немовлят" (ними були Надія Лісовенко, Світ­лана Захарова і я), бо у статті проти калічення української класики московськими перекладачами, як зразок, ми навели анекдотичні пасажі самого Рос­сельса!.. Отут почалося: наші письменники вітали, заходили глянути на "сміливих дівчат", а "клондайківці" у спину чим тільки не шпурляли: "кто они такие?", "деревенщина" ...

САМОРОДОК

Нелегка ситуація склалася й довкола поета Петра Кармансь­кого, людини непростої долі.

Він майже на смертному одрі працював над "Божественною комедією" Данте. Напівчернет­ковий незавершений мануск­рипт привіз хтось із львів'ян (чи не Петро Iнгульський?). Поет уже неспроможний був тримати перо в руках. Думали, радили­ся ... Але ж таки допомогли колезі! Слід віддати належне нашо­му директорові Олександру Бан­дурі: він колекціонував не лише картини, а й таланти ... (Читачу! Пробач за ці відступи від того, про кого ця стаття. Ні-ні! Це не відступи, а східці, якими набли­жаюся до Миколи Лукаша.)

А на перекладацькому обрії заяскравіли імена тих, хто ви­жив, зазнавши репресій, – май­стри старшого і молодшого по­колінь: Григорій Кочур, Сидір Сакидон, Ростислав Доценко ... Пошуки тривали, і не марно: поріг видавництва переступали один за одним талановиті літе­ратори: Ольга Синюк, Анатоль Перепадя, Євген Попович, Оле­ксандр Мокровольський, Воло­димир Митрофанов. Так було і з надто скромним чудовим поліглотом Юрієм Лісняком.

Пошуки цілком логічно на­ближали до Лукаша. Добра вість докотилася від харків’ян: є в нас випускник Інституту іноземних мов, знає кільканадцять мов Сходу і Заходу, а українську ­феноменально! Телефонуємо до Харкова, просимо зв'язати нас ... Який там зв'язок! Живе по гур­тожитках, бігає по заробітках, просиджує в бібліотеках, а на вихідні чимчикує до батьківської домівки. Та ще невідомо, як сприйме пропозицію: людина надто скромна, заглиблена в лінгвістику до самозабуття ... Олександр Бандура дав мені відрядження до харківської дру­карні і ... до Лукаша. Та подорож моя була марною – на зимових канікулах Микола був десь у мандрах. Тож Марія Пилинська, у якої я жила кілька днів, вирі­шила, що вони з Іваном Вир­ганом і Костем Гордієнком ви­рядять Лукаша до Києва.

Він прибув без попередження. І чомусь одразу шукав мене. Йо­му дано було на переклад повісті Горького (терміново готувалося багатотомне видання). Однак Микола цей горішок розкусив так швидко й упевнено, що на першому ж обговоренні пере­кладу в редакції було назавжди вибито карти з рук напівпрофе­сіональних "старателей" – пе­ред нами постав МАЙСТЕР, який, шукаючи озвучення коло­са-росіянина, пересипав дюни багатющої української лексики. Обговорення переросло в екс­промт-семінар, який сколихнув тиху дрімоту не лише видавництва, а й літературних кіл. Так­-так! Навіть пихаті напівпрофе­сіонали збагнули, що віднині піднесено планку і для них. Ми­кола Лукаш ставав (хотів він то­го чи ні) національним камерто­ном у цій понівеченій галузі. Харків уже лишався романтич­ним спогадом, і Микола пори­нав у київський плин, незважа­ючи на побутові негаразди (а во­ни то сяк, то так допікали по­всякчас). Йому, можливо, най­більше маємо завдячувати не ли­ше формування серій, бібліо­тек, до яких увійшли скарби сві­тової літератури, а й високу якість української школи пере­кладу.

Із цим національним самород­ком легко було говорити про ви­соке і про буденне, і завдяки легкості миттєво поставали ціка­ві відкриття. Так, пам'ятаю, пе­рекладачі довго сушили голову відповідником до російського "мысленно". Усі варіанти були приблизні чи й геть хибні. Та враз прийшло: "подумки"! Не пригадаю точно, кому першому це спало на думку, але саме зав­дяки Лукашеві пішло слово в ужиток.

... "Академіку, надіньте шап­ку!" – хотілося сказати щоразу, коли зустрічала Миколу Лукаша на вулиці Володимирській. Зима, хуртовина. І так не один рік... Щось несхитно спар­танське було в ньому, щось надзвичайно самовіддане і не­зрадливе.

– Миколо, ну що Ви собі ду­маєте?
– Щось думаю, – по-дитячому усміхався.
– А як застудитеся?
– Треба гартуватися ...

Що він мав на увазі? Може, ви­клик ситому міщанству? А може ... Якось пожартувала:
– Ой, Миколо, надіньте вже шап­ку академіка, хіба не пора?

Посміялися, бігцем влетіли у ви­давничі двері, тікаючи від хурделиці. Він тільки зітхнув:
– А кому потрібна тепер та шап­ка? Всі блазні носять її замість кап­турів із дзвіночками ...

Аж ось дочекалися виходу тритом­ника "Русско-украинский словарь". Здавалося, буде міцна основа і для перекладацтва. Та коли уважно озна­йомилися, то й зажурилися: не щас­тить нашій україністиці ... Знову ми втрьох (Надія Лісовенко, Світлана Захарова і я) заходилися рецензува­ти. Микола не лише підказував, а й готову статтю прочитав, схвалив. Надрукували. І знову повторилося: письменники вітають ("Молодці, чу­дова стаття"), а по темних кутках ­павутина інтриг супроти авторів: "Ишь, деревня, опять рвутся на трибуну!.." Проте Микола був з на­ми, і це найбільше важило в тій си­туації – перекладну редакцію таки розформували ...

ВІН БУВ ПРОЛОГ!

Дехто з наших сучасників скрушно хитає головою, мовляв, шкода, що Лукаш не створив перекладацької школи. Так, в адміністративному, чиновницькому розумінні не ство­рив. А в духовному – безперечно створив. Та ще й таку школу, яка пе­реросла теоретичні потуги дрібних апологетів тоталітарної системи, за­лишивши їх далеко внизу з їхніми "підтяжками" та "волохатими рука­ми" ... Не їм служив, не задля них жив Микола. У цій незалежності бу­ла його сила. Оперуючи словниково­розмовним багатством 19-и чужо­земних мов (а основна, 20-а – рідна українська!) та всіма їхніми часови­ми вимірами в оригіналі та в пере­кладній трансформації, ВІН БУВ НЕ ТІЛЬКИ ЯВИЩЕМ, а подією в  ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ.

Не применшуючи ваги повсякчас­ного поповнення перекладацьких лав колегами, які поверталися з ГУЛАГів (Григорій Кочур, Дмитро Паламар­чук) та виходили з університетських пенатів (Анатоль Перепадя, Дмитро Наливайко, Дмитро Андрухів), мушу зазначити: з кожним перекладом творіння Миколи Лукаша мінилися новою гранню світознавства. Лиш йому був підвладний спосіб передати саме цього чужоземного письменни­ка всіма засобами нашої мови. Так, Дон Кіхот – гідальго, романтик, фі­лософ – промовляє до читача-укра­їнця голосом висококультурного іс­панського оборонця Справедливості завдяки тонко дібраній лексичній гамі, а вустами його вірного слуги Санчо Панси промовляє хитрюган­-любитель погрітися в промінні слави сюзерена.

Образно кажучи, Миколу можна порівняти з диригентом оркестру, в якому він вловлює партію кожні­сінького оркестранта. Це унікальна особливість його таланту! А що вже казати про "Декамерон" Джованні Боккаччо, котрий українські читачі зачитували до дірок! Тому що пере­кладач був щирим, коли йшлося про "незручні" місця, де прізвища приховують семантику, чим автор спеці­ально підкреслює вдачу героїв. Тут Лукаш неперевершений, бо досі чи­тачі не мали змоги через лексику спостерігати ціле дійство, гру персо­нажів. Дехто з "традиціоналів" був шокований, розгорнувши книжку, але жоден не згорнув, бо мав насо­лоду читати "Декамерон" у його первородній досконалості.

Приголомшила нас усіх чутка про виключення Миколи зі Спілки пись­менників. За що? – (Розповідають, що робилося це келійно, за начальниць­кими дверима.) Ухвала пролунала, як постріл у 1937-у: за "політичну" заяву щодо перебування хворого Іва­на Дзюби за ґратами і готовність за­ступити – його... Ну скажіть, люди добрі, яка тут політика? Лише най­вищий акт гуманності: порятувати хворого в'язня. Микола зовсім не за­кликав до повалення радянської вла­ди! Думаю, коли б це винесли на за­гальні збори Спілки, то знайшлося б якесь "немовля" сказати правду про суть справи. Проте не було ні свідків, ані захисників. Лише судді ...

Чи розмовляла я про це з Мико­лою? Майже ні. Він якось по-дитя­чому, загадково усміхався, казав, що йому все це байдуже, що тепер він бачить світ і себе в ньому по-іншо­му. А це, мовляв, "дуже добре: бачи­ти світ таким; яким він є". І ще ба­гато говорили, але то вже про інше – про мене, мою дітвору. Можливо, помітив сльозу на моїх очах, бо гірко всміхнувся, втішаючи:
– Не треба сліз, Мирославо, все сталося так, як мало бути. Ми без­силі щось змінити. Просто віднині я – persona non grata ... Беруся за ви­вчення ще однієї мови.

Він репрезентував культури стіль­кох народностей, що міг би бути окрасою най-, най-, найцивілізованішої Академії Планети (помріймо: а раптом така постане!), носити на високочолій своїй голові осяйні Нобелівські лаври ...

Та, зрештою, річ не в тому. Микола ніколи не тягнув ковдри на себе, не знав, що таке ненаситність, роздавав усе щедро іншим. Він був Великим Бібліофілом. Книжки рідкісні, раритетні були для нього найдорожчим скарбом. Не золото, не шуби, не сальєрівські заздрощі були метою його життя. Він був царем перекладацької культури, здатним безкорисливо віддати себе іншим. І за це розплатився спілчанським квитком.

Тепер ті, хто підніс руку за виключення Лукаша зі Спілки, скрушно морщать чоло, мовляв, шкода, що Микола не залишив після себе школи ... Таж ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ЙОГО ШКОЛА Є!

Дивовижну ШКОЛУ він залишив!

Його переклади – це грандіозне літературно-лінгвістичне господарство з неповторним лексикографічним, фразеологічним багатством та семантично-тональним озвученням. І на опанування цього огрому потрібні роки.

А щоб спокутувати провину за біль, завданий безневинному Миколі Лукашеві – нашому українському Дон Кіхоту – подумаймо про таке:

1) Харківському Інститутові іноземних мов, який подарував Україні таку унікальну особистість, надати ім'я Миколи Лукаша.

2) Миколі Олексійовичу Лукашеві посмертно надати звання академіка НАН України. (Маємо ж академіків-письменників.)

А ще хотілося б нашого Лукаша поліглота-правдолюбця, який за екстремальних ситуацій діяв як найшляхетніші герої перекладених ним творів; особистість планетарного масштабу мислення, який розірвав завісу обивательської дрімоти і явив світові взірець інтелектуальних можливостей українця, – увінчати посмертно званням Героя України.

обговорити

Текст подано за виданням: Мирослава Лещенко. Загадка Миколи Лукаша. – Літературна Україна. – 5 листопада 2009 р.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.