Редьярд Кіплінг

На межі вечора

Ah! What avails the classic bent,
And what the chosen world,
Against the uncultured incident
That actually occurred?

And what is Art whereto we press
Through paint and prose and rhyme
When Nature in her nakedness
Defeats us every time? (1)

– Гей! Гей! Притримайте своїх коней! Стоп!.. Оце так-так! Ну-ну!

З приватного автомобіля вискочив худий чоловік у пальті на соболиному хутрі і перегородив мені рух по Пел Мел.

– Ви мене не знаєте? Це можна вибачити. Коли ми з вами зустрічалися останнього разу, одягу на мені було не так багато, це сталося ... в Південній Африці.

Немов полуда спала з моїх очей і тепер я побачив його років на десять раніше, в блакитній військовій сорочці, за колючим дротом, серед голландських полонених, що купалися у Симмонстауні(2).

– Так це ж Зиглер – Лафтон О. Зиглер! – вигукнув я. – Яка ж це радість для мене зустрітися з вами.

– Ні, ні! І не пробуйте застосовувати до мене свої британські штучки. «Такий радий зустріти вас, навіть не уявляєте ... і, гуляйте, до побачення!» Ви мешкаєте у цьому селі?

– Ні. Приїхав скупитися.

– Тоді мій автомобіль до ваших послуг. Куди їдемо? ... О, це місце я знаю! Мій лорд Маршалтон серед їхніх директорів. Піго, їдемо до Вестмінстеру, вулиця Вікторії, до товариства з обмеженою відповідальністю «Кооперативна Асоціація Постачальників для Сухопутних та Морських Військових Сил».

Він умостився на сірих рубчастих надувних диванних подушках і посміхнувся - враження було таке, начебто засвітилася вся електрика. Його зуби були білішими за приладдя із слонової кістки. Від нього пахло вишуканим милом та сигаретами – такими ж сигаретами він пригостив мене із золотої скриньки з автоматичною запальничкою. З мого боку автомобіля розташувалися оправлене в золото дзеркало, картка, несесер. Я запитально подивився на нього.

– Так, – кивнув він, – через два роки після того, як я покинув Кейп(3). Хоча вона і не дівчина з Огайо. Зараз вона за містом. Чи це нормально? Вона перебуває у нашому заміському будиночку до якого ми рушимо, щойно ви дійдете кінця свого списку закупів. Запрошення? Єдине запрошення, що потрібне для вас, це міцно вхопити вас, забрати з готелю ваші лантухи, я не жартую, і везти прямісінько туди і знайомити з нею. Тепер ви полонений моїх лука і стріл.

– Капітулюю, – покірно сказав я. – А це все принесла автоматична гвинтівка Зиглера? – Я показав на приладдя авта.

– Пхе! Знав, що ви її згадаєте! Ні, ні. Гвинтівка Зиглера – це справді чудова зброя, власне, найкраща, але життя занадто коротке та цікаве, щоб марнувати його на проштовхування її до військових установ. Свої права на неї я передав в оренду одному дуже інтелектуальному і високоморальному чоловіку з Пенсільвансько-Трансільванським громадянством. Якщо це якось вплине на рішення європейських правителів, він добре заробить і... цим мене здивує. Звиняйте!

Ми якраз їхали повз статую королеви Вікторії перед Букінгемським палацом і він скинув капелюха.

– Дуже видатна пані! – сказав він. – Мені пощастило скористатися її гостинністю. Вона уособлює одну з найдивовижніших інституцій у світі. Інша це та, до якої ми прямуємо. Пані Зиглер буває там і вони щотижня дратують її розмовами про поворотну тару.

– А, так ви маєте на увазі універмаг? – сказав я.

– Це пані Зиглер має їх на увазі. З їхньою пильністю вони поводять себе досить дипломатично. Краще, поки ви будете змагатися з ними, я зачекаю надворі і помолюся.

Я завершив свої справи в універмазі, забрав з готелю валізу і його пересувний палац на колесах плавно повіз нас за місто.

– Я винний вам розповідь, – Зиглер почав так само плавно, як рухалося авто, – про те, хто я такий сьогодні. Я уособлюю комерційну складову Американського Вторгнення. Йдеться не про ці горезвісні автомобілі, я не загину в якомусь із них, а про знаряддя праці, що їх виготовляють. Я – це Концерн швидкісних токарних верстатів Зиглера. Сер, цей концерн цілком мій, разом із моїми винаходами. Я – це десятициліндровий двигун Ренцалер – найлегший у світі двигун для аероплана – постійна ціна, постійна потужність, постійна гарантія. Я – це Орлебарська Компанія паперових бортів і целюлозних панелей для корпусів аеропланів, ще я – це підсилені глушники для військових аеропланів – абсолютно безшумні – їх на вигідних умовах закуповують на Європейський континент. За трьома винятками, британці ще не створили нічого подібного. Це все, що я уособлюю на сьогодні. Бачили як я знімав капелюха на честь вашої покійної королеви? Кожним своїм центом я зобов’язаний цій великій та добрій пані. Так, сер, я прибув з Африки після вісімнадцяти місяців лікування відпочинком, свіжим повітрям і морським купанням, як її військовополонений, як наснажений титан. Після такого досвіду, коли я взявся до роботи, нічого не могло мене стримати. І вам, як показовому представнику народу Британії, я повідомляю тут і тепер, що вважаю вас засновником нашого сімейного – нашого з Томмі – багатства.

– Але я лише дав вам трохи паперу і тютюну.

– Що ще потрібно будь-якому громадянину? Сам Кулінановий алмаз(4) так не допоміг би мені тоді, і... раз вже мова зайшла про Південну Африку, скажіть мені...

Ми розмовляли про Південну Африку, поки авто не зупинилося біля зведеної в георгіанському стилі сторожки на вході у великий парк.

– Тут ми і вийдемо. Хочу показати вам досить гарний краєвид, – сказав Зиглер.

Ми пройшли може з півмилі через ділянку чудового лісу, повз озеро, зайшли в темний рододендроновий гай, де було чутно, як по ньому бігають фазани, і раптом вийшли на відкриту місцину, де, біля невеличкої, класичної побудови церковки, поміж вкритих лишайниками ліпних статуй, повернених до круглої площі величиною в декілька акрів, зійшлися п’ять алей для їзди верхи. Ірландські тиси небаченої досі мною величини, оточили позбавлене сонця коло, подібно обсидіановим скелям, окрім нижнього краю, де цей простір вирвався вперед по нерівній землі, закінчуючись на відстані в півмилі біля вкритого лісом схилу.

– Саме тут старий Маршалтон розважався, – сказав Зиглер. – Це льодосховище називається храмом Флори. Нелл Гвін, пані Сідонс, і Тальоні, і весь їхній гурт грали тут спектаклі для короля Георга Третього(5), якщо не помиляюся. Власне, Георг, це єдиний король з яким я знаюся. Добре. Здається, це коло було сценою. Королі і вельможне панство сиділи в храмі Флори. Я забув, хто виліпив ці скульптури, що біля входу. Це музи Комедії і Трагедії. Але ж погодьтеся, гарний краєвид.

Сонячне світло покидало парк. Я помітив сріблясте мерехтіння за верхівками дерев на півдні.

– Там океан, тобто Протока(6), – сказав Зиглер. – Двадцять три милі по прямій. Гарний краєвид, правда?

Я подивився на суворі тиси, беззвучно волаючі роти двох статуй, синьо-зелені тіні на неосвітленій сонцем траві і на досі ще яскраву рівнину попереду, де паслося декілька оленів.

– Дуже видовищний контраст, але, гадаю, літнього дня він був би ефектнішим, – сказав я і ми рушили вгору по одній із тихих алей, якою йшли не менше чверті милі, доки дісталися портика величезного будинку, зведеного у георгіанському стилі. В завішаному картинами холі з’явилися чотири лакея.

– Все це я винайняв у мого лорда Маршалтона, – пояснив Зиглер, поки вони, під суворим поглядом очей гривастих предків у напудрених перуках, допомагали нам зняти пальта. – Ось та-а-к. Вони завжди розглядають мене так, начебто я втрапив сюди із стічної канави. Що, власне, відповідає дійсності. Це Мері, леді Маршалтон. Її намалював старий Джошуа(7). Вона хоч трохи схожа на мого лорда Маршалтона? Як, ви з ним навіть не знайомі? Це ж капітан Менкелтов – мій капітан Британської королівської артилерії, який на війні висадив у повітря мою рушницю, а потім спробував поховати мене супроти моїх релігійних переконань. Ось та-а-к. Його батько помер і він дістав цей маєток лорда. Це майже все, що йому залишилося після того, як він познайомився з вашими британськими податками на спадщину. Тож він сказав, що я зроблю йому послугу, якщо заорендую його ранчо. Управлятися з ним до біса не просто, але Томмі – пані Лафтон – розуміється на цьому. Йдемо прямісінько у залу і почувайтеся, як удома.

Поклавши руку мені на плече, він повів мене до просторої вітальні, повної галасливих пронизливих голосів і сміху. Там він відрекомендував мене, як засновника сімейних багатств, маленькій, гнучкій, чорноокій жіночці, чия мова і вітання були по південному м’якими. Вона, в свою чергу, представила мене своїй матері, чорнобровій, сивокосій літній пані у чіпці з коштовними венеціанськими мереживами, руками, що, свого часу, очевидно, міцно тримали чимало сердець, і гідністю, такою ж безсумнівною і абсолютною, як у імператриці. Вона, зрозуміло, належала до Бертонів з Саванни, які в своєму штаті мали звання вище за тих Лі з Віргінії(8). Решта присутніх походили з Буффало, Цинциннаті, Клівленду і Чикаго, тож тут і там лунала м’яка південна говірка. На вогні у каміні, над яким красувалося полотно пензля Гейнсборо(9), смажила кукурудзу компанія молодих людей. Зачохлена арфа частково закривала двох огрядних чоловіків, які над стосами друкованих паперів обговорювали умови якогось контракту. Через рояль(як ірландці проти німців) купка матрон давали вказівки прислузі. Якийсь юнак копирсався у старій книжковій шафі, в той час, як висока дівчина біля нього втупилася у портрет жінки, яка багато кохала і яка померла три сотні років тому, але тепер намагалася вирватись із-під затінку рами до життя і застерегти. В кутку з півдесятка дівчат розглядали розкладені на засклених столах-вітринах нагороди покійного лорда Маршалтона – британські та іноземні.

– Диви! А це не орден Підв'язки? – показуючи пальцем, сказала одна з них.

– Як на мене, схоже. Ні! Підв'язка, це коли написано «Hony swore»(10) – я це точно знаю. А тут якесь «Tria juncta»(11).

– Ой, який чарівний мідний хрестик, на ньому написано «For Valour»(12), що це таке? – вигукнула третя.

– Нічого собі! Глянь сюди! – сказав молодик біля книжкової шафи. – Це ж перше видання «Хреста Гендлі» а поруч з ним «Птахи» Бівіка(13) ... і ще багато інших бестселерів. Мейді, лише глянь!

Дівчина під картиною трохи повернулась до нього корпусом, але не очима. – Що ти мені розповідаєш! – протягнула вона. – Їхні жінки чогось таки досягали.

– Але в ті часи можливості і перспективи для Жінки були значно обмежені, – вставила від рояля одна з матрон.

– Обмежені? Для неї? Якщо й було щось таке, здається мені, вона сама і визначала ці обмеження. Хто це така? Пітерзе, де ж каталог?

Худорлявий дворецький, що саме керував двома лакеями, які збирали чайне начиння, прослизнув до столу і подав їй червону із золотим книгу. Один із чоловіків з-поза арфи упіймав його за ґудзик і висловив бажання поговорити по телефону з Единбургом.

– Місцева телефонна станція зачиняється о шостій, – відповів Пітерз, але я можу зв’язатися через – він назвав якесь місто – за десять хвилин, сер.

– Це мене влаштовує. Як налагодиш зв’язок, знайдеш мене тут. Ще, Пітерзе! Ми – пан Олфертс і я – не поїдемо завтра тим вранішним потягом – поїдемо іншим – з другої лінії – як там її називають.

– Дев’ята двадцять сім, сер. Так, сер. Ранній сніданок буде готовий о пів на дев’яту, і авто буде біля дверей о дев’ятій.

– Пітерзе! – покликав владний молодий голос. – Де це подівся орден Підв'язки лорда Маршалтона? Ми його ніде не можемо знайти.

– Знаєте, панно, я чув, що після смерті його володаря цей орден зазвичай повертається Його Величності. До ваших послуг, панно. – Потім пошепки лакею, – Ще масла для кукурудзяних баранців в куток короля Карла. – Він зупинився за моїм креслом. – Ваша кімната номер одинадцять, сер. Чи можу попрохати ключі від вашого багажу?

З кімнати він вийшов з шестирічним дівчам на ім’я Аліса, яка заявила, що не піде спати «доки мене не відведе Пітег, гагбузоїд Пітег!(14)».

Саме тоді, коли я вдягався до вечері, він дуже люб'язно зайшов до мене на мить. – Нічого особливого, – відповів він на мої компліменти. – Я п’ятнадцять років прослужив камердинером у покійного лорда Маршалтона. Сер, темп його життя був зовсім непередбачуваним. Зазвичай мені ніколи не давалося більше години, щоб зібратися у чергову подорож. Ми часто їздили до Сирії. Я двічі побував у Вавилоні і один раз у Яффі. Якщо порівнювати, то пан і пані Зиглер невибагливі у своїх побажаннях.

– Але ж гості?

– Після того, як познайомишся з їхніми звичками, дуже мало чогось незвичного. Вкрай просто, сер, якщо можна так висловитися.

Мені було надано привілей супроводжувати на вечерю пані Бертон і, у винагороду, я ознайомився з цілком новим і, як на мене, досить вражаючим поглядом на Ейбрегема Лінкольна, який, як сказала вона, залив кров’ю і зруйнував вогнем майно своєї країни а те, що залишилося, віддав чужоземцям. – Мій брат, – сказала вона, – загинув при Геттісберзі(15) для того, щоб зараз в Новій Англії селилися вірмени. Якби я хоч трохи цікавилася тими триклятими янкі поза межами маєтку мого зятя Лафтона, то мала б сказати, що за смерть мого брата добряче помстилися.

Чоловік, що сидів праворуч неї, прийняв виклик і бойові дії поширилися далі. Її очі виблискували від пристрастей, які вона ж і розпалила.

– А ці люди, – запитала вона дещо згодом, – чи вони не нагадують вам арабів на пікніку під єгипетськими пірамідами?

– Я ніколи не бачив єгипетських пірамід, – відповів я.

– Гм. Я й не знала, що ви до такої міри англієць. – А коли я засміявся, – Чи ви справді такий?

– Завжди. Це оберігає від ускладнень.

– Саме це, як на мене, і є таким важливим у англійців, – гадаю, це була мати Аліси, вона добряче обійшла усіх у підсоленому мигдалі. – О, ваші почуття, мадам Бертон, я розумію, але така північанка, як я – я сама з Буффало – хоча ми й буваємо тут кожен рік – помічає в Англії це прагнення до комфорту. В британському суспільстві так мало боротьби чи духовного піднесення.

– Але ми любимо, щоб нам було затишно, – сказав я.

– Це я знаю. Дуже типова риса. Але, чи не є це трошки, зовсім трошки, браком уяви і здатності пристосовуватися?

– У них немає жодної потреби пристосовуватися, – втрутилася мадам Бертон. – У них немає острова Елліс(16) з його стандартами і вимогами до життя.

– Але ми можемо асимілюватися, – пішла в наступ жінка з Буффало.

– Тепер ви перемогли! – прошепотів я літній пані, коли благословенне слово «асиміляція» воскресило всі старі аргументи за і проти.

Я ані хвилини не нудьгував протягом вечері – і після неї, коли хлопці і дівчата грали на роялі регтайм - музику їхньої країни, в той час, як їхні невтомні батьки знову поринули в зацікавлене обговорення майбутнього своєї країни, аж доки хтось не згадав про кункен(17). Коли все товариство повсідалося за столи, Зиглер повів мене до свого, заставленого книжками кабінету, де, як я помітив, він тримав свої битки для гольфа, і, просто, як дитина, статечно, як єпископ, заговорив про роки, що пройшли з того часу, як ми бачилися востаннє...

– Оце, мабуть, все, що я на сьогодні маю, – сказав він після того, як розгорнув яскраву мапу розташування своєї власності на трьох континентах. – Мене влаштовує бути багатим. Так само влаштовує і ваша країна, сер. Моя власна країна? Ви чули, що сказав за вечерею той чоловік з Детройту. «Влада чужаків, чужацька, для чужаків»(18). Моя теща також має рацію. Лінкольн вбив нас. З найвищих мотивів – але він знищив нас. До речі, це мені дещо нагадує. А ви хоч раз вбивали людину з найвищих мотивів?

– Досі, ні – з жодних мотивів – наскільки я пам’ятаю.

– А мені довелося. Воно ніяк не впливає на мої погляди, але досвід був цікавий. В Англії багатій... будь-якій людині жити цікаво. Ось та-а-к! Жити в Англії, це як всістися в театрі в першому ряду, аж ніяк не знаючи, коли вся ця клята вистава вихлюпнеться тобі на голову. Це я не завжди розумів. Тепер, часом, лежу в ліжку і червонію від сорому, згадуючи деякі помилки, що я їх наробив у Південній Африці. Щодо британців. Не про ваші формальні способи ведення справ. Я про Дух. Від Духу я був далеко, дуже далеко. Чи знайомі ви ще з якоюсь країною, де, щоб пройнятися її Національним Духом, потрібно вбити людину або й дві?

– Як вам сказати, – відповів я, – після одруження з однією з її жінок, вбивство одного з її чоловіків надзвичайно наближає до будь-якої країни. Я так розумію, що ви вбили британського підданого.

– Чому ж, ні. Укладаючи угоди наш синдикат віддає перевагу іноземцям... придурошним іноземцям... Чи ви колись чули про такого собі англійського лорда Ланді(19). Схожий на рекламу мила і парникових продуктів харчування. Наскільки я знаю, до того як стати лордом, він був членом вашого Найвищого суду.

– Він справді юрист, такого ми називаємо судовим лордом, це суддя апеляційного суду, він не справжній спадкоємний лорд.

– Ваші пояснення так само заплутують мене, як і це! – Зиглер ляснув об стіл товстим томом «Дебрета»(20). – Але, гадаю, що цей несправжній судовий лорд Ланді, коли він ухвалює рішення, є, до певної міри, справжнім. Я зробив такий висновок. І – ще одне запитання. Ви колись зустрічали чоловіка на ім’я Волен?

– Ви маєте на увазі Бертона-Волена, редактора часопису ***, – я назвав часопис.

– Він. Виглядає головорізом, торохтить як кулемет максим і водиться з королями.

– Це правда, – сказав я. – Бертон-Волен особисто знайомий з усіма коронованими особами Європи. Це його хобі.

– Ось перед вами і вся компанія – додайте ще мого лорда Маршалтона, уродженого Менкелтова, і мене. Всі діяльні вбивці – особливо судовий лорд – або ж співучасники після скоєння злочину. І скільки у вашій країні дають за таке?

– Гадаю, двадцять років, – відповів я.

На якусь мить він замислився.

– Ні-і-і, – протягнув він і випустив кільце диму. – Моя межа це двадцять місяців в Кейі. Та й вбивство, це не така вже й страхітлива подія, як його в часописах подають різні писаки. Воно відбувається природно, як будь-яка інша справа... В гольф, скажімо, ви коли-небудь грали? В Штатах в нього грають від штату Мен до Каліфорнії і ми фінансуємо проведення всіх чемпіонатів, що попадають у наше поле зору. Це не гра для ділової людини, але все одно цікаво. Тут у мене в парку є, кажуть, найкращий в країні майданчик для гри в гольф. Минулого року, коли я винайняв це ранчо, мусив ще за нього доплатити. Наші вбивства сталися щойно перед тим, як я підписав папери. Мій лорд Маршалтон, він захотів приїхати сюди на вік-енд, щоб ще щось уладнати – гадаю, це стосувалось Пітерза і білизни. Пані Зиглер це не сподобалося. Вона порозумілася з Пітерзом з першого слова. Це не була вечірка, на яку гості приїжджають на декілька днів – було лише п’ятнадцять чи двадцять людей. Томмі каже, що в будинку можна розмістити не більше сорока двох. Думаю сьогодні у нас майже стільки. Саме в цій кімнаті для курців, мій лорд Маршалтон – тобто Менкелтов – відрекомендовує мене цьому пронозі Волену. Той також був на війні, з самого початку до її кінця. Він знав усі підрозділи й усіх генералів проти яких я воював за часів гвинтівки Зиглера. Ми, можна сказати, впали друг другу в обійми і дозволили собі на деякий час забути про жорстокий світ.

Вже Волен представляє мене цьому вашому лорду Ланді. Для мене це було щось нове. Він міг би стати чудовим скотарем, якби вже не був юристом. Я подумав, що якось грав з таким у покер. То була інша моя помилка. Ось та-а-к! Вона обійшлася мені в тищу сімсот доларів, не рахуючи того, що сказала Томмі, вже після того, як я розплатився. Я не жаліюся на вашу спадкоємну аристократію, чи ваших судових, чи вашу пресу.

В неділю ми всі разом пішли через парк до церкви... Тьху! Уявляю, як ви згадуєте мою релігійність! Після одруження я долучився до єпископальної церкви... Пообіді, тут, у цій кімнаті для курців, Волен продемонстрував своє шоу «Монархи Європи». Він надовго затримався на королях. І континентальній кризі. Я не роблю вигляд, що слідкую за британською внутрішньою політикою, але про міжнародні можливості виробник аеропланів мусить дещо знати. В даний час, ви, британці, безтурботно сидите на барилах з динамітом. Базікання Волена підказало мені розмір і розташування декотрих із цих барил. Ось та-а-к!

Після цього, ми, вчотирьох, вийшли подивитися на майданчик для гри в гольф, той, що я збирався винайняти. Кожен з нас взяв битку. Моя, – він подивився на велику брунатну сумку біля каміну, – була з металевою голівкою – спеціальна модель для початківця. Знаєте, сер, пропозиція зіграти в гольф мені абсолютно не сподобалася – смертельно не сподобалася. Коли стемніло так, що грати вже не можна було, вони мусили розшукати мене в заростях, після чого ми рушили назад до будинку. Я йшов попереду з моїм лордом Маршалтоном, розмовляючи про ази гольфа. (Власне, хто і заслуговував на смерть, так це саме я.) Ми пішли навпростець через ліс до храму Флори – того місця, що я вам його показував сьогодні пообіді. Ланді і Волен йшли, мабуть, в сотні-півтори метрів позаду нас в темряві. Біля театру ми з Маршалтоном зупинилися, щоб помилуватися родовими тисами. Він підвів мене до самого великого з них – тиса імені якогось короля і, в той час, як я обмірював його стовбур своїм носовичком, Маршалтон, так спокійно, начебто побачив кролика, сказав: «Дивіться!» – і в театр тихіше покійника опустився біплан. З того, що зараз є у продажу, лише мій підсилений глушник здатний уможливити такий потаємний політ... Га? Якийсь біплан – а в ньому двоє чоловіків. Обидва вискочили з нього і заметушилися біля двигунів. Я саме збирався сказати Менкелтову, не згадаю, щоб потім ще колись називав його Маршалтоном, що, схоже, Королівські повітряні сили нарешті придбали мого глушника, але він вийшов з-під тиса до тих двох таємних Стивів(21) і запитав: «Щось трапилось? Чи не можу я вам якось допомогти?». Як і я, він гадав, що ці хлопці прилетіли з військової бази в Олдершоті чи Солзбері. Ну ось, сер, звідсіля події розгорталися, як у пекельному кінематографі. Чоловік з ближнього до нас боку літака швиденько обертається, вихоплює пістолета і стріляє Менкелтову у обличчя. Не роздумуючи, я биткою збив його з ніг. Якщо я десь поблизу, будь-хто, хто стріляє в мого приятеля, отримає належне. Той падає. Менкелтов носовичком витирає собі шию. Чоловік з протилежного боку літака починає бігти. Ланді, чи може це Волен, гукає з доріжки: «Що сталося?» Менкелтов каже: «Зупиніть його».

Другий чоловік, як у хороводі, оббігає навколо літака, одна його рука в нього за спиною. Менкелтов заступає йому шлях до мене. В темряві він налітає на Волена і Ланді, які біжать до нас по стежині. Поміж ними починається бійка, але зовсім нічого не видно, потім щось гупнуло. Волен каже: «Ого, оце так зупинили!» Ланді каже: «Це єдине, чому в Героу(22) мене не вчили!»... Менкелтов підбігає до них, і досі потираючи шию, і каже: «Цей у мене не стріляв. То був інший хлопець. Де він?»

– Я вклав його поруч з аеропланом, – кажу я.

– Вони що, браконьєри? – питає Ланді.

– Ні. Авіатори. Не розумію, що сталося, – каже Менкелтов.

– Подивіться, – досить різко втручається Волен. – Цей чоловік зовсім не дихає. Ланді, ви чули, коли він впав, щось луснуло?

– Боже мій! – каже Ланді. – Чи я чув? Я гадав, що це мої підтяжки – ні, він сказав «шлейки»(23).

Я залишив їх саме в цей момент і навшпиньках повернувся до мого чоловіка, сподіваючись, що той очуняв і втік. Але цього не сталося. Клята битка влучила йому в потилицю, якраз туди, де її вже не захищав його шолом. Своє він отримав. Я зрозумів це по тому, як його голова хилиталася в моїх руках. Потім, тягнучи свій вантаж, до мене приєдналася решта. Це човгання по траві ні з чим не сплутаєш. Пам’ятаєте, як це було... на війні? Ось та-а-к.

– Тут те саме, – кажу я.

– Що? Обидва? – каже Менкелтов.

– Безглуздя! – каже лорд Ланді. – Хто б міг подумати, що він в такій поганій фізичній формі. Людина, яка не має відповідного здоров’я, не може літати.

– Щоб там не було, але навіщо вони сюди прилетіли? – сказав Волен, а потім Менкелтов каже: – Ми не можемо залишити їх на відкритому місці. Раптом хтось прийде. Занесімо їх до храму Флори.

Ми знову потягли їх і поклали на кам’яну лаву. Попри таке з нашого боку чудове ставлення, вони так і залишилися мертвими. Ми це розуміли, але, доки вже зовсім не стемніло, робили вигляд, що ні. Бажаєте знати чи всі вбивці поводять себе таким чином? Через якийсь час Волен каже: «Нам потрібне світло. У них в літаку повинно бути щось таке. Чому вони не скористалися світлом?»

Ми вийшли з храму Флори і зачинили за собою двері. Вже з’явилося кілька зірочок – гадаю, ті ж самі, що й тоді, коли Каїн був зайнятий одним своїм дільцем. Я заліз в кабіну і пошукав там. Аероплан було чудово споряджено. Біля заднього сидіння я знайшов два, закріплених поруч з барометрами, електричних ліхтаря.

– Чиє це виробництво? – питає Менкелтов.

– Континентальний Ренцалер, – кажу я. – Мої двигуни і мій підсилений глушник.

Волен присвистує. «Отакої. Дозвольте і мені подивитися», – каже він і хапає інший ліхтар. Машина справді була споряджена дуже добре. Ми зібрали цілий оберемок фотоапаратів, мап, записників і альбом світлин, принесли все це до храму Флори і розклали на мармуровому столі (завтра я вам його покажу), який діду Маршалтона подарував король Неаполя. Волен почав розглядати знахідки. Ми хотіли зрозуміти, чому наші приятелі так упереджено поставилися до нашого товариства.

– Зачекайте хвилину, – каже лорд Ланді. – Позичте мені носовичок.

Він дістає власний носовичок, Волен дає свою зелену з червоним хустку і Ланді прикриває їхні обличчя.

– Тепер, – каже він, – перейдімо до речових доказів.

З речовими доказами все було гаразд. Волен вголос читав їхні останні спостереження, Менкелтов ставив питання, лорд Ланді пробував все підсумувати, а я роздивлявся світлини в їхньому альбомі. Чи бачили ви хоч колись зроблені для військових потреб фотознімки Англії з пташиного польоту? Це цікаво, але непристойно – як поставити людину догори ногами. Без мого підсиленого глушника вони аж ніяк не підлетіли б до укріплень так близько, щоб зробити хоча б один з цих панорамних знімків.

– Хотів би я, щоб ми були такими ж ретельними як вони, – каже Менкелтов після того, як Волен скінчив перекладати.

– Ми були достатньо ретельними, – каже лорд Ланді. – Існуючі докази проти обох обвинувачуваних є переконливими. Будь-яка інша країна присудила б їм сім років в’язниці. У нас вони, можливо, отримали б вісімнадцять місяців, як за незначний дрібний злочин. Але їхню справу, – каже він, – ми вже завершили. Ми повинні розглянути нашу власну справу. Пане Зиглере, – сказав він, – розкажіть нам, будь ласка, про вжиті вами заходи, що спричинили смерть першого обвинуваченого.

Я розказав. Він наполегливо допитувався коли я звалив першого обвинуваченого – до чи після того, як той вистрілив у Менкелтова. Менкелтов посвідчив, що в нього стріляли і, в якості доказу, продемонстрував свою шию.

– Тепер, пане Волене, – каже лорд Ланді, – якщо ваша ласка, скажіть, яких заходів, якщо такі були, ви застосували до другого обвинувачуваного після того, як ми почули цей постріл.

– Чоловік біг прямо на мене, ваша честь, – каже Волен. – Я сказав: «Ні, так не піде» і вдарив його в обличчя.

Лорд Ланді підняв руку і відкрив обличчя другого обвинувачуваного. На одній щоці у того було садно, а підборіддя було зеленим від трави. Це був досить міцний чолов'яга.

– Що сталося після цього? – каже лорд Ланді.

– Наскільки я пам’ятаю, після мене він повернув до вас, ваша честь.

Далі продовжує Ланді.

– Я нахилився і обхопив його навколо кісточок, – каже він. – Перечепившись через несподівану перешкоду, він полетів мені на ліве плече. Не відпускаючи його кісточок, я різко скинув його з плеча і він з усього маху впав, як виявилося, на край підборіддя, – смерть настала миттєво.

– Смерть настала миттєво, – каже Волен.

Тут лорд Ланді знімає мантію і перуку – було видно, як він це робить – і стає нашим спільником по вбивству. – Так виглядає наша справа, – каже він. – Я знаю, як би інструктував присяжних, але судовому лорду негоже брати участь в такій пригоді і дехто з моїх освічених колег, – каже він, – може мати схильність до жартів.

Гадаю, мене не можна зробити таким чутливим. Той, хто витяг мене з цієї халепи, глузував би наді мною через покоління. Але я лише мільйонер. Я запропонував краще обшукати другого обвинувачуваного на той випадок, якщо він мав заборонену зброю.

– Це справді важливо, – каже Лорд Ланді. – Але для присяжних головним питанням було б, чи не забагато сили я застосував, щоб перешкодити йому скористатись тією зброєю.

Я промовчав. Ми розмовляли різними мовами. Зрозуміло, що і другий обвинувачуваний мав пістолета, але він застряг у нього в задній кишені штанів. Він був занадто огрядний, щоб вчасно дістатися кишені і застосувати його, і взагалі він не виглядав на озброєного бандита. Обидва мали з собою пачки особистих листів. З перекладу, що його зробив Волен, ми дізналися скільки у товстуна вдома було дітей і коли худий розраховував одружитися. Кепські справи. Ось та-а-к!

А Волен, коли ми застібали їхні куртки (вони були в цивільному), і питає мене: «Пане Зиглере, ви колись читали книжку під назвою «Ті, що зазнали кораблетрощі»(24)?»

– Зараз я таку не пригадую, – кажу йому.

– То прочитайте, – каже він. – Вона вам сподобається. Запевняю вас, тепер вона вам сподобається.

– Я запам’ятаю, – кажу я. – Але не розумію, яка нам зараз користь від цих балачок. Ось трупи, це їхній аероплан і обов'язково прийде новий день.

– Боже! Це нагадує мені, – каже Ланді. – Коли починається вечеря?

– О пів на дев’яту, – каже Манкелтов. – Зараз пів на шосту. Ми покинули гольф о за двадцять хвилин п’ята і, якби вони не були такими дурнуватими телепнями, і не стріляли, як цивільні, з пістолетів, ми б запросили їх на вечерю. Так, зараз, саме цієї миті, вони могли б сидіти з нами в кімнаті для курців – каже він. Потім він додав, що жодна людина не має права ставитися до своєї професії так серйозно, як ці два дурисвіти.

– Як цікаво! – каже Ланді. – Дуже у багатьох вбивць я спостерігав таке дратівливе ставлення до своїх жертв. Раніше я ніколи їх не розумів. Звичайно, вони розтривожені думками про те, як позбавитися тіла. Зараз я розмірковую, – каже він, – хто розглядатиме нашу справу? Давайте ще раз її обговоримо.

Тоді заметушився Волен. Досі він у кутку гриз собі нігті. На цей час ми всі вже були досить знервовані... Я? Найгірше з усієї компанії. Я ще мав і про Томмі думати.

– Ми не можемо йти під суд, – сказав Волен. – Нам не можна йти під суд. Це призведе до жахливого міжнародного скандалу. Що я розповідав вам після обіду в кімнаті для курців? Напруженість вже на межі. Це би все підірвало. Ви що, цього не розумієте?

– Я міркував про юридичну сторону цієї справи, – каже Ланді. – Зі спеціальним складом присяжних, ми, ймовірно, були б виправдані.

– Виправдані! – каже Волен. – Хто наважиться виправдати нас всупереч тому, що може вимагати... інша сторона? Хіба ви не чули про Війну через вухо Дженкінса(25). Або про Мейсона і Слайдела(26)? Чи не знаєте, що таке ультиматум? Вам відомо хто такі ці два ідіоти; вам відомо хто ми такі – судовий лорд, віконт з найвищої знаті Англії, і я – я, хто знає, все що я знаю, що ті, хто знають, дуже добре знають, що я таки знаю! Або наші голови, або Армагедон, кінець світу. Як ви гадаєте, що вибере цей уряд? Ми не можемо попасти під суд! – каже він.

– Припускаю, що за таких обставин я буду змушений відмовитися від членства в моєму клубі, – веде своєї Ланді. – Не думаю, щоб колись щось подібне зробив якийсь член клубу, що входить до нього за посадою. Мені потрібно запитати свого секретаря.

Гадаю він на якусь хвилину начебто застряг у ямці для гольфа чи, може, це так проявлялася його знатність.

– Дурниці! – каже Менкелтов. – Волен має рацію. Ми не можемо дозволити собі попасти під суд. Ми повинні поховати їх, але о п’ятій старший садівник все замкнув.

– У жодному разі! – каже Ланді. Він знову був з нами, знову як першокласний юрист. – Має рацію чи ні, але якщо ми вдамося до спроби приховати тіла, тоді нам кінець.

Для нас, нещасних аматорів, його слова містили здоровий глузд.

– Це втішає, – каже Менкелтов. – Тому що, врешті-решт, ховати їх, це вам не в крикет грати.

Це обговорення чомусь – хоча я ж розумію, що я не англієць – не дуже мене і хвилювало. До того ж, я і сам шукав вихід, мусив шукати, і десь дуже далеко починав бачити невиразний крихітний проблиск надії на спасіння.

– Що ж нам робити? – каже Волен. – Зиглере, а ви що порадите? Ви також в цьому по самісінькі вуха.

– Панове, – кажу я, – щось із сказаного раніше лордом Ланді підкинуло мені одну ідейку. Я вношу пропозицію, щоб ця комісія з розслідування дозволила Великому Клаусу і Маленькому Клаусу(27), які обрали для свого самогубства наше товариство, залишити цей маєток тим способом, яким вони сюди і прибули. Пропоную вам добре ризикнути, – кажу я, – але іншої можливості у нас немає, – і по цих словах я рвонув до біплана.

І не кажіть мені, що англійці, коли їх припече, не здатні міркувати так само швидко, як будь-яка пересічна людина! Поки я розбирався, що ж примусило їх зробити посадку, вони – шанобливо, але не гаючи часу – витягли їх з храму Флори. Один циліндр мав перебої з запалюванням. Я не міг не відрегулювати його. Мій Ренцалер працюватиме і на шести. Це засвідчено документально. Якби екіпаж аероплана поклався на мої гарантії, вони, замість сидіти в своїх кріслах з опущеними, начебто їм соромно, головами, були б вже на півдорозі додому. А за те, як у парку представника британської знаті вони удавали із себе бандитів, їм таки мало би бути соромно! Збираючись залишити працюючий двигун без подальшого управління, я дуже ризикував, але стояв мертвий штиль і для розгону була вільна від перешкод доріжка – від театру через парк, ви бачили її, і я молився, щоб аероплан набрав висоту раніше, аніж зачепиться за високі стовбури. Я все відрегулював так, щоб він швидко знявся в повітря. Менкелтову я пояснив, що якби скерував його занадто різко вверх, аероплан міг би стати дибки і завалитися. Ще одного дізнання в своєму маєтку він не захотів. Ні, сер! Отож мені довелося в темряві налаштувати біплан на зліт. Ось та-а-к!

Ще я дуже ризикував тоді, коли розганяв двигун на повну потужність, а решта троє тримали аероплан. Мій Ренцалер не має зворотного гвинта для стримування руху. Але я виліз дуже вчасно. Щоби ми могли за ним стежити, я причепив до хвоста біплана сигнальний ліхтар. Інакше, дякуючи моєму підсиленому глушнику, це було б те ж саме, що стежити за сполоханою в коморі совою. Коли ми його відпустили, він рушив прямо по доріжці. Жодного шуму, лише гвинти – Гу-у-у-у! Гу-у-у-у! Доріжка проходила через заглибину. В ній ліхтар зник з виду на якусь секунду – але в повсякденному житті часу не існує. Потім ліхтар повільно рухався вгору по протилежному схилу заглибин – занадто повільно. Потім, як ми вирішили, ліхтар начебто злетів. Потім він безперечно став злітати. Потім він таки добряче знявся в повітря. І знаєте чому? Там, під аеропланом, пітніли, підштовхуючи його в небеса, чотири наші оголені душі. Так, сер. Це наша заслуга... А ліхтар піднімався все вище і вище. Потім аероплан ковзнув на крило! Господи, саме цього я боявся з самого початку, він двічі ковзнув на крило! Потім він вирівнявся і полетів геть, підносячись до слави, а ця благословенна зірка нашої надії меншала і меншала, доки ми вже більше не могли її розгледіти. От тоді ми і видихнули. З того часу, як вони прилетіли ми не дихали, але не знали цього допоки оце не видихнули – всі разом. Потім ми витягли пальці зі своїх долонь і до нас – частинами, як внески у розстрочку – повернулося життя.

Першим мовчанку порушив Ланді. – Отже, ми віддали їх тіла повітрю, – каже він і надягає своє кепі.

– Пучині... пучині, – каже Волен. – До Протоки лише двадцять три милі.

– Бідолахи! Бідолахи! – каже Менкелтов. – Якби вони не погарячкували, ми би разом повечеряли. Лафтоне, я не можу передати, як це мене мучить.

– Добре, Артуре, давай подивимося на все з іншого боку, – кажу я. – Ми, обидва, не лежимо зараз в храмі Флори тільки дякуючи Божій ласці, а якби той товстун, тікаючи, вправніше витягував свого пістолета, лорд Ланді і Волен лежали би поруч з нами.

– Я все розумію, – каже він. – Але, хіба ж ви не знаєте, ми живі, а вони мертві.

– Знаю, – кажу я. – Саме в цьому завжди полягає нестерпна несправедливість мертвих щодо тих, хто лишився живим.

– Це я також розумію, – каже він. – Але я багато чого б віддав, аби цього не трапилося, бідолахи!

– Амінь! – каже Ланді... Далі? Ну, потім ми по двоє пішли назад, до храму Флори, де присвітили сірниками, щоб подивитися, чи не залишили ми там чогось. Перед тим, як вони полетіли, цей Волен конфіскував їхні записники. На кам’яній лаві лежав пістолет першого з чоловіків, ми забули йому його повернути. Менкелтов тільки хотів взяти його – він навіть не доторкнувся до спускового гачка, як клята зброя, звісно автоматична, заторохкотіла, злобно, як гримуча зміюка!

– Обережно! Вони ще підстрелять когось із нас, – каже з темряви Волен. Але вони не влучили – Господь ще не відмовився бути нашим пастирем(28), але ми почули, як через вельд(29) просвистіла куля; зовсім як колись, в старі добрі часи. Ось та-а-ак!

– Свиня! – каже Менкелтов.

Після цього, розмов про «бідолах» я вже більше не чув... Я? Я ніколи не переживав, що вбив того чоловіка. Набагато більше мене цікавило те, як би на цю справу відреагували британські присяжні. Як на мене, Ланді поставився до цього так само.

Але ж, послухайте! Під час вечері ми пережили ще кілька досить неприємних хвилин. Присутні чекали на пасажирів якогось авто, що затрималося на дорозі. Вони не попередили про свій приїзд і Пітерз додатково накрив ще на двох. Ми помітили це вже коли сіли за стіл. Не хочу навіть говорити, як це кидалося в очі. Менкелтов з перев’язаною шиєю (він застудив горло, граючи в гольф) послав за Пітерзом і попрохав того прибрати ці зайві прибори геть – будь ласка. Збентежити Пітерза зовсім не просто. Це був саме той випадок. Більше ніхто нічого не помітив. А тепер...

– Де ж вони сіли? – спитав я, коли він підвівся.

– Гадаю, в Протоці. В газетах нічого про них не було. Може підемо вниз у вітальню і подивимося що там роблять ті хлопці та дівчата? Але ж, погодьтеся, як цікаво жити в Англії.

(версія перекладу від 22.02.2011 р.)

-------------------------------------------------------

(1) Для епіграфа взято перші дві строфи вірша Кіплінга The Benefactors. Тут подається так, як надруковано в журналі The Pall Mall Magazine.

(2) Див. The Captive; збірка оповідань Traffics and Discoveries (прим. ред. The Pall Mall Magazine).

(3) Можливо, йдеться про місто Кейптаун (Capetown) в Південно-Африканській республіці.

(4) Алмаз «Кулінан» — найбільший в світі алмаз (3106 кар.), знайдений у 1905 р. в Трансваалі, Південна Африка (тут і далі, окрім застережених, прим. перекладача).

(5) Комічний ефект створюється на тому, що британські акторки Nell Gwynne (1650-1687), Sarah Siddons (1755–1831), італійська балерина Marie Taglioni (1804–1884), її батько, італійський танцівник і хореограф Filippo Taglioni (1777–1871), не могли разом виступати перед Георгом III (1738–1820). Проте в час описуваних подій, Зиглер міг знати Георга V (1865–1936), який був на престолі в період з 1910 р. до своєї смерті в 1936 р.

(6) The English Channel, тобто, Ла-Манш.

(7) Джошуа Рейнольдс (1723–1792) — англійський художник-портретист.

(8) «Сім’я Лі» відіграє важливу роль в житті США з 1639 року, коли Ричард Лі іммігрував в штат Віргінію з Англії.

(9) Томас Гейнсборо (1727–1788) — англійський художник.

(10) Викривлене «Hon(n)i soit qui mal y pense» — девіз ордена Підв’язки («Соромно тому, хто думає про це погано».

(11) «Tria juncta in uno» — девіз ордена Лазні («Троє поєднані в одному»).

(12) «For Valour» — «За мужність», напис на Хресті Вікторії, одній із найпочесніших нагород Британської імперії.

(13) Handley Cross роман R S Surtees, перше видання вийшло у 1843 р.; Thomas Bewick. A History of British Birds (2 томи - 1797 і 1804).

(14) З американського дитячого вірша:

Peter, Peter pumpkin eater,
Had a wife but couldn't keep her;
He put her in a pumpkin shell
And there he kept her very well.

Peter, Peter pumpkin eater,
Had another and didn't love her;
Peter learned to read and spell,
And then he loved her very well

(15) 1-3 липня 1863 року у битві при Геттісберзі, штат Пенсильванія, генерал Лі, головнокомандувач армії південців зазнав поразки від генерала Міда. Битву часто називають переломною у Громадянській війні 1861–1865 рр. в США.

(16) Ellis Island — острів в бухті м. Нью-Йорк, в 1892–1943 рр. на ньому був розташований головний імміграційний пункт США.

(17) cooncan — азартна гра в карти.

(18) Перефразовано вислів Лінкольна про владу в США — «Влада народу, народна, для народу».

(19) Див. The Puzzler; збірка оповіданнь Actions and Reactions (прим. ред. The Pall Mall Magazine).

(20) Debrett — щорічний довідник дворянства. Видається з 1802 р.

(21) Stealthy Steve — нишпорка, герой збірки сатиричних детективних оповідань 1904 року виходу.

(22) Harrow — одна з дев’яти британських престижних привілейованих шкіл для хлопчиків; заснована 1571 р.

(23) В оригіналі обігрується вживання різних слів в англійській мові та її американському варіанті: braces – suspenders.

(24) The Wrecker (1892) («Той, що зазнав кораблетрощі») — роман, написаний Робертом Льюїсом Стівенсоном у співавторстві зі своїм пасинком Ллойдом Осборном. В оповіданні Зиглер робить помилку, в його назві з’являється множина, The Wreckers.

(25) «Війна через вухо Дженкінса» (The War of Jenkins' Ear) — військовий колоніальний конфлікт між Великою Британією та Іспанією (1739-1742). Така назва дана по відрізаному вуху капітана Роберта Дженкінса, яке він пред’явив у парламенті, як доказ насильства іспанців проти англійських мореплавців.

(26) Справа Мейсона і Слайдела (Mason and Slidell Affair) — міжнародний дипломатичний інцидент часів Громадянської війни в США, який міг призвести до війни між США і Великою Британією.

(27) Big Claus and Little Claus – персонажі з однойменної казки Г.К.Андерсена.

(28) Перегук з Псалмом 23 «Господь – то мій Пастир,..».

(29) Назва степу в Південній Африці.

обговорити на Перекладацькому форумі