А Україна ж чим завинила, або Знову за рибу гроші
назад, на Мої статті
back, to My Articles
Стаття написана на основі повідомлення, виголошеного 19.03.2005 на XVI Науковій сесії Наукового Товариства ім. Шевченка під час засідання Комісії світової літератури.
Надрукована в газеті: Народна воля, Скрентон, Пенсильванія, США. — Ч. 27. — 7.08.2005; — Ч. 28. — 14.08.2005; і з непогодженою редакційною правкою в журналі КК+, №9, 2005 р.
Тут подається в авторському варіанті.
А Україна ж чим завинила,
або Знову за рибу гроші
(До виходу перекладу роману Дж.Фойєра)
Нещодавно відомий український видавець, головний редактор успішного київського видавництва, з гордістю повідомив, що «ми готуємо до друку роман успішного молодого американського письменника Джонатана Сафрана Фойєра. Твір є справжнім бестселером у США (реалізовано 2 млн. примірників). Його перекладено багатьма мовами світу, зараз за ним знімають кінофільм. До речі, роман... про Україну!» — інтригує редактор.
Українське суспільство особливо болісно реагує на неадекватне, на його думку, ставлення до себе інших народів і держав. І це зрозуміло, бо так довго український народ був або додатком до чужих столиць, або його існування взагалі заперечувалося. Зрозуміло, що будь яка згадка, навіть другорядним іноземним автором гріє серце, — знають, пам’ятають, цінять. Це свого роду дзеркало, в яке дивиться народ, країна, щоб а) зробити висновки щодо власної фізіономії, як її видно збоку; але і б) зробити висновки щодо спостерігача, його ставлення до України, українців.
Не можна не згадати в зв’язку з цим монографію Дмитра Наливайка — «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIІ ст.» Одним із висновків є те, що чим ближче до нашого часу, тим більше підпадає Захід під вплив московсько-імперського трактування історії і сьогодення українців. Проте це не єдиний, так би мовити, оцінювач України.
Маємо декілька стереотипів щодо українців. Наприклад, у виданому ще 1947-го року романі Артура Міллера «Фокус», про США часів II-ї Світової війни, українці характеризуються як «небалакучі, працьовиті, схильні до вживання спиртних напоїв і тупості» люди.
Проте особливо наполегливо на українців чіпляється ярлик народа-антисеміта.
Нобелівський лауреат Ісаак Башевіц Зінгер ставить в один ряд «Гітлера, Сталіна, Хмельницького і Петлюру». І хоча Ю. Михайленко, автор замітки про переклад оповідання Зінгера, висловлює подив щодо відсутності авторської мотивації такого вибору, потрібно пам’ятати, що не так все просто було в єврейсько-українських стосунках і, що в єврейській історії є поняття «Ґзерат Хмельницький», що означає «покарання Хмельницьким», отже саме українські історики, українська держава, мають врешті поставити крапку в цьому питанні, науково пояснити причини тогочасного вибуху насильства і зняти ці звинувачення в антисемітизмі з усього народу.
Але повернімося до Дж. Фойєра і його роману.
Автор провів в Україні п’ять днів у червні 1997 року і ці дні виявилися такими насиченими, що з подорожі вийшов роман, який отримав три літературні премії, бестселером розійшовся накладом більш ніж у два мільйони примірників і був перекладений 24-ма мовами.
Оповідач, чиє ім’я збігається з іменем автора, мандрує Західною Україною в пошуках людини, котра врятувала під час ІІ Світової війни його діда. В якості перекладача і гіда його супроводжує його одноліток одесит Алєксандр (Alexander Perchov), який і знайомить молодого американця з новою для того країною. За водія у них дід Алєксандра і, через те, що дід погано бачить, то четвертим в авто їде собака-поводир.
Алєксандр вигідно вирізняється своїм невіглаством і, очевидно, є втіленням образу пересічного українця не лише для Фойєра, а й і для англомовних читачів роману. Наприклад про Л.Толстого Алєксандр знає, що той «написав Війну і також Мир, і обидві є чудовими книжками». Він чомусь висловлює ненависть до афроамериканців, неполіткоректно називає їх «неграми», словом, яке Фойєр навіть не може вимовити. На Львівському вокзалі він застерігає героя, щоб той пильнував за речами, бо «серед українців поширена погана звичка брати чужі речі не питаючись». Помітно, що автор не спілкувався з етнічними українцями, схоже, що консультантом в нього був таки одесит, проте російськомовний. Про це свідчить, наприклад, така мовна помилка його перекладача, котрий каже «hairs» помилково перекладаючи саме російське «волосы», а не українське «волосся». Українські географічні назви подані з їхнього російського написання, це — Kiev, Lutsk, Odessa, особливо вражає Lvov. Алєксандр каже, що «Одеса — це чудове місто, тому що і горілка, і жінки там дешеві». Щодо Львова, то він, на думку Алєксандра, «схожий на Нью-Йорк, бо там є дуже високі будинки, аж на шість поверхів».
Алєксандр розмовляє кумедною англійською, що, між іншим, не заважає адекватно передавати смисл слів Джонатана під час його спілкування з аборигенами. Автор розважає читача мовою невправного перекладача, котрий, наприклад, називає свого дідуся «розумово відсталим» (retarded) замість «пенсіонером» (retired). Ефект досягається досить просто: в граматично правильному тексті автор заміняє певні слова на інші, що не пасують до ситуації. (Будь хто, вивчаючи чужу мову, зустрічається з цією проблемою вибору правильного відповідника. Досить уважно послухати рекламні оголошення, багато з яких калькуються, або й просто незграбно перекладаються з іноземних мов, щоб набрати таких мовних «ляпів»: «не дратує шкіру» замість «не подразнює» в рекламі засобу для гоління, бар «На куті», замість «На розі» тощо.) Автор не відчуває міри, бо перекладач не еволюціонує мовно, більше того, людина, здатна писати листи на декілька сторінок, об’єктивно не може робити таких помилок.
Проте маємо феномен бестселера, мільйони примірників, премії. І чергова профанація, черговий ляпас українцям, котрі виявляється були страшніші за Гітлера для місцевих євреїв, які прожили поруч двісті років:«В ті часи, українці жахливо ставилися до євреїв. Майже так само погано, як нацисти. То був жахливий світ. На початку війни багато євреїв шукали у нацистів захисту від українців».
Композиційно, роман складається з розповіді Алєксандра про мандри Фойєра по Україні і розповіді самого Фойєра про єврейське поселення, в якому з 1791 року жили його предки. Сучасність і історія переплітаються і зустрічаються в одному із прикінцевих розділів, в якому мешканців села знищують нацисти.
У одному з інтерв’ю автор розповідає, що збирався написати документальний звіт про свою подорож до України, проте, вражений пережитим, написав роман. Раніше він критично ставився до релігії і свого єврейства, проте під час написання почав втрачати свій юнацький скепсис і прийшов до висновку, що «Бог любить євреїв». Можна лише привітати автора, який вирішив свої світоглядні проблеми. Незрозуміло лишень, чому для цього він має паплюжити країну, в якій сотні років жили його предки.
Тож очевидно, що це не книжка про Україну, як гадає шановний редактор, вона навіть не про Україну, як її бачать американці, це оповідь про пошуки своєї ідентичності, своїх коренів, оповідь на тему яка є популярною останні двадцять років у літературі США, країни, що і досі залишається країною емігрантів. Твір Дж.С.Фойєра не став тим дзеркалом в якому правдиво відобразилось хоч трохи України, проте він є чудовою ілюстрацією щодо ставлення до України за кордоном.
Чи потрібен переклад такої книги в Україні? Мабуть що так. Для того, щоб українці усвідомлювали те, як їх бачать і якими уявляють за кордоном і не плекали щодо цього жодних ілюзій. Чи стане вона внеском до розв’язання болючих міжнаціональних проблем? Впевнений, що ні.
Для нас особливо важливо звернути увагу на дуже добре ставлення американської літературної критики до цього дебютного роману. Жодна із доступних в Інтернеті професійних рецензій — а таких було близько десяти, не містить сумнівів у правдивості такого змалювання українців. Навіть більше, один із критиків висловився, як про щось загальновідоме, про «процвітаючий сьогодні в Україні антисемітизм». Абсолютно очевидно, що в очах багатьох американців, і то, не лише єврейського походження, українець, це, передовсім, антисеміт. Проти поширення цього стереотипу мала б стати численна українська діаспора, що мешкає в країнах, мовами яких перекладений роман. Не менш очевидно, що в Україні має бути створена наукова інституція для ґрунтовного, не заідеологізованого дослідження проблем співіснування українців і євреїв передовсім на етнічних українських землях і, взагалі, у світі.
Іноземні критики часто називають подорож Фойєра «донкіхотською», проте, як видається, вона більш схожа на пригоди героїв Дж. К. Джерома — недолугих і обмежених стереотипами молодиків, і сам роман справді міг би стати кумедною історію, якби не поверховість і упередженість автора щодо України і українців.
