Джон Стейнбек

– К.: Вид. група КМ-БУКС, 2016. – 128 с.

Перекладено за виданням: John Steinbeck. Of Mice and Men / Американская повесть ХХ века. – М.: Радуга, 1987. – С. 9-86.

Редактори: М.Габлевич (перший розділ), Л.Пащук (Листопад).

Про мишей і людей*

Декілька миль на південь від Соледада річка Салiнас підходить зовсім близько до крутих пагорбів і стає глибока й зелена. Перед тим як потрапити у цю вузьку заводь, вона тече по жовтому піщаному руслу, виблискуючи під сонячним промінням, тому тут вона тепла. На одному березі річки золотаві схили передгір'я пнуться до стрімких скелястих Ґабiлянських гір, але на іншому, рівнинному березі вздовж води вишикувалися дерева – верби, які щовесни вкриваються молодою зеленню, хоча на їхніх довгих вітах лишається сміття зимових повеней, i платани з плямисто-блідим лежачим нижнім гіллям та кронами, що творять склепіння над заводдю. На піщаному березі попід деревами так багато листя i воно таке хрустке, що навіть ящірка голосно шарудить, пробігаючи по ньому. Увечері з чагарників на берег виходять кролики, щоб посидіти на піску, вологі відмілини вкриті нічними слідами єнотів, відбитками розчепірених лап собак з навколишніх господарств і роздвоєних клинцястих слідів оленів, що в темряві приходять на водопій.

Через вербняк, поміж платанами веде стежка, уторована хлопчаками з сусідніх ранчо, що приходять поплавати на глибині, і бродягами, що надвечір стомлені йдуть сюди зі шляху, перебути ніч біля води. Від численних багать перед низькою гіллякою велетенського платана залишилася купа попелу. Деревина аж блищала, так її вичовгали люди, сидячи.

Увечері одного спекотного дня поміж листям заворушився слабенький вітерець. Тіні дерлися вгору по гірських схилах. На піщаних відмілинах, наче сірі різьблені камінчики, непорушно сиділи кролики. Аж тут з боку шляху почувся шурхіт кроків по хрусткому платановому листі. Кролики нечутно розбіглися по сховках. Важко знялася в повітря i полетіла вниз понад рікою довгонога чапля. За мить місцевість неначе вимерла, а потім на стежці з’явилися двоє чоловіків, які вийшли на берег зеленої заводі.

По стежці вони йшли один за одним і навіть тепер, на відкритому місці, крокували цугом. Обидва були вдягнені у сині бавовняні штани і такі ж самі куртки з мідними ґудзиками. На обох були чорні, безформні капелюхи i кожен ніс перекинуту через плече туго скатану ковдру. Першим йшов рухливий чоловічок з неспокійними очима на смаглявому обличчі з суворими гострими рисами. Все у ньому було мов точене – невеликі сильні долоні, тонкі руки, сухорлявий ніс. За ним йшла повна його протилежність – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям, великими бляклими очима, широкими скошеними плечами; ступав він важко, трохи тягнучи ноги, як тягне лапи ведмідь. Руками він не розмахував, вони вільно звисали в нього по боках.

На березі перший чоловік раптом зупинився, так що супутник ледь його не задавив. Він зняв капелюха, провів пальцем по шкіряному обідку всередині і струсив з нього вологу. Його велетенський товариш скинув з плечей свою ношу, бухнув на землю і припав до зеленої поверхні води. Він пив великими ковтками, пирхаючи, як кінь. Коротун нервово тупцював поруч.

Ленні, як був, не знімаючи капелюха, встромив голову в воду, потім всівся на березі; з капелюха йому текло на синю куртку і стікало на спину. – Ох, як добре, – протягнув він. – Попий і ти, Джордже. Давай, ковтни побільше. – Він щасливо посміхався.

Джордж зняв з плеча свій клунок і обережно поклав на землю. – Не певен, що тут вода чиста, – сказав він. – Якась на ній піна.

Ленні засунув своє лапище в воду і погойдав пальцями, аж вода з плескотом збурилася – розходячись, брижі сягнули протилежного берега заводі і повернулися назад. Ленні спостерігав за ними. – Диви, Джордже. Диви, що я зробив.

Джордж став на коліна біля води і, швидко зачерпуючи, пив зі жмені. – На смак нічого, – визнав він. – Хоча не схоже, що вона проточна. Непроточну воду, Ленні, не можна пити, – безнадійно сказав він. – Та ти, якщо пити схочеш, і з канави нап’єшся. – Він плеснув з долоні собі на обличчя і протер рукою шию аж до потилиці. Потім знову надів капелюха, відсунувся від берега, сів і обхопив коліна руками. Ленні, що спостерігав за ним, точно повторив його рухи: відсунувся від води, підтягнув коліна, обхопив їх руками і подивився на Джорджа, щоб упевнитись, чи все зробив правильно. А свого капелюха натягнув на очі навіть трошки нижче, ніж Джордж.

Джордж похмуро втупився у воду. Шкіра довкола його очей почервоніла від сліпучого сонця. Він сердито сказав: – Якби той клятий водій знав, про що говорить, він би підвіз нас під саме хазяйство. «Зовсім трішки пройтися вздовж шляху, – каже він. – Зовсім трішки пройтися.» Чорт його забирай, майже чотири милі, ось тут скільки насправді. Він просто не хтів зупинятись під брамою того хазяйства. Чорт би його забрав, ліньки навіть зупинитися. Він, певно, велику ласку нам зробив, що взагалі зупинився у Соледаді. Висадив нас і каже: «Зовсім трішки пройтися вздовж шляху». Ми точно більше чотирьох миль пройшли. Ну і спека ж сьогодні.

Ленні боязко глянув на нього. – Джордж?

– Ну, чого тобі?

– Куди ми йдемо, Джордже?

Чоловічок різко смикнув за край капелюха і сердито зиркнув на Ленні. – Ти що, вже забув? Знову все повторювати? Господи праведний, який же ти придурок ненормальний!

– Я забув, – тихо сказав Ленні. – Я старався не забути. Їй-бо, Джордже.

– Добре вже, добре. Повторю. Що ж мені ще робити. Тобі скільки не говори, ти все забуваєш, а я все повторюю й повторюю.

– Я старався, я дуже старався, – сказав Ленні, – але мені не вийшло. Про кроликів я пам’ятаю.

– До біса кроликів. Це єдине, чого ти ніколи не забуваєш. Отже! Зараз слухай, і цього разу мусиш пам’ятати, аби ми не вскочили в якусь біду. Пам’ятаєш, як ми сиділи в тій дірі на Говард Стріт і дивилися дошку з оголошеннями?

Обличчя Ленні розпливлося в радісній посмішці. – Аякже, Джордже. Це я пам’ятаю... але ... що ми робили далі? Пам’ятаю, проходили якісь дівчата, і ти кажеш... ти кажеш...

– До біса, що я там казав. Пам’ятаєш, як ми прийшли в контору «Мюрей і Реді», і вони дали нам робочі картки і квитки на автобус?

– Звісно. Тепер я згадав. – Його руки швидко перевірили бічні кишені куртки. Він тихо сказав: – Джордже... В мене немає. Певно я свою загубив. – У відчаї він опустив очі.

– Ленні з полегшенням вишкірився. – Я... я думав, я поклав її до кишені. – Рука його знову полізла в кишеню

– Придурку, в тебе нічого і не було. Обидві у мене, ось де. Гадаєш, я б тобі довірив твою картку?

Ленні з полегшенням вишкірився. – Я... я думав, я поклав її до кишені. – Рука його знову полізла в кишеню.

Джордж уважно подивився на нього. – Що це ти там дістав з кишені?

– Там нічого немає, – швидко відповів Ленні.

– Я знаю, що там нічого немає. Воно в тебе в руці. Що в тебе в руці – що ти ховаєш?

– Джордже, нічого в мене немає. Чесно.

– Ну-ну, дай сюди.

Ленні тримав стиснутий кулак подалі від Джорджа. – Джордже, це просто миша.

– Миша? Жива миша?

– Нє-а. Здохла. Я її не вбивав. Чесно! Я її знайшов. Вона вже була здохла.

– Дай її сюди, – сказав Джордж.

– Ой, Джордж, хай вона буде в мене.

– Давай сюди!

Стиснутий кулак Ленні повільно підкорився. Джордж взяв мишу і жбурнув її в кущі на той бік заводі. – І нащо тобі здалася дохла миша?

– Коли ми йшли, я гладив її великим пальцем, – сказав Ленні.

– Слухай, доки ми в дорозі, ти не будеш гладити жодних мишей. Пам’ятаєш, куди ми зараз йдемо?

Ленні начебто переполошився, і розгублено заховав обличчя в коліна. – Я знов забув.

– Господи праведний, – приречено мовив Джордж. – Добре... слухай, ми будемо працювати в одному хазяйстві, такому ж, як те, де ми були на півночі.

– На півночі?

– У Віді.

– Ага. Я згадав. У Віді.

– Це хазяйство, куди ми йдемо, вже близько, за чверть милі звідси. Ми прийдемо і зустрінемося там з хазяїном. Тепер слухай: я віддам йому наші робочі картки, а ти не скажеш ні слова. Просто стоятимеш мовчки. Якщо він зрозуміє, який ти придурок, то ніякої роботи нам не дадуть, але якщо він побачить, як ти працюєш, раніше, ніж почує, як ти говориш, то нас візьмуть. Це ти зрозумів?

– Звісно, Джордж. Звісно, я зрозумів.

– Добре. Отже, що ти будеш робити, коли ми зустрінемося з хазяїном?

– Я... я... – Ленні розмірковував. Його обличчя напружилося від роботи думки. – Я... нічого не буду казати. Просто стоятиму.

– Молодець. Просто чудово. Тепер повтори двічі, тричі, так щоб не забути.

Ленні тихенько забубонів сам до себе: – Я нічого не буду казати... Я нічого не буду казати... Я нічого не буду казати...

– Добре, – мовив Джордж. – А ще ти не будеш робити нічого такого, як те, що ти утнув у Віді.

Ленні виглядав спантеличеним. – Що я утнув у Віді?

– То ти й це забув, га? Ну, а я не буду нагадувати, щоб ти знов такого ж не накоїв.

Обличчя Ленні освітилося розумінням. – У Віді за нами гналися, – радісно вихопився він.

– До біса, гналися, – обурено сказав Джордж. – Це ми втікали. Вони шукали нас, але не знайшли.

Ленні щасливо захихотів. – Цього, бачиш, я не забув!

Джордж ліг спиною на пісок і підклав руки під голову. Ленні зробив те ж і підніс свою, аби впевнитися, що він усе робить правильно. – Боже, скільки з тобою мороки, – сказав Джордж. – Якби ти не таскався за мною, мені б жилося так легко і приємно! Мені б жилося так легко, і, може, я мав би дівчину.

Якусь мить Ленні лежав тихо, потім з надією в голосі сказав: – Джордже, ми будемо працювати в хазяйстві.

– Так. Це ти зрозумів. Але спати ми будемо тут, бо в мене є на те причина.

День швидко завершувався. Сонячні промені, що вже залишили долину, яскраво освітлювали лише верхи Ґабілянських гір. По заводі ковзнула водяна змія, її голівка здіймалась, як крихітний перископ. Течія злегка похитувала очерет. Десь здалеку, від шляху, пролунав чийсь голос, інший щось прокричав йому у відповідь. В гіллі платана зашелестів і негайно затих слабенький вітерець.

– Джордже, – чого б нам не піти в те хазяйство і не повечеряти? В хазяйстві дають вечерю.

Джордж повернувся на бік. – Не твого розуму діло. Мені тут подобається. Працювати підемо взавтра. По дорозі я бачив молотарки. Це значить, що мішків із зерном ми ще натягаємося. Сьогодні ввечері я ляжу саме тут і буду дивитися на небо. Мені так подобається.

Ленні став навколішки і подивився на Джорджа зверху вниз: – То ми що – не будемо вечеряти?

– Будемо, якщо назбираєш вербового сушняку. В мене є три бляшанки квасолі. Готуй багаття. Коли наскладаєш хмизу, я дам тобі сірника підпалити. Тоді розігріємо квасолю і повечеряєм.

Ленні сказав: – Квасолю з кетчупом я люблю.

– Кетчупу в нас нема. Іди збирай гілки. І не швендяй довго. Скоро стемніє.

Ленні незграбно підвівся і зник в кущах. Джордж лежав і щось собі насвистував. Від річки, звідтіля, куди пішов Ленні, почувся плюскіт. Джордж перестав свистіти і прислухався. – Придурок нещасний, – тихо сказав він і знову засвистів.

За якусь хвилину, з тріском продираючись через чагарник, з’явився Ленні. В руці він тримав одну вербову гілочку. Джордж сів. – Так, – різко сказав він. – Віддай мені мишу!

Але Ленні старанно розіграв наївного простака. – Джордже, яку мишу? Нема в мене ніякої миші.

Джордж простяг руку. – Швиденько. Дай сюди. Мене не обдуриш.

Вагаючись, Ленні відступив назад, полохливо, начебто мав намір втекти на волю, оцінив відстань до чагарника. Джордж спокійно сказав: – Так ти даєш мені мишу, чи я маю тобі врізати?

– Що тобі дати, Джордже?

– Сам добре знаєш що. Мишу давай.

Ленні неохоче засунув руку в кишеню. Голос йому надламався: – Не розумію, чому мені її не можна. Вона ж нічия. Я її не вкрав. Вона лежала при дорозі; я її там знайшов.

Джордж все ще тримав владно простягнену руку. Повільно, як пес, що не хоче нести м’яча господареві, Ленні наблизився до нього, потім позадкував, потім знову наблизився. Джордж різко клацнув пальцями, і за цим сигналом Ленні поклав мишу йому на долоню.

– Джордже, я не робив їй нічого поганого. Просто гладив.

Джордж підвівся і пошпурив мишу так далеко, як тільки зміг, між темні уже кущі, потім підступив до води і помив руки. – Який же ти дурень. Гадаєш, я не бачу, що в тебе мокрі ноги, бо ти переходив річку, щоб підібрати її? – Він почув, як Ленні заскімлив, і розвернувся до нього. – Нюні розпустив, як мала дитина! Господи! Ти ж такий здоровило. – Губи в Ленні тремтіли, на очах з'явилися сльози. – Ну ж бо, Ленні! – Джордж поклав руку йому на плече. – Я забрав її не тому, що хочу тобі допекти, Ленні. Ця миша вже засмерділася, до того ж, ти роздушив її, гладячи. Знайдеш іншу, нову, і я дозволю тобі трохи доглядати за нею.

Ленні сів на землю і засмучено опустив голову. – Я не знаю, де знайти іншу мишу. Пам’ятаю, мені їх давала одна пані – як тільки знаходила. Але тої пані тут нема.

Одна пані, кажеш? – глузував Джордж. – Не пам’ятаєш навіть, що то була за пані? Твоя власна тітка, Клара. І перестала тобі їх давати, бо ти їх вбивав.

Ленні підвів на нього сумний погляд. – Вони були такі маленькі, – виправдувався він. – Я їх тільки гладив, а вони тут же бралися кусати мені пальці, то я трішки притискав їм голову, і вони робилися мертві – це тому, що вони такі маленькі.

– Джордже, я хочу, щоб ми скоріше завели кроликів. Вони не такі маленькі.

– До біса кроликів. Тобі ж живу мишу не можна довірити. Твоя тітка Клара дала тобі гумову, так ти і не глянув на неї.

– Її не було приємно гладити, – сказав Ленні.

Сяйво останніх променів сонця злетіло з гірської вершини і в долину опустилися сутінки, а поміж верб і платанів стало вже майже зовсім темно. На поверхню заводі піднявся великий короп, ковтнув повітря і знов таємниче пірнув у темний глиб, лиш кола по воді пішли. Над головою знову зашаруділо листя, і з верб на поверхню заводі полетіли пушинки.

– Так ти несеш той хмиз? – запитав Джордж. – Он там, за платаном, там його повно. Плавник після повені. Давай, тягни його сюди.

Ленні пішов за дерево і приніс звідти оберемок сухого листя і галузок. Він скинув їх на купу старого попелу, повернувся назад і приніс ще і ще. Вже майже настала ніч. Над водою з шумом пролетів голуб. Джордж підійшов до багаття і підпалив сухе листя. Полум’я діловито затріщало серед галузок і почало розгорятися. Джордж розв’язав свого клунка і дістав три бляшанки квасолі. Він поставив бляшанки біля вогню, ближче до жару, але так, щоб полум’я їх не торкалося.

– Квасолі тут на чотирьох, – сказав Джордж.

Ленні спостерігав за ним з іншого боку багаття. Він терпляче сказав: – Я люблю квасолю з кетчупом.

– Так, але кетчупу в нас нема, – спалахнув Джордж. – Ти завше хочеш чогось, чого нема. Боже праведний, як легко я міг би жити, якби був один. Я міг би знайти роботу і працювати, без жодних проблем. Жодного тобі клопоту, а як місяць скінчиться, береш свої п’ятдесят баксів, їдеш до міста і маєш все, що хочеш. А що, я міг би переночувати в дівчаток. Міг би поїсти, де захочу – чи то в готелі, чи ще десь, і замовити все, що лиш на думку спаде. І так щомісяця. Купити собі віскі скільки хоч, або зайти в більярдну і грати там в карти чи в більярд. – Ленні стояв навколішках і поверх вогню дивився на розлюченого Джорджа. Обличчя Ленні перекривилося від жаху. – А що я маю? – нетямився Джордж. – Я маю тебе! Ти сам на роботі втриматися не можеш, а через тебе й я роботу трачу. Того й мушу весь час тинятися по цілій країні. Але й це ще не найгірше. Найгірше, що з тобою вічно щось стається. Ти вічно щось накоїш, і я мушу тебе вирятовувати. – Він вже мало не кричав. – Сучий ти син придуркуватий! Хвилини спокійної через тебе нема! – Він заговорив, як говорять маленькі дівчатка, коли передражнюють одна одну: – Я лиш хтів помацати її платтячко... Лиш погладити, як мишеня... Але звідки їй було знати, що ти лиш плаття помацати хотів? Вона сіпається, а ти вчепився в неї, як в ту мишу. Вона верещить, і ми мусимо сидіти в тій зрошувальній канаві ввесь день, поки нас шукають, і вже поночі вибиратися і тікати з тих країв. Весь час щось таке стається – весь час. Як би я хотів зачинити тебе в клітці з мільйоном мишей, щоб ти там бавився досхочу! – Раптом гнів відпустив його. Він глянув на спотворене стражданням обличчя Ленні по той бік багаття, і присоромлено перевів погляд на вогонь.

Було вже по-справжньому темно, тільки вогонь освітлював стовбури дерев і склепіння гілок над їхніми головами. Ленні повільно й обережно поповз навколо багаття, поки не опинився поруч з Джорджем. Він присів навпочіпки. Джордж обертав бляшанки з квасолею іншим боком до вогню і робив вигляд, що поняття не має, що Ленні сидить так близько до нього.

– Джордж, – дуже тихо. Ніякої відповіді. – Джордже!

– Чого тобі?

– Джордже, я пожартував. Не хочу я ніякого кетчупу. Хай би той кетчуп був тут, біля мене, я б його і не їв.

– Якби він був тут, ти б міг трохи з’їсти.

– Не з’їв би нітрохи, Джордже. Весь би лишив тобі. Ти полив би ним всю свою квасолю, а я б його і не торкнув.

Джордж сидів, не відводячи похмурого погляду від полум’я. – Мені просто голову зносить, як подумаю, як би чудово жив без тебе. Я ж не маю ні хвилі спокою.

Ленні продовжував стояти навколішках. Він задивився в темряву на тому боці річки.

– Джордже, ти б хотів, щоб я пішов і дав тобі спокій?

– Куди ти до біса підеш?

– Я міг би. Міг би піти туди, в гори. Кудись, де я б знайшов якусь печеру.

– Невже? І що б ти їв? В тебе ж кебети не вистачить, щоб знайти собі їсти.

– Джордже, я б щось та знайшов. Мені не треба нічого такого смачного з кетчупом. Лежав би собі на сонці, і ніхто б мене не чіпав. А якби знайшов мишу, то міг би залишити собі. І ніхто б її в мене не забирав.

Джордж допитливо зиркнув на нього. – То що, я вчинив підло?

– Раз я тобі такий ненужний, я можу піти в гори, і знайти собі печеру. Хоч зараз можу піти.

– Ні – послухай! Я просто жартував, Ленні. Бо хочу, щоб ми були разом. З мишами та біда, що ти їх завжди убиваєш. – Він зробив паузу. – Я скажу тобі, що я зроблю. При першій же нагоді я дам тобі цуценя. Може його ти не придусиш. Цуценя краще, ніж миші. Його можна дужче гладити.

Цю наживку Ленні не ковтнув. Від відчув свою перевагу. – Якщо я тобі такий ненужний, ти тільки скажи, і я піду прямо туди… прямо в ці гори, і буду жити сам. І миші в мене ніхто красти не буде.

Джордж сказав: – Ленні, я хочу, щоб ми були разом. Господи, та тебе підстрелять, як койота, коли ти лишишся сам. Ні, будьмо разом. Хоча твоя тітка Клара й померла, їй би не сподобалося, якби ти втік від мене.

Ленні вкрадливо попросив: – Розкажи мені – як раніше.

– Що розказати?

– Про кроликів.

Джордж розсердився: – Не мороч мені голову.

Ленні благав: – Ну бо, Джордже. Розкажи. Прошу. Як ти раніше розказував.

– Що, не можеш без цього, га? Добре, розкажу, а потім повечеряєм...

Голос Джорджа зазвучав на тон нижче. Він говорив ритмічно, так, наче вже промовляв ці слова багато разів.

– Такі хлопці як ми, що працюють на різних хазяйствах, це найсамотніші люди на світі. У них немає родини. У них немає свого кутка. Вони приходять на ферму, заробляють сякий-такий гріш, потім йдуть до міста, тринькають зароблене і потім їм не залишається нічого, тільки знов гарувати вже на іншій фермі. Більше їм надіятися немає на що.

Ленні був у захваті. – О, так – о, так! А тепер кажи про нас.

Але з нами не так, - повів далі Джордж. – У нас є майбутнє. В нас є з ким спілкуватися, є хтось, кому ми не байдужі. Нам непотрібно сидіти в якомусь барі і тринькати гроші, бо більше нам нікуди дітися. А якщо ті хлопці загудуть до в’язниці, то там і пропадуть і ніхто про них і не згадає. Але це не про нас.

Ленні перебив його. – Не про нас! Але чому? Тому що... тому що в мене є ти, аби дбати про мене, а в тебе є я, аби дбати про тебе, ось чому. – Він захоплено засміявся. – Джордже, давай, далі ти!

– Ти все знаєш напам’ять. Можеш сам давати далі.

– Ні, давай, ти. Я часом шось забуваю. Розкажи як воно буде потім.

– Добре. Колись... ми складемо наші гроші докупи, і буде в нас невеличка хатинка, і трішки землі навколо неї, і корова, і кілька свиней, і –

– І будемо ми споживати ситість землі(1), – вигукнув Ленні. – І заведемо кроликів. Далі, Джордже! Розкажи, що в нас буде на городі, і про кроликів в клітках, і про дощ зимою, і піч, і про сметану на молоці – таку густу, що й ножем не врізати. Розкажи про це, Джордже.

– Чого ти сам не розкажеш? Ти ж знаєш все це.

– Ні... Кажи ти. Коли я сам розказую, це вже не те. Джордже... давай далі. Як я буду глядіти кроликів.

– Гаразд, – сказав Джордж, – у нас буде великий город, клітка з кролями і кури. А коли взимку дощитиме, ми просто плюнемо на роботу і розпалимо піч, і всядемося біля неї, і будемо слухати, як по даху ляпотить дощ... Здуріти можна! – Він дістав складаного ножика. – Досить, більше немає часу.

Він пробив ножем одну з бляшанок з квасолею, випиляв верх і передав бляшанку Ленні. Потім відкрив іншу для себе. З бічної кишені він дістав дві ложки і дав одну Ленні.

Вони сиділи біля вогню і набивали роти, потужно жуючи. З кутика рота Ленні вислизнуло декілька квасолин. Джордж махнув ложкою: – Коли хазяїн завтра тебе щось запитає, що ти скажеш?

Ленні перестав жувати і ковтнув. На обличчі з’явилась зосередженість. – Я... Я не буду... нічого казати.

– Молодець! Чудово, Ленні! Мабуть, ти одужуєш. Як буде в нас трішки землі, я точно довірю тобі дивитися за кролями. Особливо, якщо ти отак добре будеш все пам’ятати.

Від гордості у Ленні перехопило дихання. – Я пам’ятаю, – сказав він.

Джордж знову змахнув ложкою. – Дивися, Ленні. Розглянься гарненько довкола. Ти ж можеш запам’ятати це місце, га? До нашого хазяйства звідси чверть милі по оцій-от дорозі. Просто йти уздовж річки.

– Зрозуміло, – сказав Ленні. – Це я запам’ятаю. Я ж запам’ятав, що не буду нічого казати?

– Дійсно, запам’ятав. Ну так слухай. Ленні, якщо ти втрапиш в якусь біду, як це завжди бувало з тобою раніше, ти мусиш повернутися прямісінько сюди і заховатися в кущах.

– Заховатися в кущах, – повільно сказав Ленні.

– Заховатися в кущах, поки я по тебе не прийду. Це ти можеш запам’ятати?

– Звісно ж можу, Джордже. Заховатися в кущах поки ти по мене не прийдеш.

– Але ти не втрапиш в біду, бо якщо таке станеться, я не зможу довірити тобі дивитися за кролями. – Він шпурнув порожню бляшанку в кущі.

– Я не втраплю ані в яку біду, Джордже. Я не скажу ні слова.

– Гаразд. Неси свої манатки сюди, ближче до багаття. Тут буде добре спатися. Можна дивитись уверх, на листя. Не підкидай нічого в вогонь. Хай вигасає.

Вони постелили собі на піску; світла від загасаючого багаття ставало все менше – зникло нахилене віття, і в тьмяному відсвіті видно було лиш стовбури дерев. Ленні озвався з темряви: – Джордже, ти спиш?

– Ні. Чого тобі?

– Джордж, давай заведемо різнокольорових кроликів.

– Ага, так і зробимо, – сонно мовив Джордж. – І рудих, і синіх, і зелених кроликів, Ленні. Мільйони кролів.

– Пухнастих, Джордже, таких, як я бачив на ярмарку в Сакраменто.

– Ага, пухнастих.

– Бо я, Джордже, запросто можу піти звідси і жити в печері.

– Так само запросто можеш піти звідси до дідька. Заткнись.

Червоні жарини стемніли. Десь в горах задзявкотів койот, з іншого берега річки йому відповів собака. Під тихим нічним вітерцем шепотіло листя платана.

Барак для батраків був довгою, прямокутною спорудою. Стіни всередині були побілені, підлога – нефарбована. Три стіни мали невеликі квадратні вікна, четверта – важкі двері з дерев’яною клямкою. Вздовж стін стояло вісім ліжок, п’ять з них застелені ковдрами, а решта три мали лише матраци з ряднини. Над кожним ліжком, відкритою стороною вперед, висів прибитий цвяхами ящик від яблук, утворюючи у такий спосіб дві полиці для особистих речей його власника. А вже ці полиці були захаращені всіляким дріб’язком, милом і гігієнічною пудрою, бритвами і тими ковбойськими часописами, що їх батраки люблять читати і над якими глузують, але яким потай довіряють. Ще на полицях були ліки, пляшечки і гребінці, а на деяких, забитих збоку ящиків цвяхах, висіли краватки. Ближче до однієї із стін розташувалася чорна чавунна піч, труба з неї йшла прямо вгору у стелю. Посередині кімнати стояв великий квадратний, закиданий гральними картами стіл, а кругом нього були розставлені ящики, на яких могли сидіти гравці.

(Далі буде, якщо ви купите книжку ;) )

--------------------------------------------------------------------------------------------------

* Та, мишко моя бідна, стій:
Так гірко не тобі одній!
I мишачих, і людських мрій
Немало гине,
I потім смутків темних рій
Услід їм лине.

Роберт Бернс. "До миші, вивернутої плугом з нори в листопаді 1785 р." Переклад Василя Мисика.

But little Mouse, you are not alone,
In proving foresight may be vain:
The best laid schemes of mice and men
Go often askew,
And leave us nothing but grief and pain,
For promised joy!

Robert Burns. "To a Mouse, on Turning Her Up in Her Nest with the Plough" (Тут і далі, прим. перекладача).

------------------------------------------------------------------------------------------------

(1) ...І споживайте ситість землі. Кн. Буття 45:18.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.

In case this non-commercial publication somehow violates your rights, please advise the site administration - the material will be removed.

обговорити на Перекладацькому форумі