Катастрофа в справі захисту авторських прав

назад, до Списку перекладів

© John Sutherland. The Great Copyright Disaster, 1995.
© Сергій Снігур, переклад українською, 1996.
(Вперше переклад надруковано у часописі "Всесвіт", 1996, №10/11)

Джон Сазерленд
London Review of Books, 12 January 1995

Важливим змінам, зробленим у законі про авторське право в 1710, 1842, 1890 і в 1911 роках, передували часи безладдя та абсолютної непевності в тому, що стосується прав на інтелектуальну власність та порушень цих прав. Сьогодні ми знову переживаємо такі самі часи. Проблема полягає в тому, яким чином британський уряд узгодить внутрішнє законодавство країни з новими правилами РЄ з авторського права — т. зв. копірайту. Рішення схвалити брюссельські рекомендації було прийняте в жовтні 1993 року. А правління з догляду за інтелектуальною власністю опублікувало дорадчий документ і тепер, в липні 1995 року, має бути прийняте остаточне рішення. Євроскептики скажуть, що це узгодження неминуче означатиме, що Британія та її європейські партнери наслідуватимуть Німеччину. В Німеччині авторські права захищаються протягом 70 років по смерті автора, на відміну від 50 років у Британії. Крім того, там більше зважають на авторські «моральні права», тоді як англосаксонська, британсько-американська книжкова торгівля традиційно була надто жорстка щодо продажу літературної власності, примушуючи автора відмовлятися від будь-яких претензій після того, як його права придбано видавцем. Головним виправданням довшого терміну захисту копірайту в Німеччині є викликана світовою війною перерва в книготоргівлі. «Майн Кампф» – не коментуючи змісту книжки — неможливо було продавати через двадцять років після війни, не позбавляючи, таким чином, доходів її автора, якби він був живий. Продовження цього літа терміну захисту копірайту в Європі означатиме, що права на «Майн Кампф» та виступи її автора, що вільно продаються на ринку звукозаписів, буде захищено і після 1995 року і вони належатимуть спадкоємцям Гітлера аж до 2015 року (в той час як, за старим законом, у Великій Британії та деяких інших європейських країнах вони мали перейти до громадської власності).

Продовження терміну дії авторського права не породжує нових проблем, а посилення акценту на «моральних правах» не обов’язково тільки погане. На практиці це означатиме, що автор може протестувати проти поганого поводження з твором, який і після передачі авторських прав видавцю назавжди залишається «його» твором. Навіть після продажу своєї власності автор може накласти вето, чи вимагати компенсації за занадто невідповідну змісту обкладинку, або якщо переробка для кіно, театральної вистави чи реклами видається пародією на твір. Один із аспектів такого захисту, що, як на мене, викликає найбільше запитань, є те, що за законом, на допомогу вже померлим авторам у справі охорони морального боку їхньої власності може прийти третя сторона. Діккенсівське Товариство, наприклад, навіть якби й вибачило музичну версію Олівера Твіста, могло би ужити заходів, щоб зашкодити створенню Національним Фронтом (Ультраправа націоналістична організація — тут і далі прим. перекладача) пантоміми за цією книжкою. Королівський шекспірівський комітет міг би порушити судову справу про заборону сигар «Гамлет» або презервативів «Ромео і Джульєтта».

Подовження терміну до 70 років і посилення моральних прав автора, одначе, створює певні проблеми. Ті, хто купує перевидання класиків, певно, помітили, що вихід чудових видань значних творів збігається із закінченням терміну дії копірайту на ці твори. «Хайнеман» радо розтиражувало своє зібрання Д. Г. Лоуренса і передало тексти в суборенду видавництву «Пенгвін» на понад сорок років. Та буквально напередодні переходу творів у власність громадськості, Майкл Блек з Кембриджського університету сповістив, що загальновідомі тексти Лоуренса злочинно неповні. Було здійснене нове, наближене до авторської волі видання — і, таким чином, створено нове авторське право. Пригадую, як П. Полінгер — повірений у справах Лоуренса, сподівався тоді, що ті, хто перевидаватиме так звані «погані», не захищені копірайтом твори, повідомлятимуть на видному місці про їхню недосконалість. Добре мати кваліфіковано відредаговані твори Лоуренса і було благородно вкласти мільйони в цей проект. Але якби «Хайнеман» — «Пенгвін» — Полінгер могли монопольно поширювати ці недосконалі тексти ще 20 років, вони, безперечно, скористалися б такою можливістю. Тільки перспектива залишатися без курки, що несе золоті яйця, змусила їх замислитись над тим, як удосконалити яйця, що, і справді, були з щирого золота.

Щось подібне, очевидно, станеться з творами Вулф, Джойса, Гарді та Єйтса. З великою помпою наприкінці 80-х років світ проінформовано, що існуючий текст «Улісса» — це виключне неподобство і що буде видано новий бездоганний варіант, і ця подія збіжиться із завершенням терміну захисту прав (це стосувалося безталанного видання Геблера). Видавництво «Макмілан» воліло б до другого пришестя годувати читачів своїми недосконалими «зібраннями» Єйтса та Гарді. На щастя, мине 50-річний термін захисту прав, і тоді ми одержимо вдосталь відпрацьованих, вичищених та прокоментованих видань. На запитання, що ж означатиме для нас збільшення терміну до 70 років у відповідь одержите ще 20 років погано виданих (або не відредагованих) Орвела, Ґріна, Еліота, Велса — тобто будь-кого з видатних авторів що померли пізніше 1925 року.

Запропонована реформа особливо дошкулить таким вченим, як Патрік Паріндер, що декілька років готував нове виправлене видання Г. Велса (помер у 1946 р., і, за старим законом Великої Британії, його твори мали стати громадською власністю в 1996 р.; згідно з новим рішенням РЄ — у 2016 р.). Ось так. Паріндер доводить нагальну потребу у виправлених текстах велсівських творів і те, що слід видати різні редакції цих текстів, з тим, щоб кращий з них визначився сам — як це постійно відбувається в процесі вивчення Шекспіра. Це не дрібниця, це справа життя і смерті культури. Найвизначнішому в країні досліднику Лоуренса, Ф. Р. Дівісу, довелося проводити свої студії на недосконалих, як ми тепер знаємо, текстах. Якщо ми й вважаємо, що наша національна література важлива лише такою мірою щоб звести її вивчення до розмірів шкільної програми, пріоритет слід віддати найкращому тексту в найкращій формі і якнайшвидше. Мені здається, що 70 років для цього забагато.

З продовженням дії копірайту до 70 років важке життя чекає на видавців, що спеціалізуються на перевиданні класики. «Світова Класика», наприклад, вклала грубі гроші в коментованого «Улісса» і має коментованого Лоуренса (його т. зв. недосконалі тексти) під загальним редагуванням Стівена Гіла. В своєму каталозі вони вже назвали твори Вулф. Навіть їхне повне зібрання романів Томаса Гарді знову підпадає під захист ще на кілька років. Хоча нове законодавство не матиме зворотної дії (тобто, видавцям не потрібно турбуватися про те, що вже продано), значна частина зі списку «Світової Класики», можливо, найпривабливіша з комерційного погляду частина, повернеться до приватної власності. Навіть у тих випадках, коли право власності не є незаперечним. Не зрозуміло також, що цього фатального дня в липні 1995, станеться з вивезеними до крамниць, але ще не розпроданими примірниками. Але видавці цієї серії повинні або внести значну доплату, щоб залишити ці книжки в своїх каталогах (у той час, як вони витримують жорстоку конкуренцію з боку дешевих видань на кшталт Вордсворта), або забути про гроші, що було вкладено в добру справу, коли закон був іншим. А читацький загал, скоріше за все, втратить багато класичних коментованих творів.

Слід мати на увазі, що навіть ті «звірені» видання, що виходять напередодні переходу творів до громадської власності, на нові десятиліття замикають оригінальні праці в межах монополії копірайту. Діючи разом з призначеними видавцями й літературними агентами, власники літературної спадщини можуть зашкодити використанню або публікації рукопису і таких допублікаційних матеріалів, як, наприклад, коректура. Неопублікована літературна спадщина вимагає постійного захисту. На практиці це означає, що «власники» можуть тримати конурентоспроможні видання далеко від ринку або прирікати їх на невивченість на науковому рівні. Зацікавлені лише збільшенням прибутків своїх клієнтів, літературні агенти стали завзятими прихильниками системи «дозволів» стосовно видань захищених новим авторським правом і біографій. Думаю, що той, хто захоче видати Лоуренса незалежно від Агентства захисту авторських прав, зіткнеться з непереборними перешкодами, що їх створять власники авторських прав при спробі використати рукописи й допублікаційні матеріали.

Зрозуміло головне. Авторські права і вигоди суворо охороняються (і енергійно примножуються) агентами, що діють за дорученням спадкоємців письменників і Спілки авторів. Інтереси видавців захищає картель Асоціації видавців. Ніхто, жоден політик, не охороняє права читачів в частині зменшення громадської власності. Будь-яка шкода громадській власності є важливою проблемою. Насамперед, слід мати якомога сильну команду для захисту громадської власності. З часом, слід створити комітет, організований не гірше за Товариство захисту прав виконавців, для лобіювання розширення громадської власності і використання її заради суспільного добра.

Хоча критики складають дуже малий відсоток серед читачів, вони також мають свої права. Традиційно привілей критиків користуватися захищеними копірайтом матеріалами підтримувався угодою про «чесну поведінку». Ця угода також поступово скасовується, в першу чергу видавництвом «Фейбер», яке, протягом років видавало і готувало до друку твори багатьох визначних і невизнаних поетів (за що йому слід щиро подякувати). Це видавництво стягає таку високу плату за дозвіл, що здається, хоче зробити критичні дослідження, які й так погано розпродаються, нежиттєздатними. «Фейбер» не визнає угоди про «чесну поведінку» щодо поезії і не дозволяє цитувати більше кількох слів з вірша. На додачу до надмірних розцінок (надмірних для професорського гаманця), у дозволі може бути відмовлено з ініціативи спадкоємця. Власники прав на деякі твори, видані видавництвом «Фейбер», — наприклад Еліота, Джойса та Плат — мають власні, добре відомі уподобання й антипатії. Зважаючи на таку принциповість, більшість видавців починають нервувати, коли мова заходить про «чесну поведінку» — концепцію, яка ще ніколи не була чітко визначеною або авторитетно розглянутою із законодавчого погляду. Загальновідоме правило «не більше 400 слів поспіль, не більше 600 слів загалом і менш однієї строфи вірша» — вже не гарантовано. Нове правило вказує: не цитуй, доки можеш уникнути цього, а цитуєш, то цитуй якомога менше. Це стримує вільне обговорювання проблеми, а щодо деяких канонізованих письменників, «цензура» може виявитись дуже прискіпливою. Але рівноваги між інтересами читачів і власників прав можна досягти без значної шкоди для власників, шляхом енергійного захисту принципів «чесної поведінки». Видавництво Кембриджського університету «Кембридж юніверсіті прес» вивчило суть проблеми і вирішило, що, відповідно до діючого нечіткого визначення, принцип «чесної поведінки» дозволяє «значні» цитати. Очевидно, це мають намір перевірити, публікуючи дискусійні критичні статті, в яких без дозволу власників авторських прав істотно (але «чесно») цитуються захищені копірайтом матеріали. Прогнозуються «вибухи». Це мужня поведінка і стан літературного процесу в країні залежатиме від наслідків кампанії «Кембридж юніверсіті прес».

Нещодавно літературна критика звернула увагу на проблему авторського права. 16 грудня 1994 р. Центр вивчення англійської мови Лондонського університету провів конференцію (під головуванням Патріка Паріндера) під назвою «Монополія на текст: автори, видавці і Європейське законодавство з охорони авторських прав». Разом зібралися видавці, науковці, письменники, правники, літературні агенти, студенти і співробітники видавництв. Унікальним був діапазон поглядів на авторське право. Незважаючи ні на що було досягнуто дивовижного порозуміння. Стало зрозуміло, що рівноваги інтересів всіх зацікавлених сторін можна досягти, якщо забезпечити продовження цивілізованого обговорення цієї найскладнішої проблеми.

Багатолюдніша, краще субсидована і більш однорідна за складом конференція (організована Товариством обміну критичними думками — організацією, створеною для вивченням проблем авторського права) під назвою «Інтелектуальна власність і авторське право» була проведена в університеті Кейс Вестерн Резерв в 1991 році. Серед 80 доповідачів на цій конференції були Марк Роуз і Сюзан Стюарт. Вони видали дві книжки присвячені розвитку авторського права в літературі. У витонченій і лаконічній праці Роуза ретельно розглядаються судові справи XVІІ і XVІІІ століть і досліджується поява авторського права «не як чудернацької моральної ідеї, але як специфічного сучасного утворення, що з’явилося під впливом розвитку друкарства, ринкової економіки й класичної ліберальної культури власницького індивідуалізму». Сюзан Стюарт зосереджує увагу на авторському праві і інших засобах «стримування», які впливають на «специфічні випадки підробок, літературного самозванства, порнографії і ґрафіті — які вона називає «злочинами письменництва». Антологію доповідей у Кейс Вестерн Резерв видано Мартою Вудменсі (професор англійської) і Пітером Яші (професор права). Мені здається неможливим знайти спільну назву для цієї суміші правово-літературно-критичних підходів, що містять в собі ці три книжки, які поєднують історію, офіційні судові справи і літературну естетику. Але зрозуміло, що це стане однією з найжвавіших ділянок наукової активності в найближчі роки.

обговорити на Перекладацькому форумі