Табу, нав’язливість, залежність
© Сергій Снігур, переклад українською, 2012.
(Переклад зроблено для участі в перекладацькому конкурсі: премія METAPHORA.)
(За підготовку цієї версії перекладу окрема подяка редактору Людмилі Пащук.)
© Douglas Robinson, 1996.
(Taboo, Obsession, Addiction // Robinson, Douglas. Translation and Taboo. – N. Illinois University Press, 1996. – P.p. 25-27.)
Як психолог, Фройд розглядає табу через поняття нав’язливої поведінки. «У співіснуванні нав’язливих заборон неврастеніків і різних табу, найбільш очевидною і вражаючою характерною рисою, – пише він, – є те, що таким заборонам однаково бракує мотивів, і вони однаково приховують своє походження. Варто їм лише з’явитися, і відтоді їх потужно підживлює непереборний страх. Жодної потреби у якійсь зовнішній загрозі покарання немає, тому що існує внутрішня впевненість, моральне переконання у тому, що будь-яке порушення призведе до нестерпного лиха».
Така пов’язаність приваблива від початку: посвячений у культ – як одержимий, що його підживлює система непереборного страху, яка підтримується не зовнішніми загрозами, а внутрішньою впевненістю. В цьому сенсі така пов’язаність може бути продовжена: перекладач – прихильник очуження чи перекладач-одомашнювач, якщо розглядати їх як одержиму особу, без логічного пояснення боїться надлишку «вольності» у кожному слові чи звороті, що він його добирає: прихильника очуження дратують перекладачі, які нехтують виразними особливостями художньої техніки вихідної мови, одомашнювача – перекладачі, які нехтують виразними нормами та тлумачними потребами цільової мови. Очевидно, що фройдівський аналіз табу як нав’язливого неврозу відповідає моїм, висловленим у передмові, зауваженням стосовно того, що перекладачі і теоретики перекладу ціпеніють від «заборон [яким] однаково бракує мотивів, і [які] однаково приховують своє походження», які «потужно підживлює непереборний страх». < …> виглядає очевидним, що і на сучасний переклад, і на теорію перекладу значною мірою впливає щось схоже на потужне табу. Перекладачів і теоретиків, які перебувають під його впливом, дуже дратує, що ті колеги, чиї підходи відхиляються від їхніх власних, не відчувають через це глибокого страху.
Іншим, і, < …>, можливо влучнішим психологічним відповідником, або сучасною назвою для табу, могла би стати шкідлива залежність, особливо в широкому сенсі цього терміна, включно з такою залежністю не лише від уживання речовин, а й від способу мислення і поведінкових та мовних моделей – від широкого кола речей, які можуть різнитися мірою шкідливості, але які усі поступово поневолюють ту людину, що має до шкідливої залежності хворобливий потяг, інакше кажучи, – наркомана. Якщо конкретизувати, табу – це те, що Джеральд Джі Мей називає «шкідливою залежністю від відрази», рабська пристрасть до чогось такого, що викликає відразу чи бажання цього уникнути – це можуть бути фобії, які накладають табу на предмети або дії, анорексія, що табуює їжу, і фанатизм, що табуює групи чи окремих людей.
Тож наприкінці «Золотого осла»* можемо говорити про залежність Луція від Ізіди, Озіріса чи містерій – як героїн жахає людину, вільну від наркотиків, але для героїномана поступово стає небесами на землі, так і Луцій, через ритуали залучений до «зілля» культу Ізіди, поступово узалежнюється від містерій: купалень, молитов, нічних відвідин, відповідного облачення, від гробниць, священних єгипетських текстів і, зрештою, від самої «мандрівки», містичного досвіду, отриманого чи то внаслідок споживання галюциногенних наркотиків, чи то без них. Він проходить процес посвячення, але одного разу йому не досить – за словами Волтера Бекета, незабаром його знову непокоять тривога, безсоння і нічні видіння – все те, що знову і знову приводить його на посвячення. Апулей розповідає лише про три посвячення, але немає підстав вважати, що на цьому Луцій зупинився. За античності серед містеріальних наркоманів, тобто людей, залежних від містерій, не було чимсь незвичайним проходити посвячення десятки разів, і не завжди тому самому богу – колекціонування посвячень, містерій і божеств, хоча досить рідкісне явище, трапляється і досі. Якщо ж продовжити аналогію зі шкідливою залежністю, можна говорити про формування терпимості до посвячення.
< …> перекладача також можна розглядати як наркомана, залежного не лише від свого ремесла, а й від якихось властивих цьому ремеслу понять або практик, які викликають фобію і відразу: він стривожено остерігається певних перекладацьких підходів, завдань чи текстів або уникає їх, і ретельно гамує усі вияви цієї стривоженості, дозволяючи їй оприявнюватися лише непрямо, в заміщеній формі роздратування від образи або категоричного обурення, щоразу, коли хто-небудь ставить під сумнів його чи її сумлінність як перекладача (негативні відгуки з боку внутрішніх редакційних читачів, зовнішніх оцінювачів, рецензентів перекладу), чи коли інший перекладач або теоретик перекладу публічно обирає підхід, що його вона чи він уникає (варваризми для одомашнювача, одомашнення для прихильника очуження; професійні оповідки-ілюстрації для системного теоретика, помірно репресивний емпіризм для мене).
Було б цікаво простежити розвиток «перекладача-наркомана» від витіснення через заперечення до раціоналістичного пояснення, – рух у три кроки, який потрібно розуміти як первісну сцену** теорії перекладу, процес, який перетворює перекладача на теоретика. Коли витіснення вже не діє, коли зовнішні нападки на вашу шкідливу залежність стають занадто потужними, щоб ними можна було нехтувати, ви вдаєтеся до заперечення («залежний – що ви таке кажете, я не наркоман, я перекладач, це цілком порядна професія»), і коли воно вже більше не діє, ви раціоналізуєте, тобто логічно обґрунтовуєте свою залежність і стаєте теоретиком: «Слухайте, важливо передати читачеві особливості художньої техніки оригінального тексту, дати читачеві перекладу відчуття тексту-джерела, який вона чи він не може прочитати в оригіналі (і я не маю фобії щодо надміру вольності!)», або «Якщо текст-джерело має існувати в цільовому культурному контексті, його потрібно перекладати живою цільовою мовою, читач перекладу має почуватися зручно з ним, як з твором мистецтва цільової культури (і я не маю фобії щодо поклоніння чужій класичній літературі!)».
______________________________________
* «Метаморфози, або Золотий осел» Апулея.
** Первісна сцена – в психоаналізі сцена дитячого враження про ранній сексуальний досвід, яка вважається ключовою для подальшого розвитку неврозів.
Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку статтю буде знято.
