Р. ЗОРІВЧАК. Славетного дідуні гідна онука (І. Стешенко)

назад, на Статті на перекладацьку тематику

Матір’ю Ірини Стешенко була українська письменни­ця Оксана Стешенко, батьком — Іван Стешенко, міністр освіти України, убитий більшовиками в Полтаві у 1918 р., братом — видатний бібліограф Ярослав Стешенко. Дядьком для Ірини Іванівни був Микола Лисенко, дідунею (саме так називала Ірина Іванівна свого дідуся) — Михайло Старицький, хрещеною матір’ю — Олена Пчілка; Леся Українка — кузинкою, що часто забавляла маленьку Орисю; тітками — Марія Старицька, драматич­на актриса, режисер і педагог, та письменниця Людми­ла Черняхівська; повірницею юних днів — кузинка Ве­роніка Черняхівська; перекладач з германських мов. Агатангел Кримський, Микола Вороний, Павло Тичина, Микола Садовський, Панас Саксаганський були близь­кими друзями її батьків. А сама вона була сподвижни­цею Леся Курбаса, цього видатного перетворювача сценічного мистецтва нашого сторіччя...

„Тішу себе думкою, що,
може ж, таки і я
внесла хоч малесеньку
часточку в розвиток
рідної культури”

Ірина Стешенко.

Народилась Ірина Іванівна 5 липня 1898 р. в Києві. З дев'яти місяців почала вже розмовляти, з раннього дитинства вивчала іно­земні мови. 3 трьох років життя мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку. Коли за­кінчила гімназію, крім рідної, володіла вільно російською, ні­мецькою, французькою, англій­ською мовами. Усе життя була імпульсивна і, водночас, самозаглиблена, із багатим внутрішнім життям.

Виховувалася в літературній атмосфері, де дорожили народ­ними традиціями, звичаями. Спогади дитинства зігрівали пані Орисю (любила вона таке звер­тання) ціле її життя. „В нас дома — колись! — писала Ірина Іва­нівна до мене в листі за 26 груд­ня 1971 р. — ще за життя Старицьких, Лисенків, Стешенків etc. усе робилося за усіма найдетальнішими традиціями. Були, між іншим, завше три куті (як три царі!): чорна (пшенична з медом), сіра (яшна з маковим молоком) і біла (з рижу з мигда­левим молоком) — і риба, і піс­ний борщ (з грибами і яблука­ми), і всілякі пісні пиріжки до нього і тому подібне... А після вечері, вже за німецьким звича­єм, засвічувалася ялинка!... І під серветками на столі (під час ве­чері) обов'язково лежали пода­рунки (теж за німецьким звича­єм). Хоч дрібничку, хоч коштов­ну річ — а мусив кожен кожно­му щось подарувати”.

1918 р. закінчила філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві, 1920 — Вищий драма­тичний інститут імені М.Лисенка і відтоді ввійшла в коло діячів Мельпомени. До 1949 р. була ар­тисткою, та найдорожчий їй пе­ріод — з 1923 по 1933 рік, коли грала в „Березолі”. До речі, свої листи пані Орися зазвичай закін­чувала реченням: „Бажаю Вам усього найкращого, а найперше

— доброї роботи (як колись віта­лось у нас в „Березолі”)”.

Як найдорожчі реліквії збері­гала Ірина Іванівна програмки, афіші виступів, сотні світлин ви­став „Березолю”. Загалом госпо­да пані Орисі була надзвичайна

— як і її господиня. Принаймні, я інших таких домівок не бачила. Крім багатющої книгозбірні, де можна було знайти, наприклад, повний комплект „Літературно-наукового вістника” (1898—1917), була там шафа з рукописами Михайла Старицького, Людмили Черняхівської та багатьма інши­ми меморіальними матеріалами. Портрети, копії яких стали хре­стоматійними, — тут в оригіналі: М.Старицький в останніх роках життя — дві роботи Фотія Красицького, М.Старицький на смертному одрі — робота Івана Бурячка, портрет Вероніки Чер­няхівської роботи Олександра Мурашка, екслібриси Ярослава Стешенка, роботи Олени Кульчицької, екслібриси Олега Ковжуна, картини Василя Кричевського, Григорія Логвина, графіка Ярослави Музики... Ось письмо­вий стіл, за яким працювала Людмила Черняхівська, ось улюблене крісло Лесі Українки, ось мисник, виконаний у 1909 р. на Полтавщині на замовлення Миколи Лисенка та Івана Стешенка, а в ньому — понад сто­літні тарілки з Баранівки та Міжгір’я, а ось порцелянові вироби із заводу Міклашевського, що був у селі Волокитіне на Чернігівщині, зокрема кумедна постать Наполеона — поета географії... А з вікна однієї з кімнат видно було вершечок дзвіниці Софійського собору. Оце помешкання сьо­годні на вул. Пушкінській, 20, (п’ятий поверх, кв.31) мало б стати відділом Національного літературного музею — на жаль, його окупувала якась фірма.

Та повертаймось до діяльності Ірини Стешенко. „Джіммі Гіггінс”, „Гайдамаки”, „Жакерія”, „Макбет”, „Секретар профспіл­ки”, „Пролог”, „Плацдарм”, „Мина Мазайло”, „Змова Фієска”, „Диктатура”, „Мікадо”, „Сава Чалий”, „За двома зайця­ми”, „Містечко Ладеню”, „На­родний Малахій” — ось далеко не повний перелік вистав, у яких основні або значні ролі грала Ірина Іванівна, створюючи прекрасні образи, що захоплювали глядача.

У чорні дні сталінщини доля якось вберегла саму Ірину Іванівну. Одначе горя вона зазнала чимало: у північних таборах за­гинув її брат Ярослав; коли вже розпочалася війна з фашистами, заарештували матір та тітку Люд­милу Черняхівську і разом з А.Кримським повезли до Казах­стану. Та бідні страдниці туди не доїхали, померли в дорозі — і могилок не залишилося...

Ірина Іванівна перебула війну в Казахстані. Після війни по­вернулась до рідних місць — і тут знайшла пошматовані, порвані рукописи: їх також не пощадила ворожа рука. З усією енергією, не жалкуючи сил, кинулась зби­рати все, що уціліло. Розглядала ж бо всі оці речі, що належали її славним предкам, як власність народу, що породив цих орачів рідних перелогів, які жили на світі дітьми отчої землі.

Активний учасник літературно-театрального процесу впро­довж півстоліття, вона була близько знайома з багатьма дія­чами української культури. З особливою теплотою згадувала А.Кримського, І.Мар'яненка, М.Грушевського, його доньку Колюню — Катрю. Коли тільки розпочинала свій літературний шлях, А. Кримський — цей все­світньо відомий учений-орієнталіст, знавець понад п'ятдесяти мов — дав їй свій літературний заповіт „Кілька заповідів стиліс­тики для людей, що вивчають українську мову”. Для Ірини Іва­нівни він став дороговказом у мовотворчості.

Початок перекладацької діяль­ності Ірини Стешенко був щіль­но пов’язаний з іменем П.Тичини, який, працюючи завлітом театру імені Тараса Шевченка в 20-і роки, попросив Ірину Іва­нівну перекласти для театру ко­медії Ж.-Б.Мольєра „Скапен-штукар”, „Міщанин-шляхтич”, „Хворий та й годі” і сам їх реда­гував. Ці п’єси часто ставилися в українських театрах. Згодом художньому перекладові Ірина Іва­нівна почала присвячувати все дедалі більше уваги, а з 1949 р. віддалась йому повністю. 1954 р. вона стала членом Спілки пись­менників СРСР (як звучала тоді офіційна назва).

З самого початку Стешенко-перекладач поставила до себе ду­же суворі вимоги. Переклад, на її думку, — це творча одержимість перекладуваним твором і його автором, а не холоднокровне „перекладування” іншою мовою, хай навіть і на високому профе­сійному рівні. Іншомовний твір повинен звучати в перекладі на іншу мову так, начебто він і був написаний цією мовою: лише стилістична своєрідність, особ­ливості мислення й деталі побуту повинні говорити про те, що пе­ред тобою — твір письменника іншої країни, іншого народу.

В перекладацькому доробку Ірини Стешенко — „Єгор Буличов та інші” Максима Горького, „Вовки й вівці” О.Островського, „Егмонт” И.-В.Гете, „Дон Кар-лос, інфант іспанський” Ф.Шіллера, комедії К.Гольдоні. Коли в 1958 році вийшов однотомник Ж.-Б.Мольєра — найповніша з його українських добірок, то виявилося, що з десяти перекладених там п'єс шість належить пе­ру Ірини Стешенко.

Зокрема, помітні позиції пере­кладачки на українській карті за­своєння літературних перлин ан­гломовного світу. Дж.Флетчер та Ф.Мессінджер, В.Шекспір, Марк Твен, Джек Лондон, Г.Лоусон; XVI сторіччя поруч з XX; драми з життя королів та новели про австралійських волоцюг — ши­рокий діапазон. І все ж завдяки Ірині Стешенко всі вони загово­рили живою українською мовою, зоставшись одночасно власністю народів, що їх породили.

Серед сучасних українських інтерпретаторів В.Шекспіра Іри­на Стешенко — найпродуктивніша. Вона переклала шість його п'єс: „Венеціанський купець” (1950), „Отелло” (1950), „Ромео і Джульєтта” (1952), „Багато га­ласу даремно” (1952), „Комедія помилок” (1954), „Двоє синьйо­рів з Верони” (1963, перший ук­раїнський переклад; у шеститом­нику — „Два веронці”).

1966 р. вийшов з друку пере­клад „Пригод Гекльберрі Фінна” І.Стешенко. Цей твір, що приніс у світову літературу справжню, живу Америку, з її соціальними й расовими проблемами, з її людьми, — вершина творчості Марка Твена. Надзвичайно складне було завдання перекла­дачки: знайти в українській мові рівно відповідне просторічним та діалектним елементам мови ге­роїв Марка Твена. В попередніх перекладах ці елементи прийня­то було просто „списувати” як неперекладні. І.Стешенко вдало­ся знайти для цих елементів ук­раїнські відповідники, бо вона обіруч почерпує з неосяжних ма­сивів української народномовної стихії, не оглядаючись на мож­ливі застережні стилістичні поз­начки до багатьох слів і зворотів,

В 1970 р. Ірина Іванівна пода­рувала українському читачеві до­бірку з двадцяти новел найвизначнішого письменника Авст­ралії кінця XIX — початку XX сторіч Г.Лоусона, що вийшла сьомою книжкою серії „Зарубіж­на література” у видавництві „Дніпро”. Характерні риси жи­вої розповіді, властиві більшості новел Лоусона, у перекладі дуже живо передані засобами україн­ської народної оповідної манери (інверсії, нестягнені форми прикметників і займенників тощо). Дня відтворення стилістич­них функцій просторіччя, діалек­тизмів і вульгаризмів І.Стешенко широко використовує архаїчну, діалектну і просторічну лексику.

І.Стешенко зробила свій вне­сок і в українську Лондоніану. її започатковано 1913 р., коли в січневих випусках київського тижневика „Вісник культури і життя” (числа 2, 3, 4) було опуб­ліковано оповідання „Батар”. Протягом 1969—72 рр. у видав­ництві „Дніпро” вийшов дванадцятитомник творів Джека Лон­дона. Одним із членів редакцій­ної комісії, до речі, був М.Лукаш. У цьому виданні знаходимо перекладені І.Стешенко опові­дання: „Нерозв'язна загадка”, „Віра в людину”, „За того, хто в дорозі”; „На берегах Сакрамен­то” (з циклу „Голландська муж­ність”), „Волоцюга і фея” ( зі збірки „Тезменові черепахи”), п'єсу „Крадіжка” та роман „Мі­сячна долина” в давньому пере­кладі В. Черняхівської, зредагова­ному І.Стешенко.

Попри поважний вік, І.Сте­шенко була сповнена творчих планів та задумів, яким, на жаль, не суджено було здійснитися. ІЗ березня 1973 р. у газеті „Радянська Україна” було опубліковано статтю „Турист за дорученням”. У ній ішлося начебто головно про родину Горбачів з Німеччи­ни (яка, до речі, зробила вели­кий внесок в українську культу­ру), але своїм вістрям стаття бу­ла скерована проти Г.Кочура та І.Стешенко. Їх названо було „літераторами похилого віку”, що мають буцімто зв’язки з україн­ськими буржуазними націоналіс­тами за кордоном. Г.Кочура зви­нувачували в тому, що він дав студентові Франкфуртського університету Маркові Горбачу „па­пірець з планом підходу до яко­гось будинку”. Насправді йшло­ся про помешкання Михайлини Коцюбинської. Ірину Іванівну звинувачено в тому, що вона одержує „подачки з-за кордону” та що двері її квартири гостинно відчиняються для сумнівних відвідувачів також з-за кордону. Се­ред них було названо й Віру Вовк-Селянську з Бразилії, яку пані Орися запросила до свого дому на прохання правління Спілки письменників України. Статтю передрукувала тоді „Вільна Україна” у Львові 16 березня 1973 р.

Це був вирок — дуже суворий в епоху наступу маланчукізму. Жорстокого удару було завдано найкращим представникам укра­їнського художнього перекладу. Незабаром Григорія Порфировича виключили зі Спілки пись­менників. Під іншим приводом виключили також М.Лукаша. Ірину Іванівну зі Спілки не виключили. З розрахунку: навіщо, мовляв, перетворювати Ірину Іванівну на жертву, що, як пра­вило, часто викликає співчуття? Доречніше виявити до неї так званий „пролетарський гума­нізм" (бодай же його нікому не звідувати!).

А Ірині Іванівні тоді йшов 75-й рік. Упродовж багатьох ро­ків жила вона самотньо, серед, як вона часто висловлювалася по-німецькому, „Schatten der vergessen Ahnen” („тіней забутих предків”). Попри перекладання, єдине її задоволення було в спіл­куванні з друзями за фахом та в листуванні. По вівторках і п’ят­ницях, як закон, приїжджав до неї Григорій Кочур. Часто захо­дили також інші перекладознав­ці та перекладачі. Що ж до лис­тування, то найважливішим для Ірини Іванівни був постійний обмін листами із наймолодшою сестрою Лесі Українки — Ізидорою та із колишнім березільцем Йосипом Гірняком (їх обох доля закинула на американський кон­тинент). А відтоді листування з друзями з-за кордону Ірина Іванівна була змушена припинити.

Цензурні обмеження спадали дуже повільно. Після великої і складної перерви, наприкінці 1979 року пані Орися дістала за­мовлення на новелу С.Цвайга для томика його вибраних тво­рів. У 1981 р. її переклади п’єс Ж.-Б.Мольєра було перевидано в однотомникові драматурга. У 1985 р. вийшло друге видання роману Марка Твена „Пригоди Гекльберрі Фінна” у перекладі І.Стешенко. Коли в 1984-1986 роках видавництво „Дніпро” опублікувало вперше українсь­кою мовою повне зібрання творів В.Шекспіра, без перекладів Ірини Іванівни обійтись було не­можливо. Таким чином, ім'я опальної перекладачки поверта­лося в літературу.

В останні роки життя Ірина Іванівна не раз поривалася до свого улюбленого Шекспіра. Але перекласти вже нічого не вдалося...

30 грудня 1987 р. Ірини Іва­нівни не стало. Згідно з її бажан­ням поклали їй під голову у тру­ні портрет Леся Курбаса й похо­вали на Байковому цвинтарі по­ряд з могилою батька — Івана Стешенка. Недалеко звідси й до могили дідуні — Михайла Ста­рицького, де у надгробок укар­бовано його ж слова: „Хай Ук­раїна у славі буя — в тім нагоро­да й радість моя”. У цих словах — і суть усього життя Ірини Іва­нівни.

Роксолана ЗОРІВЧАК,

професор Львівського
Національного
університету
імені Івана Франка.

обговорити

Текст подано за виданням: – Літературна Україна. – 31 січня 2002 р.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.