Р. ЗОРІВЧАК. Український художній переклад як націєтворчий чинник

назад, на Статті на перекладацьку тематику

„Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями”. Так уперше в передмові до своєї збірки „Поеми”, що вийшла друком 1899 року, І.Франко ствердив значення перекладної літератури в націєтворчих вимірах. Історії світового перекладу ще не написано. Не написано й історії ук­раїнського перекладу, зосібна художнього. Але деякі його специфічні риси окресли­лися досить чітко, насамперед, його націєтворча функція.

Переклади збагачують не лише цільову літературу, а й загальну скарбницю світової літератури. А світова література є не лише сумою найкращого з національних письменств. Це – нова якість, що виникає завдяки свідомому обміну культурними цінностями між народами. Нарешті, переклад істотно збагачує самого переклада­ча, приміром, французький романтик Ж. де Нерваль не написав би своїх сонетів, як­би – як перекладач – не пройшов школи Г. Гайне. ЇЇ ж пройшли і наші Леся Українка та В.Самійленко. До речі, в українській літературі лише під рукою В.Самійленка зазвучав Беранже-сатирик, що був у мистецтві сатири Самійленковим учителем. Зго­дом для засвоєння творчості Беранже українською літературою зробив чимало І.Світличний. Багатство словника М.Зерова, що перекладав і античних авторів, і французьких, – незрівнянне.

Без історії українського художнього перекладу немає історії української культури і, отже, історії української нації. До речі, українці щодо цього – не виняток. Подібна роль художнього перекладу в історії фінської, індійської, ізраїльської та інших куль­тур. Ось, що, приміром, пише сучасна фінська дослідниця Р.Ойттінен: „Протягом шестисот років шведського і ста років російського панування фінська культура була вдома на задвірках. Хоча нарід загалом розмовляв по-фінському, його літератур­ною мовою була шведська. У XIX столітті стало очевидним, що фіни досягнуть цивілізованого статусу лише тоді, коли фінська мова стане мовою літератури, уря­ду і торгівлі. Почали із перекладу книжок для дітей, і перекладна дитяча література започаткувала національну літературу”. До речі, у Росії Петровська доба у XVIII ст. була періодом, коли перекладна література сприяла формуванню національної.

Українська перекладацька традиція – ба­гатовікова. Наша історія склалася так трагіч­но, що українська мова й література – дійові важелі формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормаль­них умовах. Саме тому перекладна літерату­ра, починаючи від старокиївської доби, віді­грає надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач духовних цін­ностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж розвивалася в річищі загаль­ноєвропейського літературного процесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекла­ду. Переважна більшість українських пись­менників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони ча­сто обирали знаряддям боротьби – поряд з оригінальною творчістю – переклад, що був для них водночас ефективним засобом підви­щити власну майстерність. Слушно писав один із найобдарованіших українських пере­кладачів XIX сторіччя М.Старицький у „За­співі” до власного перекладу романтичної поеми Дж.Г.Байрона „Mazeppa”:

„...Британ­ця пісню голосну
Я переклав на рідну мо­ву
Щоб неокриленому Слову
Добути си­лу чарівну”.

Саме ця концептуальна, наскрізна ідея поєднує різноманітні українські переклади – і творів древніх греків, і середньовічних ва­гантів, і письменників Відродження, і авторів XIX та XX сторіч. Історія нашого письмового перекладу має свої особливості порівняно із класичною схемою більшості європейських літератур: спершу переклади Біблії, згодом античних авторів, часто з пародіюванням і травестуванням, тоді сучасників і загалом ав­торів національних літератур.

Окрім національної неволі, окрім імперсь­кого „нет, не было и быть не может”, нашій мові, зіштовхнутій на узбіччя існування, було незатишно і в перекладній літературі. Спочатку на перешкоді була відсутність (чи, мо­же, нез’ясованість) „високого” і „середнього” стилю, надзвичайно інтенсивна тенденція одомашнення, коли, приміром, Ю.Федькович, перекладаючи знамениту баладу „Lorelei” Г.Гайне, перетворив героїню у Сокільську княгиню, а Райн – у Черемош (його пере­клад датується 1872 р.). Згадаймо сумнозвісні „Гараськові пісні” П.Гулака-Артемовського – бурлескні переробки Горацієвих од або ж, як не надто вдало переклав Є.Гребінка Пушкінську „Полтаву” („Вольный перевод на малороссийский язык”), уставивши у свій текст чимало бурлескних висловів з „Енеїди”. Відомо також, як складно було П.Ніщинському перекладати Софоклову „Антигону” або як П.Куліш, обурений карикатурою на народну мову в деяких творах т.зв. “котляревщини, обґрунтував теорію староруського відродження та стверджував, що пе­рекладачі не повинні знижуватися до попу­лярного викладу, а навпаки, підноситися до вершин творчої думки. Потім, як стверджу­вав М.Зеров, загрожувала інша небезпека: одірватися від живої народної мови, потону­ти в штучній словоскладні, зайвій красно­мовності, невдатно кованих словах та умов­них формулах.

Невідрадні наші обставини були причи­ною того, що ми значно запізнилися з багатьма перекладами. Якщо перший англомов­ний переклад Гомерової „Іліади” (Дж.Чепмена) датується 1611 роком, а „Одіссеї” (також Дж.Чепмена) – 1614-1615 рр., уже більш досконалий переклад „Іліади” Е.Поупа – 1715-1716 рр., а „Одіссеї” – 1725-1726 рр., то перший український переклад (за жанром переспів) „Іліади” (Омирової) С.Руданського датується 1872, 1875-1877 рр., а „Одіссеї” П.Ніщинського – 1890 р. Уже 1809-го опуб­ліковано досконалий російський переклад „Короля Леара” українця М.Гнідича, а ук­раїнський переклад „Короля Ліра” П.Куліша побачив світ 1902 р. „De consolatione philosophiae” С.Боеція переклали англійською мо­вою з ініціативи короля Альфреда в X сторіч­чі, а перший український переклад цього тво­ру – А.Содомори – опубліковано 2002 року.

Зародження та становлення перекладаць­кої думки і теоретичних вимог до переклада­чів в Україні припадає на 70-ті роки XIX сторіччя. До речі, ще у 50-х роках XIX ст. у Львові заходами Ставропігійського товарист­ва опублікували антологію російської ори­гінальної і перекладної поезії. Російської (чи по-своєму суржикової), а не української. А „Русалку Дністровую” довелося 1837 р. дру­кувати в Будапешті. На рідній землі не було для неї місця...

Із знесенням найкатегоричніших заборон на українську мову в Російській імперії поя­вляється чимало перекладів у Східній Украї­ні. Зокрема у квітні 1905 року з ініціативи І.Стешенка засновано видавництво „Всесвітня бібліотека”, 1905 і 1906 рр. відповідно вийшли багаті на переклади збірки „Україн­ський декламатор” і „Розвага”.

20-ті – початок 30-х років нашого сторіччя у Східній Україні (бо в середині 30-х років розпочалася доба „Розстріляного відроджен­ня”) та 20-ті – 30-ті роки загалом у Західній Україні були важливим періодом в історії ук­раїнського художнього перекладу, хоча не лише нашу землю, а й душу народу ділила межа на Збручі. Ю.О.Жлуктенко так характе­ризував цю добу: з-поміж перших переклада­чів художньої літератури того часу були – М.Рильський та М.Терещенко, М.Иогансен та В.Підмогильний, М.Зеров та А.Кримський...

У Літературному музеї Г. Кочура в Ірпені серед рукописів М.Зерова зберігається дуже цікавий документ – датований 31 березня 1930 р. лист голови Кабінету порівняльного вивчення літератур при Інституті Шевченка в Харкові майбутнього академіка О.І.Білецького до М.Зерова на його київську адресу (вул. Леніна, 82, пом. 7) з проханням ознайомити­ся зі списком творів чужоземних літератур з античних часів до найновіших та, зосібна, використати його при складанні п‘ятирічно­го плану перекладної літератури для видав­ництва „Література і мистецтво”. У цьому спискові – 246 позицій (чимало з них – багатотомових), поруч більшості з них зазначе­но прізвище перекладача та стан готовності перекладу. Є і дописки до окремих позицій рукою Миколи Костьовича. До деяких по­зицій є і певне пояснення щодо суті твору. Уся еліта українського перекладу в цьому спискові – М.Рильський, П.Ріттер, В.Свідзінський, М.Калинович, В.Мисик, М.Іванов, Лесь Курбас, П.Карманський та ін. З хвилю­ванням доводиться вивчати цей список... Минуло з цього часу понад 70 років. І почу­ваєш начебто навіть особисту провину, що значною мірою запланованого в 30-х роках ми дотепер не виконали...

Після другої світової війни завдяки повно­цінній школі українського художнього пере­кладу, що її очолив спершу М.Рильський, а після його передчасної смерті (1964 р.) Г.Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й система­тично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували „домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російсько­мовної літератури. Отож нашим переклада­чам і в Україні, і поза Україною – талантам з роду Протея – ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли в Україні до по­літичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикогра­фічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекла­дачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині XX ст. склала­ся парадоксальна ситуація, коли джерело жи­влення літературної мови перенеслося з ори­гінальної літератури на перекладну. „І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по „відлизі” (ідеться про хрущовську відлигу, вислів І.Еренбурга – Р.З.), якби її не підживлював – невидимо, та все ж незмінне – художній переклад тако­го рівня і такого самозречення?” – ставить риторичне запитання блискучий український перекладознавець М.Новикова. Я особисто вважаю добірними посібниками для удоско­налення та ушляхетнення власного мовлення перекладні антології „Відлуння”, „Друге від­луння” та „Третє відлуння” Г.Кочура, „Від Боккаччо до Аполлінера” М.Лукаша, „Захід і Схід” В.Мисика, повного українського Горація у перекладі А.Содомори, у його ж пере­кладі Овідієві „Любовні елегії” та „Скорботні елегії”, Гомерові „Іліаду” і „Одіссею” у пере­кладі Бориса Тена, „Фауст” И.В.Гете у пере­кладі М.Лукаша та в його ж перекладі (з допрацюванням А. Перепаді) Сервантесового „Дон Кіхота”, „Світовий сонет” Д.Павличка та інші шедеври перекладної літератури.

Явища універсалізму творчої особистості перекладача – симптоматичні для українсь­кої літератури. Одначе лише в 60-х роках XX століття в художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі, класики українського перекладу – Г.Кочур, М.Лукаш, Борис Тен, А.Содомора, Ю.Лісняк, В.Митрофанов, Д.Паламарчук та ін.

Перекладачів постійно гудили за „потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це від­хід від сучасної літературної норми.

Не все перекладене можна було публікува­ти навіть у „ліберальні” роки. Так, зі спогадів поета М.Василенка – співтабірника Г.Кочу­ра протягом 1950–1955 років (Мінлаг, м.Інта Комі АРСР) – довідуємося, що ще 1956 ро­ку Григорій Порфирович переклав вірш П.Безруча „Успіх” та прислав йому до Херсо­на свій переклад („Кримська світлиця”, 1999, 14 травня). За логікою мудрих пічкурів, таких віршів узагалі не варто писати чи переклада­ти. Адже за це можна поплатитися свободою і навіть життям. Але є ще інша логіка – логіка ковтка свободи (М.Коцюбинська),так вагома в історії протестного руху. Наведений вище переклад не оприлюднено ні в антології „Чеська поезія” (1964), ні в збірках „Відлун­ня” (1969) та „Друге відлуння” (1991), ні в збірці „Сілезькі пісні” (1970). Після згаданої публікації М.Василенка знаходимо цей вірш П.Безруча лише в „Третьому відлунні”.

Художній переклад став потрібним для са­моусвідомлення нації і ворожим для режиму самим фактом своєї наявності. Він відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Не вивчену ще роль. Одна з його найзворушливіших сторі­нок – це праця над перекладами в тюрмах і на засланнях. Це майже вся творчість поета-каторжанина П.Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М.Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої “Енеїди”, лекції про О.С.Пушкіна, мрія про працю над пере­кладом п’єси „Іфігенія в Тавриді” Й.В.Гете, трагедії „Юлій Цезар” В.Шекспіра) у 30-х ро­ках жорстокого XX століття, у 40–50 роках – Г.Кочура в Інті, у 70–80 роках – В.Стуса, І.Світличного, І.Калинця, І.Коваленка, В.Марченка та рецензування деяких з цих перекладів Г.Кочуром.

Як важко було цим незігнутим політв’язням-подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в конц­таборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. Скільки ж то тривалих-тривалих місяців доводилося спраглому очікувати то­мика Байрона, Рільке чи Верлена! А часто ві­діслані в листах до рідних переклади конфісковували. Так було після смерті Сталіна, а до того загалом іноземні тексти в концтаборах не дозволялися.

Скільки перекладів зникло, скільки зни­щили сторожі тюрем та концтаборів! Як тут не згадати М.Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці „Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів україн­ської літератури. У кровожерному XX столітті кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

Історію українського художнього перекла­ду, української перекладознавчої думки ще не осмислено, не досліджено, не випрацьовано навіть теоретичний каркас її дослідження, а отже – не написано ще історії української літератури і, тим самим, повноцінної історії нашого народу.

Загалом, створення концептуальної історії світового перекладу – першочергове завдан­ня сучасної теорії перекладу, яку треба утвер­дити як окрему незалежну дисципліну. Адже теорія може успішно розвиватися лише тоді, коли вона має у своєму розпорядженні дос­татньо опрацьований величезний дослідчий матеріал діахронного характеру, а саме такий матеріал може, безперечно, забезпечити істо­рія перекладної літератури. Це поняття охоп­лює і світову літературу в українських пере­кладах, і українську літературу в перекладах різними мовами. Адже глибоко правдиві сло­ва М.Гумільова: „Щоб по-справжньому зро­зуміти поета, слід перечитати всі переклади його творів різними іноземними мовами”.

Щоб дослідити історію художнього пере­кладу, доречно найперше випрацювати чітку класифікацію перекладацьких жанрів. Чільні українські перекладознавці, зокрема О.І.Чередниченко, В.Д.Радчук. П.О.Бех, внесли посильний вклад у випрацювання жанрової теорії перекладу. Підсумковою у дослідженні перекладацьких жанрів є розвідка О.В.Дзери „Жанри художнього перекладу”. Ось її основні твердження: передусім, згідно з теорією полісистеми, важливою є не тільки відповід­ність перекладу оригіналові, а й функціонування перекладного тексту в умовах культури-сприимача та співвідношення з цілим комплексом її оригінальних і перекладних творів. Крім того, за визначенням В.Н.Комісарова, адекватний переклад повинен від­повідати загальноприйнятій нормі перекладу, тобто кожна літературна епоха кожної нації випрацьовує, а через деякий час переглядає свої критерії адекватності/неадекватності. Очевидно, дуже важко звести наслідки різних перекладницьких розв’язок до обмеженого числа жанрів. Однак жанр перекладу – це за­гальний результат систематизації перекладів за типами співвідношення оригінального і набутого в їхній поетичній структурі (вільні переклади, переспіви, подражанія, перекази, на тему та ін.). А методів створення такого співвідношення, окремих перекладацьких процедур набагато більше. Перекладач застосовує різні методи, і тільки значна перевага одного з них дозволяє віднести переклад до певного жанру. Не можна при цьому покла­датися на визначення жанрів перекладу, що їх пропонують самі перекладачі. Адже слуш­ною є думка У.Еко про різницю між наміром автора і наміром самого тексту.

Водночас, досліджувати українську пере­кладницьку культуру необхідно в тісному зв’язку з історією народу та з історією роз­витку цільової мови, її лексикону, образного фонду, фразеологічних засобів, синтаксису. Скажімо, якщо у ХІХ сторіччі наші перекладачі інтенсивно українізували перекладувані драматичні твори, то не слід забувати, що це був лише період становлення українського національного театру, і було б помилкою оці­нювати їхню діяльність з погляду сучасних вимог до художнього перекладу. Важливо та­кож глибоко дослідити вплив перекладної літератури на розвиток (зокрема, жанровий) оригінальної літератури.

Лише створивши солідну теоретичну базу, уклавши картотеки, бібліографії, бази даних, можна приступати до комплексного вивчен­ня історії українського художнього перекладу на основі найновіших досягнень світового перекладознавства. Назву хоча б теорію багатоаспектності перекладу проф. В.Н.КомІсарова, культурологічну парадигму інтерпрета­ції художнього перекладу проф. Г.В.Чернова, концепцію тотального перекладу П.П.Торопа, полісистеми Г.Турі та І.Івена-Зогара та ін.

Моя думка про те, що на глибокий перекладознавчий аналіз заслуговує „Енеїда” І.Котляревського, може декого здивувати. Невже дотепер не вивчено перший твір нової української літератури, травестію за жанром?! Його справді вивчено глибоко, але лише з погляду української мови та літератури. Але в перекладознавчому аспекті, стосовно тра-вестій М.Осипова та А.Блюмавера („Abenteuer des frommen Helden Aeneas”) та твору римського письменника Публія Вергілія Марона, українську „Енеїду” ще ніхто не вивчав детально, хоча чимало блискучих думок ви­словили М.Зеров, М.Трофимук та ін. Попри дуже талановиту найновішу працю відомого літературознавця В.Неборака „Перечитана Енеїда”, цю проблему дотепер ще не дослід­жено на належному рівні, а вона ключова для осмислення основ нової української літерату­ри, історії українського художнього перекла­ду, питання українізації перекладів, котляревщини і бурлеску як літературних явищ.

Написати історію українського художнього перекладу, а, отже, по-новому осмислити історію української літератури – завдання над­складне, що вимагає самовідданої праці, ен­циклопедичних знань, високого професіона­лізму.

Що ж чигає на наш художній переклад те­пер? Здавалося б, у вільній Україні мають бу­ти створені ідеальні умови для його повно­цінного розвитку. Та сувора дійсність засвід­чує часто протилежне. Ступивши крок у но­ве тисячоліття, ми чи не найболісніше відчу­ваємо зміни, передусім, у сфері мовній: полишаючи мовлене, пісенне слово, притлум­люючи властиве нам прагнення мислити об­разами, ввійшли ми в світ прагматичний, суперраціональний, де почуттєве, багате на стилістичні нюанси слово стає не тільки чи­мось дивним, а й начебто зайвим, старо­модним.

За нашої фінансової скрути переклади ча­сто виконують як проект, що отримує грант і мусить з’явитися не пізніше за вказаний тер­мін. Видавці, як правило, ігнорують таку лан­ку видавничого процесу, як внутрішнє ре­цензування перекладу. Тому часто переклади робляться гарячково, за декілька місяців, і питання якості має схильність розчинитися у питанні змагання з часом.

Спостерігається ще одна дуже прикра тен­денція. У минулому досліджували українсь­кий художній переклад люди самовіддані, да­лекі від бажання кар’єри. А тепер в україніку, поруч з молодими талановитими дослідника­ми, пішли „круті”, для яких ні в житті зага­лом, ні тим паче в науці нічого святого не­має, у яких слова „дослідити”, „придумати”, „списати”, „скопіювати”, „зісканувати” цілковиті синоніми. Київське видавництво „Альтерпрес” опублікувало, приміром, у 1998-му Шекспірів “Гамлет” у перекладі Г.Кочура тиражем у 1000 примірників, одна­че в книзі названо перекладачем І.Стешенко. Переклад призначено для шкільних бібліо­тек.

А бувають і інші „помилки”, коли повніс­тю переписують чужу статтю і ставлять своє прізвище. Так, 1996 року В.Савчин у збірни­ку „Іноземна філологія” опублікувала статтю „Микола Лукаш як перекладач Роберта Бернса”. Абсолютно ідентичний текст (лише одна зміна в заголовку – „Микола Лукаш – перекладач Роберта Бернса”) знаходимо в збірнику „Південний архів” 2001 р., але „ав­тор” (вірніше, „лже-автор”) уже інший Н.Марчишин. Дуже сумні факти...

Останнім часом поширилися розмови про те, що після здобуття незалежності України роль художнього перекладу у нас уже не така вагома, що націєтворча доба українського пе­рекладу добігла кінця. Категорично не можу з цим погодитися ось з яких причин. Після здобуття нашої державної незалежності ут­вердження і захист культурної самобутності українців, нашої етнічної серцевини, не втра­тили свого значення, а тим самим, не втра­тив свого значення і художній переклад. Він – у нових умовах – повинен бути на перед­ньому плані боротьби за культуру, за мен­тальність народу, за мову.

Дехто ж начебто вболіває за український переклад, підло нашептуючи думки про те, що рівень розвитку української мови не від­повідає вимогам світової класики. Ось нещо­давно поважний журнал „Політика і культу­ра” опублікувала статтю Р.Горбика „Особливості національного перекладу”. Стаття вра­жає і з мовного боку тим, що автор не розріз­няє стильових рис української мови, і зі змістового боку тим, що вперто проводиться думка про убогість, стилістичну недиференціованість української мови. Дошкульно вражає і вміщений у статті малюнок О. Цапа.

Не забуваймо, що наша нація – гетероген­на, а не гомогенна. Не забуваймо також, чо­го нас навчила історія: якби чехи свого часу віддали перевагу реалізму та прагматизму і відмовилися від ідеалістичного задуму подо­лати німецьку культурну експансію, то вони не були б сьогодні тими, ким вони є – тоб­то європейською нацією.

Роксоляна ЗОРІВЧАК.

обговорити

Текст подано за виданням: – Літературна Україна. – 13 січня 2005 р.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку стаття буде знята.