Підсумок літературного 2019 року
від Ганни Улюри на ЛітАкценті.
Щонайменше п’ять десятків добрих книжок і мінімум десять – обов’язкових до прочитання. Згадайте ще такий рік, прошу.
Прозові книжки цього року показові страшенно саме в парах:
— Марія Матіос, «Букова земля» і Катерина Бабкіна, «Мій дід танцював краще за всіх»;
— Артем Чех, «Район Д» і Євгенія Кононенко, «Празька химера»;
— Оксана Луцишина, «Іван і Феба»;
— Ірена Карпа, «Добрі новини з Аральського моря» і Гаська Шиян, «За спиною»;
— Марина Гримич, «Клавка» і Горіха Зерня, «Доця»;
— Дністровий Анатолій, «Б-52» і Рафєєнко Володимир, «Мондеґрін».
Поступово, але досить швидко в сучукрліті змінилися пріоритетна позиція оповідача. Тепер у фаворі не Свідок, як було ще три-чотири роки тому, а Сучасник. Не зафіксувати щось важливе, що сталося під час твого життя, а жити в часи чогось важливого, що впливає на тебе. <...>
Констатую: цього року проза реально сучасна, вона зафіксована в теперішньому, поточному моменті, хай і проживає його на правах спогаду чи передбачення. Чужі досвіди стають такою собі «сліпою цяткою», яка дає оповідачу змогу концентруватися навколо власних уже переживань. <...>
Дуже прикметний і страшенно тривожний момент: така різка зміна Свідка на Сучасника відбувається зазвичай у культурі, яка вже пережила катастрофу, в, умовно кажучи, повоєнній прозі. У нас це сталося вже зараз. Не зарано?
В огляді також йдеться про видану поезію і нон-фікшн.
Поезія у нас співає, малює, танцює. І все більше зацікавлена в тому, щоб говорити по конкретного читача. Здається, всі свої три сотні споживачів наші поети уже знають поіменно.
Отже:
2019 рік був роком художньої прози. Якщо кожні два тижні в спільноті виникав черговий якийсь скандал (маємо ще час для парочки таких), то і кожні два тижні виходила в світ книжка, варта таких же буремних обговорень. Рік був важкий і важливий: не просто добрі твори, а ті, які матимуть вплив на сам спосіб писати фікційну прозу, це уже і зараз видно.
