translated from the English

назад, до Списку перекладів

© Paul Johnson. Will We Ever Really Learn to Love the French? 1994.
© Сергій Снігур, переклад українською, 1994. (2009 - відредаговано відповідно до коментарів, поданих на Перекладацькому форумі)
(Українською переклад надруковано у часописі "Пост-Поступ", 1994, №32.)

Чи зможемо ми колись по-справжньому полюбити французів?

Поль Джонсон
Daily Mail, February 12, 1994

Сьогоднішній перехід із Франції до Англії по тунелю під Англійським каналом (так у Великій Британії називають Ла-Манш – тут і далі прим. перекладача), який спонсорувала газета Дейлі Мейл, демонст­рує нам географічну близькість наших країн. Впродовж усієї історії нас розділяло лише 22 милі не дуже бурхли­вого моря.

Але це не означає, що в усьому іншому ми такі ж близькі. Цього тижня стало зрозуміло, що не варто було марну­вати сім тисяч фунтів стерлінгів з грошей платників податків Європейського Союзу, щоб з’ясувати, чому Франція та Англія не можуть жити в злагоді.

Ми роз’єднані не лише димом тисяч запеклих битв, але й отруйним газом, що виділяється від нескінченних супе­речок на політичні, суспільні, літературні, естетичні, релігійні та сексуальні теми. Зовнішньо ми схожі, але насправді – страшенно різні.

Вся біда в тому, що 22-мильна стрічка моря заширока, щоб при­ятелювати, і завузька, щоб не помічати одне одного. Спроби об’єднання вже були. Коли у 1066 році франкомовні нормани підкорили нас і англосаксонцями почав правити нечисленний офранцужений правлячий клас, ми стали частиною Імперії, розташованої на обох бе­регах протоки.

Англійські королі з династії Плантагенетів на­магалися об’єднати країни силою. Саме через це й точилася Столітня війна. Генріх V проголосив себе королем Франції і коронував себе після битви при Ажанкур. Наші королі використовували цей титул аж до 1802 року.

Насправді Столітня війна, замість об’єднати країни, ще більше роз’єднала їх. Незабаром після її по­чатку парламент скасував статус французької як мови урядування.

Якщо ви хочете побачити, як по­чалося культурне розходження, то вам потрібно лише зазирнути до Глостерського кафедрального собору й подивитися вітражі величного вікна Кресі, спорудженого у 1340-х. Воно не тільки нагадує про блискучу перемогу над французами, але й засвідчує появу першого, справді англійського стилю в архітектурі, що подарував нам каплицю в Королівському коледжі в Кембриджі. У ці ж часи англійські вояки, що відчували огиду до фран­цузьких страв, вперше почали на­зивати французів „жабоїдами”. У відповідь ті почали називати на­ших вояків „богохульниками” (God-damns). Як на них, то наша блюзнірська божба була не менш жахливою.

Середньовічний англієць вважав французів розбещеними та ласими на розкоші. Французи ж ставилися до нас, як до неосвічених дикунів. Одною з причин, чому скинули Ричарда II, було те, що він запрова­див занепадницькі французькі зви­чаї користуватися виделкою та ся­катися в носову хусточку.

Спроби зблизити наші народи ніколи не тривали до­вго. Під час переговорів при «Полі золотої парчі» під Кале, де Генріх VIII приймав Франсуа I Французького, який був патроном Леонардо да Вінчі, той зневажливо висловився про англійські смаки. „Шляхетність він розуміє, – зауважив французький король, – як можливість позолотити все, що тільки можна. Нікчема”.

Марії Стюарт, яка розмовляла французькою, відтяли голову. Те ж саме сталося з Карлом І, який оженився з французькою принцесою Генрієтою.

Вже принаймні з ХІІ ст. англійці завжди ставали на бік ворогів Франції, чи то була Фландрія, Бургундія, Іспанія чи Німеччина. Концепція – «ворог мого ворога – мій друг» –укорінилася так глибоко, що напередодні очікуваного вторгнення Великої іспанської армади коро­лева Єлизавета I, через неуважність, звертається до короля Іспанії, Філіпа I, зі словами «мій союзник».

Трьомастами роками пізніше сталося так, що, як союзники, ми разом воювали в Криму з росіянами. Проте лорд Раглан, наш головнокоман­дувач, котрий у битві при Ва­терлоо стояв поруч з Веллінгтоном, вперто називав противників-росіян «французами». Він казав враженому французькому коман­дувачу, маршалу Арману: «Ми повинні дати прочухана цим фран­цузам». У його свідомості не вкла­далося, що англійці можуть во­ювати проти когось ще, окрі­м французів.

До середини 1860-х ми продовжували будувати захисні споруди на південному узбережжі. Звичайно, так було лише до того часу, коли у 1880-х та 1890-х роках німці взялися за створення велетенського океанського військового флоту. Тоді „ворогом” стала Німеччина, а ми з французами прийшли до entente cordiale („сердечна згода” – Антанта).

Політичні та військові розбіжності посилювалися куль­турними. Вольтера вельми вразила англійська система урядування. Але, повернувшись до Франції, він сказав знайомому: „Уявіть країну, в якій є 350 релігій і один-єдиний соус!”

Гоґарт, найбільш англійський по духу художник, відчував огиду до низькоякісної французької яловичини. На одній з своїх найвідоміших картин, «Bopотa Кале», він зобразив французів з­мученими голодом. У відповідь французи вислали його з країни як шпигуна.

Час від часу, дуже ненадовго, французи захоплювали­ся британськими досягненнями. Після знаменитої перемоги Британії під Ватерлоо весь Париж шаленів від британської культури. Констебль був героєм французьких салонів і впливав на художників, зокрема на Делакруа. Його колега Жеріко приїхав до Лондона, щоб малювати там визнаних найкращими в усьому світі англійських коней.

Французи читали Скотта і обожнювали Байрона. Французькі романтики, як-от композитор Берліоз, навіть одружува­лися з англійками.

Але такі захоплення швидко минали. Фран­цузи приїздили до Британії зазвичай лише тоді, коли у Франції їм ставало занадто спекотно. Людовік XVIII перебув тут своє вигнання. Те саме було і з королем Луї-Філіпом, імператором Наполеоном ІІІ, і, у свій час, з генералом де Голлем.

Але нікому з них не сподобалося тут по-справжньому. Один із французьких вигнанців, письменник Віктор Гюґо, щоб бути якомога ближче до Франції, оселився на ост­рові в Англійському каналі. Інший, Еміль Золя, зупинився у готелі поруч з вокзалом „Вікторія”, щоб одразу, як тільки звільниться узбережжя, скочити у поїзд до Франції. Ще один, художник Каміль Пісарро, приїхав у південну частину Лондона, де написав декілька чудових творів. Але щойно трапилась безпечна нагода він одразу ж повернувся в Париж.

У свою чергу, англійці приїздили до Франції у буден­них клопотах. Починаючи вже з XVІІІ століття, заможні англійські пані почали віддавати перевагу французьким кравчиням, їхнім чоловікам сподобалися паризькі ресторани та доми ро­зпусти. Відомий лорд-канцлер Генрі Брохем заснував курорт Канн, де міг безтурботно насолоджуватися водночас їжею та дівчатками.

Вже в XІХ столітті багато англійців почали дивитися на французів як на розпусників. Близько 1850 року презер­вативи називали „французький лист” (французи відплатили тим, що казали на них capotes anglais – „англійське пальто).

Коли в 1986 році англійського міністра, сера Чарльза Ділка викликали до суду в справі про подружню зраду, його грішна дружина призналася: „Він навчив мене різноманітним французьким гріхам”. Це означало оральний секс, а може, й щось гірше. Французи, у свою чер­гу, назвали гомосексуалізм le vice anglais (англійська розпуста). Вони засуджували англійців за те, що ті не відмовилися від биття різками.„У свідомості кожного англійця, – написав один французький письменник, – сидить дівка в чорних панчохах”.

 


Французи затаїли багато образ на Англію. Французи ненавидять Вінстона Черчилля за те, що він у 1940 році був змушений віддати наказ про знищення їхнього флоту. Вони також звинувачують його у втраті своїх колоній у Сирії та Лівані.

Французи ніколи не подарують нам приниження, якого 1898 року зазнали у Судані, – про що навряд чи пам’ятає хоч декілька англійців. Після англійського ультиматуму французькі війська були вимушені відійти від Нілу і, та­ким чином, відмовитися від спроб створити в Африці тран­сконтинентальну імперію. Вони й досі обурюються на те, як ми утримували Наполеона Бонапарта в ув’язненні на острові Св. Єлени (дехто з них впевнений, що ми його отруїли).

Особливо вони ненавидять нас за те, що ми спалили Жанну Д’Арк. Де Ґолль плекав цю стародавню образу до свого останнього дня, а декілька місяців тому я одержав сер­дитого листа від французького читача на цю ж тему.

В наші дні почуття образи французів зосередилося на вторгненні у французьку мову англійського жаргону. Чесно кажучи, мова у французів дійсно гарна, і те, що її псує, як вони його називають, – „франгле” (franglais) – дійсно має викликати розпач.

Сьогодні приблизно один з чотирьох іменників, які використовують молоді французи, запозичено з англійської мови. Французька академія – офіційний законодавець у мові – відмовляється вносити ці слова в свої словники, французький парламент приймає проти них закони, а уряд забороняє вживати їх в офіційному листуванні та в державних навчальних закладах. Але все марно.

Тому-то французи нервують та задираються. В Брюс­селі Жак Делор, котрий дуже погано розмовляє англійською, всі офіційні пресові конференції Європейського Союзу проводить французькою. При цьому він навіть не дозволяє робити синхронний переклад на англійську. Це дратує журналістів-нефранцузів, тому що для більшості з них другою мовою є саме англійська.

Данська кореспондентка запитала його, чому він так наполягає на вживанні лише французької. „Це тому, мадам, – уїдливо сказав він, – що французька є мовою дипломатії”. А потім додав театральним шепотом: „…et de la civilisation” – також і цивілізації.

Натомість британці скаржаться, що все, що є погане в Європейському Союзі, відбувається з вини французів. Вони ствер­джують, що Маастрихтська угода написана французькою і тому незрозуміла. Вони твердять, що французькими бю­рократами складені найнесприйнятніші й найабсурдніші правила ЄС. Хоча, додають вони, коли ці правила шко­дять інтересам Франції, ті, кого це стосується – селяни, рибалки, водії вантажівок, – просто бунтують і заважа­ють французькому уряду ввести їх у дію.

Чи зможуть коли-небудь французи і англійці дійти злагоди? Їх до цього змусять. Нас з’єднує, крім щораз міцнішого ЄС та тунелю під Ла-Маншем, ще й усе шир­ший та ширший досвід спільного життя. За територією Франція значно більша від Великобританії. Там є що загарбувати. І со­нця там теж більше.


Отже британці все потужніше вторгаються у Францію. Вони голосують за Францію своїми ногами – і чековими книжками. Досить дивно, але вони скуповують саме ті частини Франції, яких прагнули наші предків у середньовіччі, – Нормандію, Анжу та Аквитанію. Це вторгнення посилилось у 1980-х, уповільнилося під час рецесії, а тепер знову відновлюється.

В Жиронді є поселення, де майже всі будівлі відремонтова­но британськими сім’ями, і села, де в усіх кафе намагаються подавати рибу зі смаженою картоплею і теплим бочковим пивом.

Не схоже, що це заважає простим французам. Фран­цузька еліта може й далі зневажати британську культуру і гордовито спостерігати наше просування неторованими стежками. Нам, зі свого боку, потрібно ще кілька лордів Пальмерстонів, які б не довіряли французам і вважали їх брехливими, облудними, нечесними та сповненими хіттю.

Але прості люди, переконавшись, що вони живуть поруч, поводяться одне з одним по-людськи. З самого низу зароджується нова „сердечна згода”. Будемо сподіватися, що вона розквітне. Тому що день, коли ви дійсно можете пішки пройти з Франції до Англії, відкриває нову еру. І в ній ми тепер справді разом.


© Paul Johnson. Will We Ever Really Learn to Love the French? 1994.
© Сергій Снігур, переклад українською, 1994. (2009 - відредаговано відповідно до коментарів, поданих на Перекладацькому форумі)
(Українською переклад надруковано у часописі "Пост-Поступ", 1994, №32.)

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку статтю буде знято.

обговорити на Перекладацькому форумі