translated from the English

назад, до Списку перекладів

© Paul Johnson. Will We Ever Really Learn to Love the French? 1994.
© Сергій Снігур, переклад українською, 1994. (2009 - відредаговано відповідно до коментарів, поданих на Перекладацькому форумі)
(Українською переклад надруковано у часописі "Пост-Поступ", 1994, №32.)

Чи зможемо ми колись по-справжньому полюбити французів?

Поль Джонсон
Daily Mail, February 12, 1994

Сьогоднішній перехід із Франції до Англії по тунелю під Англійським каналом (так у Великій Британії називають Ла-Манш – тут і далі прим. перекладача), який спонсорувала газета Дейлі Мейл, демонструє нам географічну близькість наших країн. Впродовж усієї історії нас розділяло лише 22 милі не дуже бурхливого моря.

Але це не означає, що в усьому іншому ми такі ж близькі. Цього тижня стало зрозуміло, що не варто було марнувати сім тисяч фунтів стерлінгів з грошей платників податків Європейського Союзу, щоб з’ясувати, чому Франція та Англія не можуть жити в злагоді.

Ми роз’єднані не лише димом тисяч запеклих битв, але й отруйним газом, що виділяється від нескінченних суперечок на політичні, суспільні, літературні, естетичні, релігійні та сексуальні теми. Зовнішньо ми схожі, але насправді – страшенно різні.

Вся біда в тому, що 22-мильна стрічка моря заширока, щоб приятелювати, і завузька, щоб не помічати одне одного. Спроби об’єднання вже були. Коли у 1066 році франкомовні нормани підкорили нас і англосаксонцями почав правити нечисленний офранцужений правлячий клас, ми стали частиною Імперії, розташованої на обох берегах протоки.

Англійські королі з династії Плантагенетів намагалися об’єднати країни силою. Саме через це й точилася Столітня війна. Генріх V проголосив себе королем Франції і коронував себе після битви при Ажанкур. Наші королі використовували цей титул аж до 1802 року.

Насправді Столітня війна, замість об’єднати країни, ще більше роз’єднала їх. Незабаром після її початку парламент скасував статус французької як мови урядування.

Якщо ви хочете побачити, як почалося культурне розходження, то вам потрібно лише зазирнути до Глостерського кафедрального собору й подивитися вітражі величного вікна Кресі, спорудженого у 1340-х. Воно не тільки нагадує про блискучу перемогу над французами, але й засвідчує появу першого, справді англійського стилю в архітектурі, що подарував нам каплицю в Королівському коледжі в Кембриджі. У ці ж часи англійські вояки, що відчували огиду до французьких страв, вперше почали називати французів „жабоїдами”. У відповідь ті почали називати наших вояків „богохульниками” (God-damns). Як на них, то наша блюзнірська божба була не менш жахливою.

Середньовічний англієць вважав французів розбещеними та ласими на розкоші. Французи ж ставилися до нас, як до неосвічених дикунів. Одною з причин, чому скинули Ричарда II, було те, що він запровадив занепадницькі французькі звичаї користуватися виделкою та сякатися в носову хусточку.

Спроби зблизити наші народи ніколи не тривали довго. Під час переговорів при «Полі золотої парчі» під Кале, де Генріх VIII приймав Франсуа I Французького, який був патроном Леонардо да Вінчі, той зневажливо висловився про англійські смаки. „Шляхетність він розуміє, – зауважив французький король, – як можливість позолотити все, що тільки можна. Нікчема”.

Марії Стюарт, яка розмовляла французькою, відтяли голову. Те ж саме сталося з Карлом І, який оженився з французькою принцесою Генрієтою.

Вже принаймні з ХІІ ст. англійці завжди ставали на бік ворогів Франції, чи то була Фландрія, Бургундія, Іспанія чи Німеччина. Концепція – «ворог мого ворога – мій друг» –укорінилася так глибоко, що напередодні очікуваного вторгнення Великої іспанської армади королева Єлизавета I, через неуважність, звертається до короля Іспанії, Філіпа I, зі словами «мій союзник».

Трьомастами роками пізніше сталося так, що, як союзники, ми разом воювали в Криму з росіянами. Проте лорд Раглан, наш головнокомандувач, котрий у битві при Ватерлоо стояв поруч з Веллінгтоном, вперто називав противників-росіян «французами». Він казав враженому французькому командувачу, маршалу Арману: «Ми повинні дати прочухана цим французам». У його свідомості не вкладалося, що англійці можуть воювати проти когось ще, окрім французів.

До середини 1860-х ми продовжували будувати захисні споруди на південному узбережжі. Звичайно, так було лише до того часу, коли у 1880-х та 1890-х роках німці взялися за створення велетенського океанського військового флоту. Тоді „ворогом” стала Німеччина, а ми з французами прийшли до entente cordiale („сердечна згода” – Антанта).

Політичні та військові розбіжності посилювалися культурними. Вольтера вельми вразила англійська система урядування. Але, повернувшись до Франції, він сказав знайомому: „Уявіть країну, в якій є 350 релігій і один-єдиний соус!”

Гоґарт, найбільш англійський по духу художник, відчував огиду до низькоякісної французької яловичини. На одній з своїх найвідоміших картин, «Bopотa Кале», він зобразив французів змученими голодом. У відповідь французи вислали його з країни як шпигуна.

Час від часу, дуже ненадовго, французи захоплювалися британськими досягненнями. Після знаменитої перемоги Британії під Ватерлоо весь Париж шаленів від британської культури. Констебль був героєм французьких салонів і впливав на художників, зокрема на Делакруа. Його колега Жеріко приїхав до Лондона, щоб малювати там визнаних найкращими в усьому світі англійських коней.

Французи читали Скотта і обожнювали Байрона. Французькі романтики, як-от композитор Берліоз, навіть одружувалися з англійками.

Але такі захоплення швидко минали. Французи приїздили до Британії зазвичай лише тоді, коли у Франції їм ставало занадто спекотно. Людовік XVIII перебув тут своє вигнання. Те саме було і з королем Луї-Філіпом, імператором Наполеоном ІІІ, і, у свій час, з генералом де Голлем.

Але нікому з них не сподобалося тут по-справжньому. Один із французьких вигнанців, письменник Віктор Гюґо, щоб бути якомога ближче до Франції, оселився на острові в Англійському каналі. Інший, Еміль Золя, зупинився у готелі поруч з вокзалом „Вікторія”, щоб одразу, як тільки звільниться узбережжя, скочити у поїзд до Франції. Ще один, художник Каміль Пісарро, приїхав у південну частину Лондона, де написав декілька чудових творів. Але щойно трапилась безпечна нагода він одразу ж повернувся в Париж.

У свою чергу, англійці приїздили до Франції у буденних клопотах. Починаючи вже з XVІІІ століття, заможні англійські пані почали віддавати перевагу французьким кравчиням, їхнім чоловікам сподобалися паризькі ресторани та доми розпусти. Відомий лорд-канцлер Генрі Брохем заснував курорт Канн, де міг безтурботно насолоджуватися водночас їжею та дівчатками.

Вже в XІХ столітті багато англійців почали дивитися на французів як на розпусників. Близько 1850 року презервативи називали „французький лист” (французи відплатили тим, що казали на них capotes anglais – „англійське пальто).

Коли в 1986 році англійського міністра, сера Чарльза Ділка викликали до суду в справі про подружню зраду, його грішна дружина призналася: „Він навчив мене різноманітним французьким гріхам”. Це означало оральний секс, а може, й щось гірше. Французи, у свою чергу, назвали гомосексуалізм le vice anglais (англійська розпуста). Вони засуджували англійців за те, що ті не відмовилися від биття різками.„У свідомості кожного англійця, – написав один французький письменник, – сидить дівка в чорних панчохах”.

Французи затаїли багато образ на Англію. Французи ненавидять Вінстона Черчилля за те, що він у 1940 році був змушений віддати наказ про знищення їхнього флоту. Вони також звинувачують його у втраті своїх колоній у Сирії та Лівані.

Французи ніколи не подарують нам приниження, якого 1898 року зазнали у Судані, – про що навряд чи пам’ятає хоч декілька англійців. Після англійського ультиматуму французькі війська були вимушені відійти від Нілу і, таким чином, відмовитися від спроб створити в Африці трансконтинентальну імперію. Вони й досі обурюються на те, як ми утримували Наполеона Бонапарта в ув’язненні на острові Св. Єлени (дехто з них впевнений, що ми його отруїли).

Особливо вони ненавидять нас за те, що ми спалили Жанну Д’Арк. Де Ґолль плекав цю стародавню образу до свого останнього дня, а декілька місяців тому я одержав сердитого листа від французького читача на цю ж тему.

В наші дні почуття образи французів зосередилося на вторгненні у французьку мову англійського жаргону. Чесно кажучи, мова у французів дійсно гарна, і те, що її псує, як вони його називають, – „франгле” (franglais) – дійсно має викликати розпач.

Сьогодні приблизно один з чотирьох іменників, які використовують молоді французи, запозичено з англійської мови. Французька академія – офіційний законодавець у мові – відмовляється вносити ці слова в свої словники, французький парламент приймає проти них закони, а уряд забороняє вживати їх в офіційному листуванні та в державних навчальних закладах. Але все марно.

Тому-то французи нервують та задираються. В Брюсселі Жак Делор, котрий дуже погано розмовляє англійською, всі офіційні пресові конференції Європейського Союзу проводить французькою. При цьому він навіть не дозволяє робити синхронний переклад на англійську. Це дратує журналістів-нефранцузів, тому що для більшості з них другою мовою є саме англійська.

Данська кореспондентка запитала його, чому він так наполягає на вживанні лише французької. „Це тому, мадам, – уїдливо сказав він, – що французька є мовою дипломатії”. А потім додав театральним шепотом: „…et de la civilisation” – також і цивілізації.

Натомість британці скаржаться, що все, що є погане в Європейському Союзі, відбувається з вини французів. Вони стверджують, що Маастрихтська угода написана французькою і тому незрозуміла. Вони твердять, що французькими бюрократами складені найнесприйнятніші й найабсурдніші правила ЄС. Хоча, додають вони, коли ці правила шкодять інтересам Франції, ті, кого це стосується – селяни, рибалки, водії вантажівок, – просто бунтують і заважають французькому уряду ввести їх у дію.

Чи зможуть коли-небудь французи і англійці дійти злагоди? Їх до цього змусять. Нас з’єднує, крім щораз міцнішого ЄС та тунелю під Ла-Маншем, ще й усе ширший та ширший досвід спільного життя. За територією Франція значно більша від Великобританії. Там є що загарбувати. І сонця там теж більше.

Отже британці все потужніше вторгаються у Францію. Вони голосують за Францію своїми ногами – і чековими книжками. Досить дивно, але вони скуповують саме ті частини Франції, яких прагнули наші предків у середньовіччі, – Нормандію, Анжу та Аквитанію. Це вторгнення посилилось у 1980-х, уповільнилося під час рецесії, а тепер знову відновлюється.

В Жиронді є поселення, де майже всі будівлі відремонтовано британськими сім’ями, і села, де в усіх кафе намагаються подавати рибу зі смаженою картоплею і теплим бочковим пивом.

Не схоже, що це заважає простим французам. Французька еліта може й далі зневажати британську культуру і гордовито спостерігати наше просування неторованими стежками. Нам, зі свого боку, потрібно ще кілька лордів Пальмерстонів, які б не довіряли французам і вважали їх брехливими, облудними, нечесними та сповненими хіттю.

Але прості люди, переконавшись, що вони живуть поруч, поводяться одне з одним по-людськи. З самого низу зароджується нова „сердечна згода”. Будемо сподіватися, що вона розквітне. Тому що день, коли ви дійсно можете пішки пройти з Франції до Англії, відкриває нову еру. І в ній ми тепер справді разом.

Якщо ця некомерційна публікація порушує права правовласників, повідомте про це адміністрацію сайту. У такому випадку статтю буде знято.

обговорити на Перекладацькому форумі